МІЙ РІДНИЙ КРАЙ - МОЄ СЕЛО


Понедельник, 20.11.2017, 03:03


Приветствую Вас Гость | RSS


Главная | Каталог статей | Регистрация | Вход
Меню сайта

Категории раздела
ГЕТЬМАНИ УКРАЇНИ [112]
ЛІДЕРИ КОЗАЦЬКОЇ ЕРИ [28]
ГЕРАЛЬДИКА ГЕТЬМАНСЬКИХ РОДИН [7]

Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 86

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Главная » Статьи » ГЕТЬМАНИ УКРАЇНИ » ГЕТЬМАНИ УКРАЇНИ

Степан Вдовиченко, кошовий отаман, гетьман війська запорізького.

Наприкінці вересня 1968 року запорожці зібрали раду і проголосили гетьманом України Генерального писаря Війська запорізького Степана Вдовиченка. При цьому кошовий Іван Біолковський і далі займався справами коша, а Вдовиченко цілковито зосередився на утвердженні свого гетьманства. І слід сказати, що хоча ніякої реальної влади в Україні він не до-сяг, але все  таки поступово входив у роль гетьмана.

Звичайно, на перший погляд, рішення січовиків самим обрати гетьмана України, на противагу вже діючому, може здатися легковажною авантюрою. Але насправді все виглядало значно серйозніше. Річ у тім, що запорожці були глибоко переконані: справжнього гетьмана України треба обирати на Січі, там, де зародилося і звідки розростається козацтво, тобто в історичному й духовному центрі його, з якого лицарство Українське продовжує підживлюватися, як із духовного джерела. Вони вважали, що легітимним, дійсним гетьманом можна вважати лише гетьмана, обраного на Січі. А таким, обраним на Січі, гетьманом виявлявся тепер Степан Вдовиченко.

Як з'ясувалося, в вересні, під час обрання Вдовиченка, на Січі були присутні посли кримського хана. І новообраний гетьман та все товариство січове запевнили кримчаків, що вони не нападатимуть на татарські улуси та на пасовиська, котрі прилягали до козацьких земель, що "вольності татарські будуть біля Запоріжжя, як було за старого Хмельницького . Але за цю гарантією татари повинні були віддячити військовою допомогою. І віддячили: в розпорядження гетьмана Вдовиченка було надано 80-тисячну орду кримських татар. На той час це було величезне військо, це дійсно була орда.

Розуміючи, що проти такої сили, поєднаної з силою запорожців, вистояти неможливо, гарнізони Лівобережних міст Гадяча, Полтави, Лубнів, кількох дрібніших, надіслали Вдовиченку листи, в яких визнавали його гетьманом. Дізнавшись про це, Петро Дорошенко спаленів і, щоб довести, що насправді гетьман тут він, а не Вдовиченко, організував проти відступників каральну експедицію, яку очолив брат гетьмана Григорій Дорошенко. Одначе операція особливого успіху не мала. Гарнізони цих міст нібито й визнали Дорошенка за гетьмана, але той розумів, що визнання їхнє - дипломатичне і при першій-ліпшій нагоді вони знову вітатимуть "запорозького гетьмана" Степана Вдовиченка.

Щоб якось залагодити цей конфлікт, Вдовиченко звернувся до Дорошенка з листом, в якому пропонував провести на Запоріжжі Чорну раду (тобто з участю і козаків, і представників різних верств міщан). Як, мовляв, Рада вирішить, кого обере на гетьманство, - тому й належатиме булава. Проте Дорошенко сприйняв це як пастку. І йшлося не лише про ризик програти змагання з Вдовиченком. Таємні виві-дувачі, послані ним на Січ, донесли, що проти нього готується змова. Щойно Дорошенко заявиться, його вб'ють.

Вважаючи, що дипломатичні засоби вичерпано, запорожці і татари здійснили похід на Гетьманщину, силою підкорюючи собі сотенні та полкові міста і села. Причому татари не соромилися, діяли так, як звикли діяти під час звичних нападів: грабували, брали в полон, випалювали цілі містечка. Одне слово, дуже дорого обходилася українському народові ця криваво-вогненна гетьманська міжусобиця.

Намагаючись знову натиснути на Дорошенка, гетьман Вдовиченко кілька разів ультимативно вимагав, щоб він зрікся булави, прислав клейноди на Січ і надалі ніколи не називав себе гетьманом. З чим Дорошенко, ясна річ, не погоджувався. Хтозна, чим би завершилося це заочне змагання за клейноди, якби не сталося непередбачене: Степан Вдовиченко, який вважав свої позиції надзвичайно сильними і вимагав від Дорошенка зречення, раптом сам залишився без булави і без права називатися гетьманом. Удару йому завдав уже знайомий нам полковник Чугуй. Після вбивства Брюховецького він ще певний час перебував на гетьманській Україні, і навіть розпочав бойові дії проти Дорошенка, звинувачуючи його у підступному вбивстві Брюховецького. Побоюючись, що цей виступ Чугуя може перерости у справжнісіньку громадянську війну, а головне, що він остаточно може посваритися з запорожцями, Дорошенко офіційно вибачився перед Чугуєм, як другом Брюховецького, і клятве-но запевнив його, що розправа сталася поза його волею, що він не наказував вбивати Брюховецького і що вбили його козаки, котрі доти підлягали тому ж таки Брюховецькому.

