У лют. 1691 приїхав на Чортомлицьку Січ, де незабаром був обраний військовим писарем. Серед запорожців проводив агітацію за виступ проти Російської державиви та гетьманського уряду Лівобережжя, одночасно налагоджуючи зв’язки з Кримським ханством. На думку дослідників, його діяльність спрямовувалася старшинською опозицією гетьманові І.Мазепі на чолі з генеральним писарем В.Кочубеєм, хоча існує й версія щодо причетності до цього самого гетьмана, який мав власні антиросійські плани. Наприкінці квітня 1692 переїхав до м. Казікермен (нині м. Берислав), а 26 травня від імені «удільного князівства Київського, Чернігівського і всього війська Запорозького городового й народу малоросійського» уклав «вічний мир» з кримським ханом Сафа-Гіреєм.
На гетьманство призначений турецьким султаном Мегмедом IV після Бахчисарайського миру 1681 р. після невдалого гетьманування на Правобережжі Юрія Хмельницького. Цим султан підтверджував свої тверді наміри утвердити вплив Османської імперії в Україні та засвідчував визнання державної автономії більшої частини Правобережної України.
Обов'язком Дуки перед султаном було надання певної кількості військ для турецької армії та успішна колонізація регіону. Дука звернувся до традиційних форм місцевого адміністрування, призначивши гетьманом наказним Я. Драгинича та відродивши козацькі полки. Керуючись наказом султана, Дука почав відроджувати міста і селища на Правобережжі, зруйновані під час довголітніх воєн, що велися тут між Річчю Посполитою, Московською державою, Османською імперією, Кримським ханством та Українською козацькою державою. Спеціальними універсалами оголосив заснування багаторічних слобід. У період його правління вихідцями з Волині, Покуття, Лівобережної України та Молдови була колонізована значна частина Правобережжя.
Гришко був серед перших козацьких полковників, яким згідно зі спеціальною постановою вального сейму Речі Посполитої у лютому 1685 року дозволялося здійснювати військово-політичну діяльність на теренах Правобережної України. Виконуючи положення вищого законодавчого органу польсько-литовської держави і керуючись «приповідним» листом гетьмана Андрія Могили, Гришко протягом кількох місяців набрав до військової служби близько 300 козаків, які того ж року були використані королівським урядом для витіснення з території Центральної та Південно-Східної Європи турецько-татарських сил.
Пo загибелі гетьмана Остапа Гоголя, булаву його підняв один із чільних полковників Яким Куницький. Це був здібний воєначальник, що вславивсь як особистою хоробрістю під Віднем, так і вмінням тверезо оцінювати становище, та гідно виходити з будь-якої скрути. Ці властивості його характеру не минули уваги ні козаків, ні командування польської армії. Тож коли після основних боїв було скликано козацьку раду, всі дійшли думки, що кращого гетьмана, ніж Яким Куницький, не знайти. Тим паче, що він уже мав чималий досвід бойових дій ще до цього походу.
ГОГОЛЬ Остап (Остафій, Євстафій; р. н. невід. — 05.01.1679) — гетьман наказний Правобережної України (1675—79), подільський (1654—61, 1663—69, 1673—75) та брацлавський (1663—65) полковник. Походив зі старовинного роду правосл. шляхти. Н., ймовірно, в с. Гоголі Летичівського пов. на Поділлі (нині село Віньковецького р-ну Хмельн. обл.). З початком національної революції 1648—1676 організував загін, з яким перейшов на сторону Б.Хмельницького. Швидко посів одне з чільних місць серед козацької старшини правобереж. полків. На поч. 1654 — полковник Подільського (згодом він називався ще Подністрянським та Могилівським полком) полку. Виконував найважливіші доручення гетьмана Б.Хмельницького. Після смерті останнього підтримував гетьманів І.Виговського й Ю.Хмельницького, однак не підписав Гадяцький договір 1658 та Переяславські статті 1659. Польс. король Ян II Казимир Ваза надав в 1661 шляхетство.
Син священика, Самойлович до вступу у Військо Запорозьке досяг значних успіхів, навчаючись у Київській академії. Протягом майже всього свого гетьманування він намагався підтримувати добрі стосунки зі старшиною. Він щедро роздавав їй землі, а також створив корпус так званих значкових військових товаришів — молодших офіцерів, переважно синів старшини, що стали частиною гетьманського оточення й діставали спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільнені батьками. Створенням цього корпусу Самойлович сприяв формуванню старшинських династій на Лівобережжі.
