Іван Брюховецький - гетьман  Війська Запорозького 1663-1668 рр.

Іван Мартинович Брюховецький почав свою кар'єру при Богдані Хмельницькому, у якого він був старшим служкою. Згодом Іван супроводжував сина Богдана Юрія, коли того було відправлено на на­вчання. Після смерті Богдана Юрій Хмельниченко доручив Брюховецькому встановити контакти з Січчю з метою заручитися підтримкою кандидатури Юрія на посаду гетьмана. Іван сумлінно виконав до­ручення і запорожці підтримали Юрія, але Брюхо­вецький залишився на Січі: він розумів, що служба при слабкому безталанному гетьмані не давала йому перспектив на шляху до булави, про яку він завжди мріяв. У той же час він усвідомлював, що Запорож­жя — це реальна сила, яку можна за певних обста­вин використати у власних інтересах. Брюховець­кий зробив ставку на цю силу. Невдовзі він зажив популярності у запорожців і був обраний кошовим отаманом. 

Та Брюховецький розумів, що справу треба робити “обома руками”: одна рука — Січ, а інша — Моск­ва. Він приїжджає до Москви і там торує собі шлях до булави. Перш за все він кинув тінь підозри на свого головного суперника Я. Сомка. У 1662 році Брюховецький із запорожцями прийшов на допомо­гу московському воєводі Ромодановському, що вис­тупив проти Ю. Хмельниченка, який вирішив відій­ти від злуки з Москвою. Цим вчинком Брюхо­вецький заслужив довіру царя. У той же час Брюховецький познайомився з єпископом Мефодієм — хитрим інтриганом, що марив митрополичою кафедрою у Києві. Іван Брюховецький і сам був лю­диною хитрою й спритною, що маскувала під поміркованою і чемною зовнішністю честолюбні за­думки. Він був обдарованим, спостережливим, вмів ладно говорити, мав добру на той час освіту. Брюховецький вірно обрав точку опору для своєї кар'єри — Січ, що представляла інтереси народних мас. Він не міг роз­раховувати на підтримку козацької старшини, для якої був чужинцем, але деяких представників старшини (граю­чи на честолюбстві та користолюбстві) він схилив на свій бік. Заручився він і підтримкою осіб, які користувалися довірою царя (Ромодановського, Мефодія). 

17 червня 1663 року “чорна рада” (неподалік Ніжина) проголосила Брюховецького гетьманом, причому запо­рожці розпочали бійку, зламали бунчу­ка наказного гетьмана й тероризували Сомка. Наступного дня на раді козаки Сомка перейшли до Брюховецького. Московські посли вручили Брюховець­кому гетьманські клейноди й прийняли від нього присягу на вірність московсь­кому цареві. Сомка та його прибічників було арештовано, звинувачено у зраді цареві й 18 вересня 1665 року страчено у м. Борзні. Брюховецький починає позбуватися вже непотрібних спіль­ників. Запорожцям, які не захотіли по­вернутися на Січ (точніше, їхнім ватаж­кам), він роздав козацькі уряди, зро­бивши їх своїми прихильниками, а решту запорожців поділив на невеликі загони й розподілив у різні полки на постій як допоміжне військо. Цим він роздробив сили запорожців й визвав проти них невдоволення населення, що було змуше­но їх годувати. 

Перші три роки гетьманства Брюховецький провів у безперервних війнах з гетьманом Правобережної України П. Тетерею та поляками. У нього були тим­часові успіхи, але зрештою під ударами Тетері він був змушений відійти.

Поривання Брюховецького підсилити свою владу за допомогою Москви, жорстокі заходи, користо­любство викликали протест у міського козацтва (яке не визнавало легитимності гетьмана, виступало про­ти зневаження козацьких привілеїв) та міщанства (яке відстоювало привілеї міст, надані ще польськи­ми королями, та ігноровані гетьманом). 

Для підкріплення свого становища Брюховецький прибув 6 вересня 1665 року до Москви й запропону­вав змінити статті договору, що регулював відноси­ни між Москвою та Україною з часів Богдана Хмельницького. Зокрема, він дав згоду на те, щоб усі збори податків, які раніше були у місцевому роз­порядженні, надходили до царської казни. Крім то­го, за пропозицією Брюховецького винокурна спра­ва, яка раніше була козацькою монополією, перехо­дила до рук Москви. Для нагляду за надходженням податків цар мав надсилати воєвод до всіх міст Ук­раїни, навіть до Запорожжя, яке ніколи не знало воєводського правління. Брюховецький також легко поступився правами українського духівництва. Він запропонував Москві призначити митрополита до Києва. Але навіть царський уряд не наважився на цей крок, побоючись, що духівництво України, про­сякнуте політичними ідеями Заходу (Польщі) і не таке безпомічне, як міщанство та селянство, не доз­волить так розпоряджатися собою. Тільки козацькі привілеї Брюховецький залишив недоторканими.

