Данило Нечай походив з української православної шляхти, власного гербу Побуг відмінний (див. твори В'ячеслава Липинського i Наталії Яковенко). За даними польського дослідника Вєслава Маєвського, родина Д. Нечая осіла Київщині, походила з Мстиславльщини. Народився, очевидно, у м. Барі. Мав трьох братів:

Матвій Нечай був сотником, а згодом наказним полковником Уманського полку. Іван Нечай був могилівським полковником

 Вся відома діяльність Кривоноса тривала кілька місяців 1648 р. У Корсунський битві Кривоніс командував передовим полком козацької армії. Із сформуванням Лисянського полка став його першим полковником. З червня 1648 р. на Поділліочолив повсталі козацькі та селянські загони, з яких сформував цілу армію. За свідченнями тогочасних джерел, «якийсь поганець Кривоніс, збунтувавши всю чернь», здобув міста Ладижин, Бершадь, Тульчин, Вінницю та ін. В цей час він титулував себе «полковник його королівської милості Війська Запорізького, без зазначення свого територіального полкового округу, бо сам мав під своєю владою полковників. Також, в 1648 році він був наказним гетьманом над чотирма полками: лисянським, корсунським, білоцерківським та уманським.

В історичних джерелах та фольклорі прізвище Довбуш звучить по-різному. Батько Олекси, Василь Добош, служив у 1739 р. з жінкою й дорослими дітьми в Печеніжині комірником у тамошнього ґазди Гаврила Твердюка і не мав зовсім нічого, лише трохи овець.    Отже, Василь Добош належав до найбіднішої верстви сільського населення — комірників, які не мали навіть своєї хати. Олекса й Іван Довбуші пасли наполонинах  батькові  вівці разом з вівцями селян Марківки, а вівці були «цілим маєтком їхнього батька, нічого іншого він не мав».

  Керівник «Коліївщини» (народно-визвольного повстання 1768), виходець із селян Черкащини (с.Медвідівка), козак Тимошівського куреня Запорозької Січі.
    Численна група запорожців, що зазвичай зимувала в монастирях Подніпров'я, навесні 1768 року вирішила згуртуватись до повстання і не повертатись на Січ, яка за гетьманства Калнишевського повністю відсторонилась від свого призначення – захисту прав і свобод українського народу і перетворилась на знаряддя збагачення козацької старшини. Ініціатором повстання була група січовиків на чолі з Йосипом Шелестом, що зимувала у Мотронинському (Мотринському) монастирі поблизу Чигирина. Серед цих січовиків Максим Залізняк був одним з організаторів постання; звідси й пішла вигадка буцімто він був ченцем (послушником) монастиря.

Цьому козацькому отаманові судилось особливе місце в історії українського козацтва, історії Січі, а отже - й України. Сталося так, що Петро Калнишевський (Калниш, бл. 1690-1803) виявився останнім кошовим отаманом Запорізької Січі, останнім оборонцем її традицій, її лицарства, самого її існування.

Кошовим отаманом Січі Калнишевський пробув десять років. Але можна сказати, що то була ціла епоха - епоха Калнишевського - в існуванні цього степового лицарського Ордену, так само, як свого часу була епоха Д. Вишневецького, К. Гордієнка чи І. Сірка.

На Січі, куди, за переказами, Калнишевський потрапив ще в юному віці, у 8 років, він пройшов шлях від джури до найвищих посад у Війську Запорозькому. Відзначався своїм розумом та фізичною силою. Був військовим осавулом і відповідав за стан та організацію війська, потім суддею Війська Запорозького низового (1760). У 1762 р. обраний кошовим отаманом, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий із посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим і переобирала на цю посаду протягом наступних 10 років (до ліквідації Січі Катериною ІІ у 1775).

Нітрохи не переймаючись тим, що виморив голодом та згноїв холодом корпус Обидовського, цар Петро І зажадав од Мазепи нового козацького війська. Гетьман усіляко намагавсь уникнути участі в російській війні зі шведами, тим паче, що в цей час на бік Росії стала Польща, яка намагалась виторгувати собі значну частину України, Дізнавшись про цей торг від посла Петра І, дяка Михайлова, Мазепа виступив з рішучим протестом. Але попри всі свої протести, корпус для участі в Північній війні все ж сформувати мусив: Укази царя слід виконувати, якщо вже напросилися під його "високу руку"

Дмитро (Лазар) Горленко був одним із тих козацьких полковників, яким довелося взяти участь у Північній війні на боці росіян. Навесні 1706 року, підкоряючись наказові царя, гетьман Мазепа відправив у союзне Росії Литовське князівство ще один корпус, що налічував близько 5 тисяч козаків. Командувати ним довірив досвідченому воякові, полковникові прилуцькому (був ним з 1693 р.) Дмитру Гор* ленку, наділивши його правами наказного гетьмана. Цікаво, що французькі дослідники І. Борщак і Р. Мартель, які приділяють у своєму нарисі "Іван Мазепа" полковникові Горленку лише кілька рядків, називають його "одним з найбільше шанованих провідників козацтва".

Відомо, що Обидовський був небожем гетьмана Мазепи, сином його сестри. Про це, зокрема, сказано в праці французьких дослідників Ілька Борщака і Рене Мартеля "Іван Мазепа", де читаємо: "Козаки виїхали під командою Мазепиного сесптринка полковника Обидовського...". В "Історії русів" подибуємо уточнення, що він був стольником і полковником ніжинським.

За своє життя полковник чернігівський, наказний гетьман Яків Лизогуб зробив небагато походів. Зокрема, перший з них 1696 року - на Азов. Але й його виявилося досить, щоб зажити слави полководця не лише в Україні, а й за її межами. Згадку про цей надзвичайно плідний похід та полководця українських козаків знаходимо, зокрема, в "Літописі Малоросії або Історії козаків-запорожців" французького історика XVIII століття Жана-Бенуа Шерера. Ось що там мовиться: "Цар Петро вдруге подався до Азова на чолі могутньої армії й наказав Мазепі прислати йому п'ятнадцять тисяч козаків. Мазепа негайно відрядив це солідне підкріплення під проводом Якова Лизогуба, полковника чернігівського, і Михайла Борошова, полковника гадяцького... 

Гнат Іванович Ґалаґан (? — 1748) — український військовий і політичний діяч. Представник козацької старшини з роду Ґалаґанів. Полковник чигиринський  (1709—1714) і прилуцький (1714—1739). Брав участь у  Північній війні  1700–1721 років, з 1706 року  очолював  компанійський  полк у військах гетьмана Івана Мазепи.

Полковник особистої гвардії Мазепи, очолював компанійський полк козацької кінноти, названих «компанією надвірної корогви». З історичних свідчень, зокрема з «Історії Русів», дізнаємося, що Мазепа набирав усі свої особисті війська виключно з мерзотників, «а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його янголами-охоронцями і робили все на помах гетьманський; і горе людині, що потрапила в їхні руки! Вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як м’ячем, через що ненавидів їх народ». Більш довершеної характеристики Гната Галагана годі й сподіватись.