Походив Дем'ян Многогрішний (р. н. і р. см. невідомі) з простого селянського роду і, навіть осягнувши владу гетьмана, зостався " простим і неписьменним ". Загалом у ті часи неписьменність була річчю рідкісною навіть серед незначної старшини, не кажучи вже про гетьманів. Та Многогрішний не тільки не соромився своєї неосвіченості, а навіть хизувався нею. Може, тому що за всім цим крилася ясна мета і прагнення будь-що досягти її. Недарма І. Крип'якевич так характеризує його: "Це була людина твердої вдачі, абсолютист, непоступливий і задиристий, - сам собі завдячував кар'єру і не думав ні перед ким поступатися".
Михайло Ханенко служив козацьким офіцером в армії Богдана Хмельницького. Його добре знала вся " стара гвардія ", що пройшла гарт визвольної війні; до нього був прихильний і Юрій Хмельницький, якого Ханенко, як полковник уманський, не раз підтримував. Але тепер Ханенко дотримувався виразної пропольської орієнтації, і докладав чимало зусиль до того, щоб витіснити росіян за межі
України. Задля справедливості, слід відзначити, що у своїй пропольській орієнтації Ханенко виявився послідовним. Але не тому, що дуже вже полюбляв поляків, Річ Посполиту і короля. Його пропольська орієнтація випливала не з прихильності до Польщі, а з нелюбові до Московії. І породжена була ця нелюбов вчиненим В. Хмельницьким "возз'єднанням" і тією безпардонністю, з яким поводилися росіяни в Україні після Переяславської ради.
Походить з древнього роду Дуніних. Син графа Каспера Андрія Дунін-Борковського, полковника королівських військ, який у нагороду за Смоленську війну 1632–1635 рр отримав від Владислава IV, короля Польського, маєтки в Чернігівському воєводстві та внук графа Андрія Дунін-Борковського, коронного писаря Люблінського, й правнук графа Яна Дунін-Борковського, вотчинного володаря у 1480–1560 рр Борковиць і Великого Скржина та праправнук Павла Адамовича Дунін-Борковського Павла, володаря Борковиць і Сульгустова, полководця військ імператора Карла V, затверджений королем Польським у графському достоїнстві і отримав титул графа Римської Імперії — так за архівними документами Державного архіву Чернігівської області — аж до засновників роду Дуніних у 1124 році Петром Дуніним, сином скарбника Данського короля Нільса і доньки Данського короля Еріка та княжною Марією, донькою Великого князя Київського Святополка ІІ (Михайла) і царівни Варвари, доньки Візантійського імператора Олексія І Комніна
Петро Суховій (або Суховієнко, 1645- р.см. невід.) з'явився на козацько-гетьманському обрії несподівано. На Січі дедалі твердішою ставала думка, що, доскочивши влади таким підлим способом, Дорошенко не має права на булаву. До того ж, подейкували запорожці, колись гетьманів обирали тільки на Січі, і треба такий звичай відродити. А серед тих, хто найохочіше грів руки на таких пересудах, був такий собі непомітний 23-річ-ний писар, родом з Полтави, Петро Суховій.
У лют. 1691 приїхав на Чортомлицьку Січ, де незабаром був обраний військовим писарем. Серед запорожців проводив агітацію за виступ проти Російської державиви та гетьманського уряду Лівобережжя, одночасно налагоджуючи зв’язки з Кримським ханством. На думку дослідників, його діяльність спрямовувалася старшинською опозицією гетьманові І.Мазепі на чолі з генеральним писарем В.Кочубеєм, хоча існує й версія щодо причетності до цього самого гетьмана, який мав власні антиросійські плани. Наприкінці квітня 1692 переїхав до м. Казікермен (нині м. Берислав), а 26 травня від імені «удільного князівства Київського, Чернігівського і всього війська Запорозького городового й народу малоросійського» уклав «вічний мир» з кримським ханом Сафа-Гіреєм. 
На гетьманство призначений турецьким султаном Мегмедом IV після Бахчисарайського миру 1681 р. після невдалого гетьманування на Правобережжі Юрія Хмельницького. Цим султан підтверджував свої тверді наміри утвердити вплив Османської імперії в Україні та засвідчував визнання державної автономії більшої частини Правобережної України.
Гришко був серед перших козацьких полковників, яким згідно зі спеціальною постановою вального сейму Речі Посполитої у лютому 1685 року дозволялося здійснювати військово-політичну діяльність на теренах Правобережної України. Виконуючи положення вищого законодавчого органу польсько-литовської держави і керуючись «приповідним» листом гетьмана Андрія Могили, Гришко протягом кількох місяців набрав до військової служби близько 300 козаків, які того ж року були використані королівським урядом для витіснення з території Центральної та Південно-Східної Європи турецько-татарських сил.