За вірність цареві Брюховецькому було “пожалувано” боярське звання, старшина отримала шляхет­ство та маєтки. Скориставшись з нагоди, козацька старшина звернулася до царя з проханням надати їй маєтки у вічне володіння із усіма селянами. Це бу­ла перша спроба затвердити на Україні кріпосницт­во, хоча й невдала. Брюховецький одружився із дочкою князя Долгорукова й повернувся в Україну, де був зустрінутий загальним невдоволенням. Най­більш рішучий протест висловило духівництво, у зв'язку з чим київський воєвода Шереметьєв писав цареві, що “московському митрополиту бути у Києві ніяк не можна”. Призначення воєвод у міста викли­кали протест козаків та міщан: так нехтували права­ми козаків, а звичка московських воєвод отримува­ти міста на “кормлєніє” збурювала міщан. 

Гетьман діяв самовпевнено й зухвало. Все це сіяло насінини розбрату та невдоволення. Запорожці обу­рилися приходом московського воєводи до фортеці Кодак, і Москва була змушена воєводу відкликати. Та це не заспокоїло Запорожжя, яке відстоювало права й вольності усієї України. А у цей час гетьман Правобережної України П. Дорошенко надсилає на Лівобережжя “звабливі листи”. У такій ситуації Брюховецький йде на ризикований крок — щоб по­вернути собі довіру народу він вирішив... очолити невдоволений народ, звернутися по допомогу до Січі й Дорошенка, вигнати московських воєвод і стати гетьманом соборної України. Дорошенко у тактичних цілях заохочував Брюховецького у цих намірах, бо сам турбувався не стільки про своє геть­манство, скільки про добробут України. 

На нараді полковників у Гадячі у день нового 1668 року Брюховецький проголосив, що московські статті він підписав вимушено, що Москві довіряти не можна, бо вона разом з Польщею має на меті викорінити козацтво й сплюндрувати Україну, що єди­ний порятунок — це злука з Дорошенком і перехід соборної України під егіду Осяйної Порти. Полков­ники присягнули Брюховецькому на вірність і на­діслали послів до султана, кримського хана та у Чи­гирин Дорошенкові. У січні 1668 року на раді у Чи­гирині було проголошено про об'єднання України та її незалежність (з виплатою данини, як це робить волошський господар). 8 лютого почалися бунти й вигнання московських воєвод. Брюховецький розіс­лав усюди універсали, що закликали народ до пов­стання проти Москви та роз'яснювали вчинки геть­мана. 

Однак, народний рух обернувся проти гетьмана. Населення все більше схилялося до Дорошенка, а виганяючи воєвод, згадувало, що вони прийшли на пропозицію Брюховецького. Розуміючи, що справу Брюховецького програно, старшина вирішила від нього відступитися й послала Дорошенкові запро­шення прийняти звання гетьмана Лівобережної Ук­раїни. Дорошенко у листі до Брюховецького вису­нув вимогу здати гетьманство. Та Брюховецький за­кував посланців Дорошенка у кайдани й рушив назустріч Дорошенкові, який вів військо проти Ромодановського. Брюховецького підтримували тата­ри, які прибули до нього прийняти присягу на вірність Туреччині. 

Але ані присяга султанові, ані татарські війська вже не спроможні були врятувати Брюховецького. 7 червня 1668 року на Сербському полі біля Ди каньки козаки Дорошенка наблизилися до табору Брюховецького. Козаки останнього вітали Дорошен­ка й кричали, що за Брюховецького вони битися не будуть. Натовп лівобережних козаків увірвався до намета Брюховецького й з погрозами та лайкою по­вели гетьмана до Дорошенка. Останній спитав Брю­ховецького, чому він не захотів відмовитися від ге­тьманства. Брюховецький нічого не відповів. Тоді Дорошенко звелів прикути його до гармати й при цьому зробив знак рукою, який натовп зрозумів як вирок смерті (що потім Дорошенко заперечував). Козаки накинулися на Брюховецького й забили до смерті. За бажанням Дорошенка тіло покійного ге­тьмана було перевезене до Гадяча й поховане з геть­манськими почестями у соборній церкві.

Гетьманст­во Брюховецького розпочало зловісну епоху в істо­рії України, що мала назву “Руїни”.

Джерело: Козацькі вожді України - Сушинський Богдан