За своє життя полковник чернігівський, наказний гетьман Яків Лизогуб зробив небагато походів. Зокрема, перший з них 1696 року - на Азов. Але й його виявилося досить, щоб зажити слави полководця не лише в Україні, а й за її межами. Згадку про цей надзвичайно плідний похід та полководця українських козаків знаходимо, зокрема, в "Літописі Малоросії або Історії козаків-запорожців" французького історика XVIII століття Жана-Бенуа Шерера. Ось що там мовиться: "Цар Петро вдруге подався до Азова на чолі могутньої армії й наказав Мазепі прислати йому п'ятнадцять тисяч козаків. Мазепа негайно відрядив це солідне підкріплення під проводом Якова Лизогуба, полковника чернігівського, і Михайла Борошова, полковника гадяцького... 

Гнат Іванович Ґалаґан (? — 1748) — український військовий і політичний діяч. Представник козацької старшини з роду Ґалаґанів. Полковник чигиринський  (1709—1714) і прилуцький (1714—1739). Брав участь у  Північній війні  1700–1721 років, з 1706 року  очолював  компанійський  полк у військах гетьмана Івана Мазепи.

Полковник особистої гвардії Мазепи, очолював компанійський полк козацької кінноти, названих «компанією надвірної корогви». З історичних свідчень, зокрема з «Історії Русів», дізнаємося, що Мазепа набирав усі свої особисті війська виключно з мерзотників, «а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його янголами-охоронцями і робили все на помах гетьманський; і горе людині, що потрапила в їхні руки! Вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як м’ячем, через що ненавидів їх народ». Більш довершеної характеристики Гната Галагана годі й сподіватись.

На військово-політичній арені України Г. Сагайдачний постав за гетьмана Самойловича. Він тоді був кошовим отаманом і, як кожен поважаючий себе кошовий, вирішив напасти на кримських татар - відповісти на їхній недавній напад. Відтак запросив до участі в операції донське козацтво, що й засвідчує лист, надісланий донському отаманові на початку 1686 року.

  Але склалося так, що дончаки вже не мали права ходити в походи без дозволу царя. Тому перед скликанням ради, що повинна була визначити деталі, надіслали листа до Москви, мовляв, не знаємо, як чинити. А в Москві затупали ногами: який похід на Крим?! Хто запорожцям дозволив?! У нас із кримчаками мир! І з Москви на ім'я гетьмана Самойловича полетів Указ царя з різким та категоричним: "Нє сметь!"

Запорожці обрали його отаманом у лютому 1666 року, скинувши перед тим, на Раді, кошового Леська Шкуру. А скинули через те,  що той не пускав запорожців на виступ проти калмицьких загонів, які перебували в Україні союзниками гетьмана Брюховецького.

І козаки знали, кого обирати: від першого дня свого правління Ждан-Ріг розпочав наступ на Брюховецького та любих його серцеві калмиків.

А започаткувався конфлікт із листа кошового до гетьмана, в якому той не просто звинуватив Брюховецького у свавіллі, що заполонило всю Україну

Народився на Черкащині, в Київському воєводстві Речі Посполитої, в козацькій родині Барабашів.

1657 року, після смерті Богдана Хмельницького і обрання на старшинській раді новим гетьманом Івана Виговського, відмовився визнати нову владу. Січовики були незадоволені тим, що старшина Гетьманщини не запросила її представників на вибори гетьмана. Кошовий Я. Барабаш висунув теорію верховенства Запорозької Січі серед козаків і її незалежності від уряду гетьмана.               

Іван Богун був одним із найвідоміших козацьких полководців в Україні середини XVII ст., слава про якого гучно лунала не лише на українських землях, а й за їх межами. Проте, незважаючи на велику популярність, історичні джерела неодинаковою мірою зафіксували різні етапи життя цього славетного козацького ватажка.

Микитинськая Січ була побудована козаком Федіром Лутаєм у 1639 році, і проіснувала до 1652 року. Ця Січ була побудована в дуже зручному місці із-за місцевості, яка добре переглядалася, а також стратегічно важливому із-за переправи через Дніпро. Переправа знаходилася в найвужчому місці Дніпра на території нинішньої старої частини м. Нікополя. Цю переправу чумаки найчастіше називали Микитин Перевіз, а запорозькі козаки - Микитин Ріг (Ріг - виступ, мис, востре місце в районі розвилки річок). Переправа дістала свою назву по імені козака Микити, який безпосередньо здійснював переправу, а Січ дістала свою назву від назви переправи.

Наказний гетьман Петро Жицький був одним з найближчих сподвижників славетного Петра Сагайдачного. Біографічних даних його, по суті, не збереглося, але достеменно відомо, що в останні роки життя Сагайдачного наказний гетьман П. Жицький виконував майже всі важливі доручення гетьмана України, водив у похід бойові загони, активно займався державотворчими справами.

Під час відомої Хотинської кампанії (1621 р,), в якій Сагайдачний здобув славу видатного полководця і в час якої його поранено, Петро Жицький став одним із провідних командирів війська. Заживши довір'я гетьмана на полі бою, він не втратив репутації чоловіка, на якого можна покластися і за мирних часів. У

Матвій Шаула був одним із керівників українського національно-визвольного повстан­ня під проводом Северина Наливайка. До того, як Шаула піднявся на вищий щабель влади се­ред козаків, про нього дуже й дуже мало відомо. Заможний міщанин із Київщини, він раптово кинув свою оселю і пішов на Запорожжя, де про­тягом довгого часу вів життя простого козака, хоча й відзначився винятковою мужністю у боях. Улітку 1594 року Матвій Шаула при­єднався до козацьких загонів гетьмана Григорія Лободи, воював проти польської шляхти на Брацлавщині та на Подніпров© Восени наступ­ного року він і сам очолив загін запорожців, з яким здобув Київ і вирушив у Білорусь: ко­зацькому війську Наливайка була потрібна не­гайна допомога.

До нас дійшли відомості про битву війська князя Романа Ружинського побіля села Батнівки. Тут козакам протистояла рать воєводи Андрія Ртищева. Бій тривав довго і був надзвичайно запеклим. І козаки не просто перемогли російське військо, а "витяли його, мов траву"* Самому Ртищеву пощастило врятуватися тільки дивом. З невеличким загоном особистої охорони він утік до містечка Устюжна. Об'єднаному загонові поляків, литовців і українців треба було негайно кинутися навздогін, але Роман Ружинський дещо згаяв час, захопившись дрібнішими сутичками з ворогом. Зрештою, Устюжна не становила для нього якоїсь особливої цінності. Після нетривалої облоги цієї фортеці і кількох досить млявих штурмів, князь відвів свої війська до тушинського табору.