Полковник особистої гвардії Мазепи, очолював компанійський полк козацької кінноти, названих «компанією надвірної корогви». З історичних свідчень, зокрема з «Історії Русів», дізнаємося, що Мазепа набирав усі свої особисті війська виключно з мерзотників, «а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його янголами-охоронцями і робили все на помах гетьманський; і горе людині, що потрапила в їхні руки! Вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як м’ячем, через що ненавидів їх народ». Більш довершеної характеристики Гната Галагана годі й сподіватись.
Уперше він показав себе вправним воєначальником 1692 року, коли очолив великий козацький корпус у поході за Дністер. Далі — по якомусь часі — був рейд улусами бєлгородських татар, коли він розбив їхні войовничі загони спочатку під Акерманом, а потім під Кілією, а згодом завзято рейдував територією від Дністра до Дунаю, визволяючи все нові й нові сотні бранців, що знемагали в татарській неволі.
Народився на Полтавщині. Замолоду вчився в Київській академії. На Січі уславився як лицар рішучої й твердої вдачі, мав великий полководницький талант. Взявши до рук булаву, одразу виявив ворожість до Москви і залишився її непримиренним ворогом до кінця життя. Гордієнковим ідеалом було незалежне Запорожжя. Він прагнув усунути всіляке втручання з боку Москви у внутрішні справи Коша і утримати за Військом козацькі права і вольності. В Україні бажав бачити народне козацьке правління без участі місцевого панства і російських зайд.
У лют. 1691 приїхав на Чортомлицьку Січ, де незабаром був обраний військовим писарем. Серед запорожців проводив агітацію за виступ проти Російської державиви та гетьманського уряду Лівобережжя, одночасно налагоджуючи зв’язки з Кримським ханством. На думку дослідників, його діяльність спрямовувалася старшинською опозицією гетьманові І.Мазепі на чолі з генеральним писарем В.Кочубеєм, хоча існує й версія щодо причетності до цього самого гетьмана, який мав власні антиросійські плани. Наприкінці квітня 1692 переїхав до м. Казікермен (нині м. Берислав), а 26 травня від імені «удільного князівства Київського, Чернігівського і всього війська Запорозького городового й народу малоросійського» уклав «вічний мир» з кримським ханом Сафа-Гіреєм.
На гетьманство призначений турецьким султаном Мегмедом IV після Бахчисарайського миру 1681 р. після невдалого гетьманування на Правобережжі Юрія Хмельницького. Цим султан підтверджував свої тверді наміри утвердити вплив Османської імперії в Україні та засвідчував визнання державної автономії більшої частини Правобережної України.
Обов'язком Дуки перед султаном було надання певної кількості військ для турецької армії та успішна колонізація регіону. Дука звернувся до традиційних форм місцевого адміністрування, призначивши гетьманом наказним Я. Драгинича та відродивши козацькі полки. Керуючись наказом султана, Дука почав відроджувати міста і селища на Правобережжі, зруйновані під час довголітніх воєн, що велися тут між Річчю Посполитою, Московською державою, Османською імперією, Кримським ханством та Українською козацькою державою. Спеціальними універсалами оголосив заснування багаторічних слобід. У період його правління вихідцями з Волині, Покуття, Лівобережної України та Молдови була колонізована значна частина Правобережжя.
Гришко був серед перших козацьких полковників, яким згідно зі спеціальною постановою вального сейму Речі Посполитої у лютому 1685 року дозволялося здійснювати військово-політичну діяльність на теренах Правобережної України. Виконуючи положення вищого законодавчого органу польсько-литовської держави і керуючись «приповідним» листом гетьмана Андрія Могили, Гришко протягом кількох місяців набрав до військової служби близько 300 козаків, які того ж року були використані королівським урядом для витіснення з території Центральної та Південно-Східної Європи турецько-татарських сил.
Пo загибелі гетьмана Остапа Гоголя, булаву його підняв один із чільних полковників Яким Куницький. Це був здібний воєначальник, що вславивсь як особистою хоробрістю під Віднем, так і вмінням тверезо оцінювати становище, та гідно виходити з будь-якої скрути. Ці властивості його характеру не минули уваги ні козаків, ні командування польської армії. Тож коли після основних боїв було скликано козацьку раду, всі дійшли думки, що кращого гетьмана, ніж Яким Куницький, не знайти. Тим паче, що він уже мав чималий досвід бойових дій ще до цього походу.
