Михайло Ханенко служив козацьким офіцером в армії Богдана Хмельницького. Його добре знала вся " стара гвардія ", що пройшла гарт визвольної війні; до нього був прихильний і Юрій Хмельницький, якого Ханенко, як полковник уманський, не раз підтримував. Але тепер Ханенко дотримувався виразної пропольської орієнтації, і докладав чимало зусиль до того, щоб витіснити росіян за межі
України. Задля справедливості, слід відзначити, що у своїй пропольській орієнтації Ханенко виявився послідовним. Але не тому, що дуже вже полюбляв поляків, Річ Посполиту і короля. Його пропольська орієнтація випливала не з прихильності до Польщі, а з нелюбові до Московії. І породжена була ця нелюбов вчиненим В. Хмельницьким "возз'єднанням" і тією безпардонністю, з яким поводилися росіяни в Україні після Переяславської ради.
Походить з древнього роду Дуніних. Син графа Каспера Андрія Дунін-Борковського, полковника королівських військ, який у нагороду за Смоленську війну 1632–1635 рр отримав від Владислава IV, короля Польського, маєтки в Чернігівському воєводстві та внук графа Андрія Дунін-Борковського, коронного писаря Люблінського, й правнук графа Яна Дунін-Борковського, вотчинного володаря у 1480–1560 рр Борковиць і Великого Скржина та праправнук Павла Адамовича Дунін-Борковського Павла, володаря Борковиць і Сульгустова, полководця військ імператора Карла V, затверджений королем Польським у графському достоїнстві і отримав титул графа Римської Імперії — так за архівними документами Державного архіву Чернігівської області — аж до засновників роду Дуніних у 1124 році Петром Дуніним, сином скарбника Данського короля Нільса і доньки Данського короля Еріка та княжною Марією, донькою Великого князя Київського Святополка ІІ (Михайла) і царівни Варвари, доньки Візантійського імператора Олексія І Комніна
Петро Суховій (або Суховієнко, 1645- р.см. невід.) з'явився на козацько-гетьманському обрії несподівано. На Січі дедалі твердішою ставала думка, що, доскочивши влади таким підлим способом, Дорошенко не має права на булаву. До того ж, подейкували запорожці, колись гетьманів обирали тільки на Січі, і треба такий звичай відродити. А серед тих, хто найохочіше грів руки на таких пересудах, був такий собі непомітний 23-річ-ний писар, родом з Полтави, Петро Суховій.
Наприкінці вересня 1968 року запорожці зібрали раду і проголосили гетьманом України Генерального писаря Війська запорізького Степана Вдовиченка. При цьому кошовий Іван Біолковський і далі займався справами коша, а Вдовиченко цілковито зосередився на утвердженні свого гетьманства. І слід сказати, що хоча ніякої реальної влади в Україні він не до-сяг, але все таки поступово входив у роль гетьмана.
Звичайно, на перший погляд, рішення січовиків самим обрати гетьмана України, на противагу вже діючому, може здатися легковажною авантюрою. Але насправді все виглядало значно серйозніше. Річ у тім, що запорожці були глибоко переконані: справжнього гетьмана України треба обирати на Січі, там, де зародилося і звідки розростається козацтво, тобто в історичному й духовному центрі його, з якого лицарство Українське продовжує підживлюватися, як із духовного джерела. Вони вважали, що легітимним, дійсним гетьманом можна вважати лише гетьмана, обраного на Січі. А таким, обраним на Січі, гетьманом виявлявся тепер Степан Вдовиченко.
Народився майбутній гетьман у Чигирині. Його рід віддавна знався з родом Хмельницьких. Тож нічого дивного, що з самого початку Визвольної війни він - на службі в сотні Богдана Хмельницького, тобто в особистій охороні гетьмана.
Син козацького полковника, онук гетьмана, він тісно співпрацював із Хмельницьким і обіймав важливі посади при Виговському й Тетері. В 1666 р., усунувши двох небезпечних суперників — Василя Дрозденка й Стефана Опару, Дорошенко стає гетьманом. Він підкреслював, що ставить собі за мету об'єднати під власною зверхністю Право- і Лівобережну Україну. Щоб зміцнити своє становище, новий гетьман за порадою свого друга митрополита Йосипа Тукальського впроваджує ряд ретельно продуманих реформ. Намагаючись привернути на свій бік народ, Дорошенко часто скликає генеральні ради, де вислуховує думку рядового козацтва. Щоб позбутися надмірної залежності від старшини, гетьман організовує 20-тисячний корпус найманців (сердюків), що підкорялися лише йому особисто. Проте найбільш далекосяжними були почини Дорошенка в царині зовнішніх відносин.
Гетьманувалося Брюховецькому, як відомо, нелегко. Невдовзі він і загинув. Але як був іще серед живих, то не раз покладався на впливового, досвідченого у військових та політичних справах полковника Єрмолаєнка і призначав його наказним гетьманом. По суті, Єрмолаєнко був провідним воєначальником гетьманату.
