Наприкінці вересня 1968 року запорожці зібрали раду і проголосили гетьманом України Генерального писаря Війська запорізького Степана Вдовиченка. При цьому кошовий Іван Біолковський і далі займався справами коша, а Вдовиченко цілковито зосередився на утвердженні свого гетьманства. І слід сказати, що хоча ніякої реальної влади в Україні він не до-сяг, але все  таки поступово входив у роль гетьмана.

Звичайно, на перший погляд, рішення січовиків самим обрати гетьмана України, на противагу вже діючому, може здатися легковажною авантюрою. Але насправді все виглядало значно серйозніше. Річ у тім, що запорожці були глибоко переконані: справжнього гетьмана України треба обирати на Січі, там, де зародилося і звідки розростається козацтво, тобто в історичному й духовному центрі його, з якого лицарство Українське продовжує підживлюватися, як із духовного джерела. Вони вважали, що легітимним, дійсним гетьманом можна вважати лише гетьмана, обраного на Січі. А таким, обраним на Січі, гетьманом виявлявся тепер Степан Вдовиченко.

Народився майбутній гетьман у Чигирині. Його рід віддавна знався з родом Хмельницьких. Тож нічого дивного, що з самого початку Визвольної війни він - на службі в сотні Богдана Хмельницького, тобто в особистій охороні гетьмана.

Син козацького полковника, онук гетьмана, він тісно співпрацював із Хмельницьким і обіймав важливі посади при Виговському й Тетері. В 1666 р., усунувши двох небезпечних суперників — Василя Дрозденка й Стефана Опару, Дорошенко стає гетьманом. Він підкреслював, що ставить собі за мету об'єднати під власною зверхністю Право- і Лівобережну Україну. Щоб зміцнити своє становище, новий гетьман за порадою свого друга митрополита Йосипа Тукальського впроваджує ряд ретельно продуманих реформ. Намагаючись привернути на свій бік народ, Дорошенко часто скликає генеральні ради, де вислуховує думку рядового козацтва. Щоб позбутися надмірної залежності від старшини, гетьман організовує 20-тисячний корпус найманців (сердюків), що підкорялися лише йому особисто. Проте найбільш далекосяжними були почини Дорошенка в царині зовнішніх відносин.

 Данило Нечай походив з української православної шляхти, власного гербу Побуг відмінний (див. твори В'ячеслава Липинського i Наталії Яковенко). За даними польського дослідника Вєслава Маєвського, родина Д. Нечая осіла Київщині, походила з Мстиславльщини. Народився, очевидно, у м. Барі. Мав трьох братів:

Матвій Нечай був сотником, а згодом наказним полковником Уманського полку. Іван Нечай був могилівським полковником

 Вся відома діяльність Кривоноса тривала кілька місяців 1648 р. У Корсунський битві Кривоніс командував передовим полком козацької армії. Із сформуванням Лисянського полка став його першим полковником. З червня 1648 р. на Поділліочолив повсталі козацькі та селянські загони, з яких сформував цілу армію. За свідченнями тогочасних джерел, «якийсь поганець Кривоніс, збунтувавши всю чернь», здобув міста Ладижин, Бершадь, Тульчин, Вінницю та ін. В цей час він титулував себе «полковник його королівської милості Війська Запорізького, без зазначення свого територіального полкового округу, бо сам мав під своєю владою полковників. Також, в 1648 році він був наказним гетьманом над чотирма полками: лисянським, корсунським, білоцерківським та уманським.

В історичних джерелах та фольклорі прізвище Довбуш звучить по-різному. Батько Олекси, Василь Добош, служив у 1739 р. з жінкою й дорослими дітьми в Печеніжині комірником у тамошнього ґазди Гаврила Твердюка і не мав зовсім нічого, лише трохи овець.    Отже, Василь Добош належав до найбіднішої верстви сільського населення — комірників, які не мали навіть своєї хати. Олекса й Іван Довбуші пасли наполонинах  батькові  вівці разом з вівцями селян Марківки, а вівці були «цілим маєтком їхнього батька, нічого іншого він не мав».

  Керівник «Коліївщини» (народно-визвольного повстання 1768), виходець із селян Черкащини (с.Медвідівка), козак Тимошівського куреня Запорозької Січі.
    Численна група запорожців, що зазвичай зимувала в монастирях Подніпров'я, навесні 1768 року вирішила згуртуватись до повстання і не повертатись на Січ, яка за гетьманства Калнишевського повністю відсторонилась від свого призначення – захисту прав і свобод українського народу і перетворилась на знаряддя збагачення козацької старшини. Ініціатором повстання була група січовиків на чолі з Йосипом Шелестом, що зимувала у Мотронинському (Мотринському) монастирі поблизу Чигирина. Серед цих січовиків Максим Залізняк був одним з організаторів постання; звідси й пішла вигадка буцімто він був ченцем (послушником) монастиря.

Цьому козацькому отаманові судилось особливе місце в історії українського козацтва, історії Січі, а отже - й України. Сталося так, що Петро Калнишевський (Калниш, бл. 1690-1803) виявився останнім кошовим отаманом Запорізької Січі, останнім оборонцем її традицій, її лицарства, самого її існування.

Кошовим отаманом Січі Калнишевський пробув десять років. Але можна сказати, що то була ціла епоха - епоха Калнишевського - в існуванні цього степового лицарського Ордену, так само, як свого часу була епоха Д. Вишневецького, К. Гордієнка чи І. Сірка.

На Січі, куди, за переказами, Калнишевський потрапив ще в юному віці, у 8 років, він пройшов шлях від джури до найвищих посад у Війську Запорозькому. Відзначався своїм розумом та фізичною силою. Був військовим осавулом і відповідав за стан та організацію війська, потім суддею Війська Запорозького низового (1760). У 1762 р. обраний кошовим отаманом, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий із посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим і переобирала на цю посаду протягом наступних 10 років (до ліквідації Січі Катериною ІІ у 1775).

Нітрохи не переймаючись тим, що виморив голодом та згноїв холодом корпус Обидовського, цар Петро І зажадав од Мазепи нового козацького війська. Гетьман усіляко намагавсь уникнути участі в російській війні зі шведами, тим паче, що в цей час на бік Росії стала Польща, яка намагалась виторгувати собі значну частину України, Дізнавшись про цей торг від посла Петра І, дяка Михайлова, Мазепа виступив з рішучим протестом. Але попри всі свої протести, корпус для участі в Північній війні все ж сформувати мусив: Укази царя слід виконувати, якщо вже напросилися під його "високу руку"

Дмитро (Лазар) Горленко був одним із тих козацьких полковників, яким довелося взяти участь у Північній війні на боці росіян. Навесні 1706 року, підкоряючись наказові царя, гетьман Мазепа відправив у союзне Росії Литовське князівство ще один корпус, що налічував близько 5 тисяч козаків. Командувати ним довірив досвідченому воякові, полковникові прилуцькому (був ним з 1693 р.) Дмитру Гор* ленку, наділивши його правами наказного гетьмана. Цікаво, що французькі дослідники І. Борщак і Р. Мартель, які приділяють у своєму нарисі "Іван Мазепа" полковникові Горленку лише кілька рядків, називають його "одним з найбільше шанованих провідників козацтва".

Відомо, що Обидовський був небожем гетьмана Мазепи, сином його сестри. Про це, зокрема, сказано в праці французьких дослідників Ілька Борщака і Рене Мартеля "Іван Мазепа", де читаємо: "Козаки виїхали під командою Мазепиного сесптринка полковника Обидовського...". В "Історії русів" подибуємо уточнення, що він був стольником і полковником ніжинським.