ГОГОЛЬ Остап (Остафій, Євстафій; р. н. невід. — 05.01.1679) — гетьман наказний Правобережної України (1675—79), подільський (1654—61, 1663—69, 1673—75) та брацлавський (1663—65) полковник. Походив зі старовинного роду правосл. шляхти. Н., ймовірно, в с. Гоголі Летичівського пов. на Поділлі (нині село Віньковецького р-ну Хмельн. обл.). З початком національної революції 1648—1676 організував загін, з яким перейшов на сторону Б.Хмельницького. Швидко посів одне з чільних місць серед козацької старшини правобереж. полків. На поч. 1654 — полковник Подільського (згодом він називався ще Подністрянським та Могилівським полком) полку. Виконував найважливіші доручення гетьмана Б.Хмельницького. Після смерті останнього підтримував гетьманів І.Виговського й Ю.Хмельницького, однак не підписав Гадяцький договір 1658 та Переяславські статті 1659. Польс. король Ян II Казимир Ваза надав в 1661 шляхетство.
Син священика, Самойлович до вступу у Військо Запорозьке досяг значних успіхів, навчаючись у Київській академії. Протягом майже всього свого гетьманування він намагався підтримувати добрі стосунки зі старшиною. Він щедро роздавав їй землі, а також створив корпус так званих значкових військових товаришів — молодших офіцерів, переважно синів старшини, що стали частиною гетьманського оточення й діставали спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільнені батьками. Створенням цього корпусу Самойлович сприяв формуванню старшинських династій на Лівобережжі.
Походив Дем'ян Многогрішний (р. н. і р. см. невідомі) з простого селянського роду і, навіть осягнувши владу гетьмана, зостався " простим і неписьменним ". Загалом у ті часи неписьменність була річчю рідкісною навіть серед незначної старшини, не кажучи вже про гетьманів. Та Многогрішний не тільки не соромився своєї неосвіченості, а навіть хизувався нею. Може, тому що за всім цим крилася ясна мета і прагнення будь-що досягти її. Недарма І. Крип'якевич так характеризує його: "Це була людина твердої вдачі, абсолютист, непоступливий і задиристий, - сам собі завдячував кар'єру і не думав ні перед ким поступатися".
Полковник особистої гвардії Мазепи, очолював компанійський полк козацької кінноти, названих «компанією надвірної корогви». З історичних свідчень, зокрема з «Історії Русів», дізнаємося, що Мазепа набирав усі свої особисті війська виключно з мерзотників, «а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його янголами-охоронцями і робили все на помах гетьманський; і горе людині, що потрапила в їхні руки! Вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як м’ячем, через що ненавидів їх народ». Більш довершеної характеристики Гната Галагана годі й сподіватись.
Уперше він показав себе вправним воєначальником 1692 року, коли очолив великий козацький корпус у поході за Дністер. Далі — по якомусь часі — був рейд улусами бєлгородських татар, коли він розбив їхні войовничі загони спочатку під Акерманом, а потім під Кілією, а згодом завзято рейдував територією від Дністра до Дунаю, визволяючи все нові й нові сотні бранців, що знемагали в татарській неволі.
Народився на Полтавщині. Замолоду вчився в Київській академії. На Січі уславився як лицар рішучої й твердої вдачі, мав великий полководницький талант. Взявши до рук булаву, одразу виявив ворожість до Москви і залишився її непримиренним ворогом до кінця життя. Гордієнковим ідеалом було незалежне Запорожжя. Він прагнув усунути всіляке втручання з боку Москви у внутрішні справи Коша і утримати за Військом козацькі права і вольності. В Україні бажав бачити народне козацьке правління без участі місцевого панства і російських зайд.