Відомо, наприклад, що 1664 року на Лівобережжя вдерся великий загін татар. Вони перейшли запорізькими землями і, розділившись та безперестанку грабуючи, добулися аж Лубен та Миргорода. Щойно про це стало відомо Брюховецькому, він спорядив проти татар корпус під командуванням полковника Єрмолаєнка, що перебував тоді у Каневі. Після кількох завзятих боїв, татари відчули, що не тільки не зможуть подолати козаків, а й ризикують втратити цілий полон та розпорошитися по степах, і похапцем відступили.
Постать Степана Опари виникла в червні 1665 року. Цьому передували події в районі Медведівки, де сотникував цей полковник за призначенням гетьмана Тетері. Тут, поблизу Медведівки, війська Тетері, серед яких був і полк Опари, напали на військо російського воєводи Косагова, намагаючись не допустити його до Умані, де сиділи в оточенні вірні росіянам і гетьманові Брюховецькому козаки під командою кошового Сашка Туровця.
Подробиці кривавих сутичок, що точилися там, нас не цікавлять. Але зауважу, що саме дії в Медведівці та на її околицях розпалили бойовий дух полковника Опари. Відчувши, що сили обох гетьманів - і Тетері, і Брюховецького - досить незначні і ненадійні, він вирішив, що й сам може стати гетьманом.
Іван Мартинович Брюховецький почав свою кар'єру при Богдані Хмельницькому, у якого він був старшим служкою. Згодом Іван супроводжував сина Богдана Юрія, коли того було відправлено на навчання. Після смерті Богдана Юрій Хмельниченко доручив Брюховецькому встановити контакти з Січчю з метою заручитися підтримкою кандидатури Юрія на посаду гетьмана. Іван сумлінно виконав доручення і запорожці підтримали Юрія, але Брюховецький залишився на Січі: він розумів, що служба при слабкому безталанному гетьмані не давала йому перспектив на шляху до булави, про яку він завжди мріяв. У той же час він усвідомлював, що Запорожжя — це реальна сила, яку можна за певних обставин використати у власних інтересах. Брюховецький зробив ставку на цю силу. Невдовзі він зажив популярності у запорожців і був обраний кошовим отаманом.
Павло одержав добру освіту і до 1647 року був регентом канцелярії міського суду у Володимирі Волиньському, а потім служив у вроцлавського каштеляна Г. Стемпковського. З початком повстання Богдана Хмельницького у 1648 році Тетеря приєднався до нього. Військову службу у козацькому війську Павло почав писарем Переяславського полку. У 1652 році разом з суддею С. Богдановичем він розробив умови приєднання України до Московського царства. У 1653 році Тетеря вже переяславський полковник. У 1654 році він разом з іншою старшиною возив до Москви грамоту, де було одписано, що гетьман Богдан Хмельницький з усією Україною визнає зверхність московського царя. Б. Хмельницький вважав Тетерю за можливого свого наступника, хоча останній належав до тієї частини старшини, яка вважала, що Україні краще бути залежною від Речі Посполитої, аніж Москви.
Яким Сомко (р. н. невід. - помер 1663) належав до козацької старшини, яка починала визвольну війну разом з Богданом Хмельницьким. Тому це були люди, особливо чутливі до змін у політичній обстановці та державному устрої, що відбувалися по смерті Великого гетьмана. їх, можливо, більше, ніж будь-кого, вражали конфлікти, що виникали в боротьбі за гетьманську владу, за яку, до речі, активно боровся і Сомко. Уже навіть той факт, що його сестра Ганна була першою дружиною Б. Хмельницького, а отже, Юрій доводився йому племінником, давав певні підстави нашому героєві, людині, наближеній до гетьманського двору і самих гетьманів, претендувати на помітнішу від інших роль у визначенні долі України.
Михайло Ханенко служив козацьким офіцером в армії Богдана Хмельницького. Його добре знала вся " стара гвардія ", що пройшла гарт визвольної війні; до нього був прихильний і Юрій Хмельницький, якого Ханенко, як полковник уманський, не раз підтримував. Але тепер Ханенко дотримувався виразної пропольської орієнтації, і докладав чимало зусиль до того, щоб витіснити росіян за межі
Походить з древнього роду Дуніних. Син графа Каспера Андрія Дунін-Борковського, полковника королівських військ, який у нагороду за Смоленську війну 1632–1635 рр отримав від Владислава IV, короля Польського, маєтки в Чернігівському воєводстві та внук графа Андрія Дунін-Борковського, коронного писаря Люблінського, й правнук графа Яна Дунін-Борковського, вотчинного володаря у 1480–1560 рр Борковиць і Великого Скржина та праправнук Павла Адамовича Дунін-Борковського Павла, володаря Борковиць і Сульгустова, полководця військ імператора Карла V, затверджений королем Польським у графському достоїнстві і отримав титул графа Римської Імперії — так за архівними документами Державного архіву Чернігівської області — аж до засновників роду Дуніних у 1124 році Петром Дуніним, сином скарбника Данського короля Нільса і доньки Данського короля Еріка та княжною Марією, донькою Великого князя Київського Святополка ІІ (Михайла) і царівни Варвари, доньки Візантійського імператора Олексія І Комніна
Петро Суховій (або Суховієнко, 1645- р.см. невід.) з'явився на козацько-гетьманському обрії несподівано. На Січі дедалі твердішою ставала думка, що, доскочивши влади таким підлим способом, Дорошенко не має права на булаву. До того ж, подейкували запорожці, колись гетьманів обирали тільки на Січі, і треба такий звичай відродити. А серед тих, хто найохочіше грів руки на таких пересудах, був такий собі непомітний 23-річ-ний писар, родом з Полтави, Петро Суховій.