Пo загибелі гетьмана Остапа Гоголя, булаву його підняв один із чільних полковників Яким Куницький. Це був здібний воєначальник, що вславивсь як особистою хоробрістю під Віднем, так і вмінням тверезо оцінювати становище, та гідно виходити з будь-якої скрути. Ці властивості його характеру не минули уваги ні козаків, ні командування польської армії. Тож коли після основних боїв було скликано козацьку раду, всі дійшли думки, що кращого гетьмана, ніж Яким Куницький, не знайти. Тим паче, що він уже мав чималий досвід бойових дій ще до цього походу.
ГОГОЛЬ Остап (Остафій, Євстафій; р. н. невід. — 05.01.1679) — гетьман наказний Правобережної України (1675—79), подільський (1654—61, 1663—69, 1673—75) та брацлавський (1663—65) полковник. Походив зі старовинного роду правосл. шляхти. Н., ймовірно, в с. Гоголі Летичівського пов. на Поділлі (нині село Віньковецького р-ну Хмельн. обл.). З початком національної революції 1648—1676 організував загін, з яким перейшов на сторону Б.Хмельницького. Швидко посів одне з чільних місць серед козацької старшини правобереж. полків. На поч. 1654 — полковник Подільського (згодом він називався ще Подністрянським та Могилівським полком) полку. Виконував найважливіші доручення гетьмана Б.Хмельницького. Після смерті останнього підтримував гетьманів І.Виговського й Ю.Хмельницького, однак не підписав Гадяцький договір 1658 та Переяславські статті 1659. Польс. король Ян II Казимир Ваза надав в 1661 шляхетство.
Син священика, Самойлович до вступу у Військо Запорозьке досяг значних успіхів, навчаючись у Київській академії. Протягом майже всього свого гетьманування він намагався підтримувати добрі стосунки зі старшиною. Він щедро роздавав їй землі, а також створив корпус так званих значкових військових товаришів — молодших офіцерів, переважно синів старшини, що стали частиною гетьманського оточення й діставали спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільнені батьками. Створенням цього корпусу Самойлович сприяв формуванню старшинських династій на Лівобережжі.
Походив Дем'ян Многогрішний (р. н. і р. см. невідомі) з простого селянського роду і, навіть осягнувши владу гетьмана, зостався " простим і неписьменним ". Загалом у ті часи неписьменність була річчю рідкісною навіть серед незначної старшини, не кажучи вже про гетьманів. Та Многогрішний не тільки не соромився своєї неосвіченості, а навіть хизувався нею. Може, тому що за всім цим крилася ясна мета і прагнення будь-що досягти її. Недарма І. Крип'якевич так характеризує його: "Це була людина твердої вдачі, абсолютист, непоступливий і задиристий, - сам собі завдячував кар'єру і не думав ні перед ким поступатися".
Михайло Ханенко служив козацьким офіцером в армії Богдана Хмельницького. Його добре знала вся " стара гвардія ", що пройшла гарт визвольної війні; до нього був прихильний і Юрій Хмельницький, якого Ханенко, як полковник уманський, не раз підтримував. Але тепер Ханенко дотримувався виразної пропольської орієнтації, і докладав чимало зусиль до того, щоб витіснити росіян за межі
Походить з древнього роду Дуніних. Син графа Каспера Андрія Дунін-Борковського, полковника королівських військ, який у нагороду за Смоленську війну 1632–1635 рр отримав від Владислава IV, короля Польського, маєтки в Чернігівському воєводстві та внук графа Андрія Дунін-Борковського, коронного писаря Люблінського, й правнук графа Яна Дунін-Борковського, вотчинного володаря у 1480–1560 рр Борковиць і Великого Скржина та праправнук Павла Адамовича Дунін-Борковського Павла, володаря Борковиць і Сульгустова, полководця військ імператора Карла V, затверджений королем Польським у графському достоїнстві і отримав титул графа Римської Імперії — так за архівними документами Державного архіву Чернігівської області — аж до засновників роду Дуніних у 1124 році Петром Дуніним, сином скарбника Данського короля Нільса і доньки Данського короля Еріка та княжною Марією, донькою Великого князя Київського Святополка ІІ (Михайла) і царівни Варвари, доньки Візантійського імператора Олексія І Комніна
Петро Суховій (або Суховієнко, 1645- р.см. невід.) з'явився на козацько-гетьманському обрії несподівано. На Січі дедалі твердішою ставала думка, що, доскочивши влади таким підлим способом, Дорошенко не має права на булаву. До того ж, подейкували запорожці, колись гетьманів обирали тільки на Січі, і треба такий звичай відродити. А серед тих, хто найохочіше грів руки на таких пересудах, був такий собі непомітний 23-річ-ний писар, родом з Полтави, Петро Суховій.