У лют. 1691 приїхав на Чортомлицьку Січ, де незабаром був обраний військовим писарем. Серед запорожців проводив агітацію за виступ проти Російської державиви та гетьманського уряду Лівобережжя, одночасно налагоджуючи зв’язки з Кримським ханством. На думку дослідників, його діяльність спрямовувалася старшинською опозицією гетьманові І.Мазепі на чолі з генеральним писарем В.Кочубеєм, хоча існує й версія щодо причетності до цього самого гетьмана, який мав власні антиросійські плани. Наприкінці квітня 1692 переїхав до м. Казікермен (нині м. Берислав), а 26 травня від імені «удільного князівства Київського, Чернігівського і всього війська Запорозького городового й народу малоросійського» уклав «вічний мир» з кримським ханом Сафа-Гіреєм. 
На гетьманство призначений турецьким султаном Мегмедом IV після Бахчисарайського миру 1681 р. після невдалого гетьманування на Правобережжі Юрія Хмельницького. Цим султан підтверджував свої тверді наміри утвердити вплив Османської імперії в Україні та засвідчував визнання державної автономії більшої частини Правобережної України.
Гришко був серед перших козацьких полковників, яким згідно зі спеціальною постановою вального сейму Речі Посполитої у лютому 1685 року дозволялося здійснювати військово-політичну діяльність на теренах Правобережної України. Виконуючи положення вищого законодавчого органу польсько-литовської держави і керуючись «приповідним» листом гетьмана Андрія Могили, Гришко протягом кількох місяців набрав до військової служби близько 300 козаків, які того ж року були використані королівським урядом для витіснення з території Центральної та Південно-Східної Європи турецько-татарських сил.
Пo загибелі гетьмана Остапа Гоголя, булаву його підняв один із чільних полковників Яким Куницький. Це був здібний воєначальник, що вславивсь як особистою хоробрістю під Віднем, так і вмінням тверезо оцінювати становище, та гідно виходити з будь-якої скрути. Ці властивості його характеру не минули уваги ні козаків, ні командування польської армії. Тож коли після основних боїв було скликано козацьку раду, всі дійшли думки, що кращого гетьмана, ніж Яким Куницький, не знайти. Тим паче, що він уже мав чималий досвід бойових дій ще до цього походу.
ГОГОЛЬ Остап (Остафій, Євстафій; р. н. невід. — 05.01.1679) — гетьман наказний Правобережної України (1675—79), подільський (1654—61, 1663—69, 1673—75) та брацлавський (1663—65) полковник. Походив зі старовинного роду правосл. шляхти. Н., ймовірно, в с. Гоголі Летичівського пов. на Поділлі (нині село Віньковецького р-ну Хмельн. обл.). З початком національної революції 1648—1676 організував загін, з яким перейшов на сторону Б.Хмельницького. Швидко посів одне з чільних місць серед козацької старшини правобереж. полків. На поч. 1654 — полковник Подільського (згодом він називався ще Подністрянським та Могилівським полком) полку. Виконував найважливіші доручення гетьмана Б.Хмельницького. Після смерті останнього підтримував гетьманів І.Виговського й Ю.Хмельницького, однак не підписав Гадяцький договір 1658 та Переяславські статті 1659. Польс. король Ян II Казимир Ваза надав в 1661 шляхетство.
Син священика, Самойлович до вступу у Військо Запорозьке досяг значних успіхів, навчаючись у Київській академії. Протягом майже всього свого гетьманування він намагався підтримувати добрі стосунки зі старшиною. Він щедро роздавав їй землі, а також створив корпус так званих значкових військових товаришів — молодших офіцерів, переважно синів старшини, що стали частиною гетьманського оточення й діставали спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільнені батьками. Створенням цього корпусу Самойлович сприяв формуванню старшинських династій на Лівобережжі.
Походив Дем'ян Многогрішний (р. н. і р. см. невідомі) з простого селянського роду і, навіть осягнувши владу гетьмана, зостався " простим і неписьменним ". Загалом у ті часи неписьменність була річчю рідкісною навіть серед незначної старшини, не кажучи вже про гетьманів. Та Многогрішний не тільки не соромився своєї неосвіченості, а навіть хизувався нею. Може, тому що за всім цим крилася ясна мета і прагнення будь-що досягти її. Недарма І. Крип'якевич так характеризує його: "Це була людина твердої вдачі, абсолютист, непоступливий і задиристий, - сам собі завдячував кар'єру і не думав ні перед ким поступатися".