Наприкінці вересня 1968 року запорожці зібрали раду і проголосили гетьманом України Генерального писаря Війська запорізького Степана Вдовиченка. При цьому кошовий Іван Біолковський і далі займався справами коша, а Вдовиченко цілковито зосередився на утвердженні свого гетьманства. І слід сказати, що хоча ніякої реальної влади в Україні він не до-сяг, але все таки поступово входив у роль гетьмана.
Народився майбутній гетьман у Чигирині. Його рід віддавна знався з родом Хмельницьких. Тож нічого дивного, що з самого початку Визвольної війни він - на службі в сотні Богдана Хмельницького, тобто в особистій охороні гетьмана.
Гетьманувалося Брюховецькому, як відомо, нелегко. Невдовзі він і загинув. Але як був іще серед живих, то не раз покладався на впливового, досвідченого у військових та політичних справах полковника Єрмолаєнка і призначав його наказним гетьманом. По суті, Єрмолаєнко був провідним воєначальником гетьманату.
Постать Степана Опари виникла в червні 1665 року. Цьому передували події в районі Медведівки, де сотникував цей полковник за призначенням гетьмана Тетері. Тут, поблизу Медведівки, війська Тетері, серед яких був і полк Опари, напали на військо російського воєводи Косагова, намагаючись не допустити його до Умані, де сиділи в оточенні вірні росіянам і гетьманові Брюховецькому козаки під командою кошового Сашка Туровця.
Іван Мартинович Брюховецький почав свою кар'єру при Богдані Хмельницькому, у якого він був старшим служкою. Згодом Іван супроводжував сина Богдана Юрія, коли того було відправлено на навчання. Після смерті Богдана Юрій Хмельниченко доручив Брюховецькому встановити контакти з Січчю з метою заручитися підтримкою кандидатури Юрія на посаду гетьмана. Іван сумлінно виконав доручення і запорожці підтримали Юрія, але Брюховецький залишився на Січі: він розумів, що служба при слабкому безталанному гетьмані не давала йому перспектив на шляху до булави, про яку він завжди мріяв. У той же час він усвідомлював, що Запорожжя — це реальна сила, яку можна за певних обставин використати у власних інтересах. Брюховецький зробив ставку на цю силу. Невдовзі він зажив популярності у запорожців і був обраний кошовим отаманом. 
Павло одержав добру освіту і до 1647 року був регентом канцелярії міського суду у Володимирі Волиньському, а потім служив у вроцлавського каштеляна Г. Стемпковського. З початком повстання Богдана Хмельницького у 1648 році Тетеря приєднався до нього. Військову службу у козацькому війську Павло почав писарем Переяславського полку. У 1652 році разом з суддею С. Богдановичем він розробив умови приєднання України до Московського царства. У 1653 році Тетеря вже переяславський полковник. У 1654 році він разом з іншою старшиною возив до Москви грамоту, де було одписано, що гетьман Богдан Хмельницький з усією Україною визнає зверхність московського царя. Б. Хмельницький вважав Тетерю за можливого свого наступника, хоча останній належав до тієї частини старшини, яка вважала, що Україні краще бути залежною від Речі Посполитої, аніж Москви.
Яким Сомко (р. н. невід. - помер 1663) належав до козацької старшини, яка починала визвольну війну разом з Богданом Хмельницьким. Тому це були люди, особливо чутливі до змін у політичній обстановці та державному устрої, що відбувалися по смерті Великого гетьмана. їх, можливо, більше, ніж будь-кого, вражали конфлікти, що виникали в боротьбі за гетьманську владу, за яку, до речі, активно боровся і Сомко. Уже навіть той факт, що його сестра Ганна була першою дружиною Б. Хмельницького, а отже, Юрій доводився йому племінником, давав певні підстави нашому героєві, людині, наближеній до гетьманського двору і самих гетьманів, претендувати на помітнішу від інших роль у визначенні долі України.