 Чугуй  зваживши свої сили, зрозумів, що Дорошенка він не переможе, і що Січ його в цій боротьбі не підтримає. Ось тоді Чугуй повертається на Січ, але, повертається маючи з собою гетьманські клейноди Брюховецького - булаву, печатку, прапор, бунчук, а ще - Грамоту, якою цар Московії підтверджував повноваження гетьмана Брюховецького. Клейноди, а особливо - царська грамота, були сильними аргументами. Передбачаючи, що Чугун зуміє скористатися і грамотами, і клейнодами, Дорошенко поспішив оголосити себе "гетьманом по обидва боки Дніпра", тобто гетьманом усієї України (доти офіційно він вважався гетьманом Лівобережної України), а Дем'яна Многогрішного, полковника свого, залишив на Лівобережжі в чині наказного лівобережного гетьмана.

Вдовиченко, звичайно, звернувся до Чугуя з проханням передати клейноди йому, як законному гетьманові, але той не погодився і гетьманом його не визнав. На цьому гетьманська кар'єра Степана Вдовиченка одразу ж почала пригасати. Значна частина тих запорожців, які досі підтримували його, теж завагалися: що ж це за гетьман, який продовжує сидіти на Січі, де є свій кошовий, і не здатен утвердитися на гетьманстві ні на правому, ні на лівому березі Дніпра?! Скликати Раду й обрати на ній нового гетьмана, ясна річ, із тих, хто прихильний до союзу з Кримом. І таку раду незабаром було скликано, але обрали на ній не Степана Вдовиченка, а Петра Суховія (чи Суховієнка), колишнього писаря Війська Запорізького, який одразу ж оголосив себе гетьманом Війська Запорізького, але при цьому величав себе "гетьманом його ханської величності", ось так, і не менше.

Зрозумівши, що протистояти всім одразу: і Дорошенкові, й Суховію, і кримському хану він не може, тим паче, що влади його позбавлено згідно зі звичаєм, Степан Вдовиченко відмовився від подальшої боротьби за гетьманські клейноди і повернувся до обов'язків генерального писаря Війська Запорізького.

Ось так і завершилося перше сходження цього, майже забутого нині, гетьмана, вельми сумнівне перебування якого "при владі" тривало всього кілька місяців. Було ще й друге, значно авантюрніше.

Оскільки на Січі не існувало офіцерських звань, аристократичних титулів та постійних державних посад, учорашні гетьмани, кошові, отамани, полковники, якщо тільки їх не переобирали на дані посади, справді якось негайно зникали, розчинялися в січовому гурті і подальшу долю їхню важко було простежити навіть сучасникам. Не став винятком і Степан Вдовиченко. Тож чи варто дивуватися, що, прибувши на Січ в жовтні 1672 року, російський посол Семен Щоголів одразу ж після ритуального молебну покликав до відведеної йому резиденції кошового Лук'яна Андріїва, інших старшин і заходився розпитувати, куди ж подівся їх гетьман Степан Вдовиченко, чому про нього не чутно, чому він припинив боротьбу за булаву?

Ну а далі сталося те, що неминуче повинно було статися. Вдовиченко зібрав чимале військо - до шести тисяч вершників і трьох тисяч піхотинців. Та оскільки воїнство це не мало гармат, а чи не кожне місто татарське ховалося за мурами і мало гармати, то про боєздатність Вдовиченкового воїнства говорити не доводиться. І все ж таки справжній шок чекав на досвідчених запорожців у поході. По-перше, Вдовиченко не йшов у похід, а немовби втікав від степової пожежі чи повені. До самого Перекопа він довів своє військо, жодного разу не надавши йому відпочинку, тому значна кількість коней чи взагалі загинула, чи була знесилена. Так само знесилені були й люди, особливо піхотинці.

Коли ж наблизилися до Перекопу, тобто до рову, яким півострів було відділено від материка, гетьман не виявив ніякого наміру штурмувати місто, і взагалі, не вживав ніяких заходів для того, щоб готуватися до штурму. Бачачи, що він по суті самоусунувся від командування, частина війська сама засипала рів і почала переправлятися на той бік, на півострів. Цим і скористалися татари, які негайно відкрили вогонь з фортечних гармат, а окремі загони татар обстрілювали козаків на переправі - коли військо найменш боєздатне — з рушниць та луків. Отож чимало козаків і міського люду загинуло там під обстрілом, або через тісняву та паніку втопилося в затопленому рову.

Тепер уже ні для кого не залишалося таємницею, що на Перекоп їх вів бездарний авантюрист, брехун і боягуз. Десь у степу, коли небезпека нападу татар минула, обурені козаки відібрали у Вдовиченка булаву, бунчук, інші клейноди, і хотіли стратити його. Але якимось дивом, мабуть, з допомогою когось із найближчих соратників своїх, гетьманові-невдасі вдалося втекти.

А завершується ця історія (згідно за архівними документами) загадковою фразою, яку можна витлумачувати по-різному: суть її полягає в тому, що, потрапивши до Ромодановського, Вдовиченко незабаром "загинув від своїх же дорадників". 

 

 

Джерело: Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»

Категория: ГЕТЬМАНИ УКРАЇНИ | Добавил: Profesor (19.12.2015)
Просмотров: 127 | Теги: Степан Вдовиченко | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Вход на сайт

Поиск

Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz


  • Copyright MyCorp © 2017   Бесплатный конструктор сайтов - uCoz