Вперше ім'я запорізького старшини Сірко з'явилося в описі морських походів проти турків кінця 20-х років XVII століття - як одного з молодих, але вже заслужили повагу мужністю і військовим умінням сотників. А в 1645 році до нього прийшла і європейська слава.
В жовтні 1645 року під час війни Франції з Іспанією керував 5-тисячним козацьким корпусом в боях у Фландрії під командуванням Людовіка де Бурбона і прославились при штурмі фортеці Дюнкерка: загін Івана Сірка за одну ніч хитрістю захопив Дюнкерк – стратегічну твердиню на Північно атлантичному узбережжі Франції, за що французи встановили йому пам'ятник край Ла-Маншу, який стоїть донині як німий докір українцям, що не шанують своїх істинних героїв.
На противагу цій раді, наприкінці листопада 1658 року, в Переяславі скликано раду козаків та бунтівників, прихильних до Московії. І саме тут, за наполяганням російського військового командування, тимчасовим наказним гетьманом назвали полковника Івана Безпалого.
Досі невиразна, постать наказного гетьмана відтепер почала набувати грізних обрисів - залежно від того, як навколо неї гуртувалося дедалі більше козаків та селян, незадоволених політикою Виговського, а особливо - умовами його пропольської Гадяцької угоди. Значно ж посилився вплив Безпалого, коли стало зрозуміло, що на його боці виступає зі своїм запорізьким полком Іван Сірко, який на той час уже розгромив союзних Виговському татар та окремий загін гетьмана під командуванням якогось Тимоша.
Іван Остапович Лучич-Виговський народився у селі Вигові Овруцького повіту Київського воєводства у родині, що мала глибоке українське коріння, і хоча свого часу отримала польське шляхетство, але зберегла православну віру. Іван отримав добру освіту, що дозволило йому почати писарську кар'єру в Луцьку у 1626 — 1640 роках, а потім продовжити її у міському суді м. Києва, де він добре ознайомився з правом Речі Посполитої. Згодом він вступив писарем на службу до польського коронного комісара, що фактично правив Україною. Там він познайомився з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким.
Освіту Богдан Хмельницький здобув у Київській братській школі та у єзуїтській школі у Ярославі над Сяном. Після закінчення освіти Богдан вступив до козацького війська. Під час польсько-турецької війни 1620 — 1621 рр. його батька було вбито, а Богдана було захоплено у полон. Після повернення з полону Богдан подався на Січ і ходив у морські походи на турецькі міста. Так, у серпні 1621 року він зібрав 10000 козаків та рушив у море, де потопив 12 турецьких галер, а решту кораблів переслідував до самого Стамбула. У 1629 році козаки під проводом Хмельницького спалили передмістя турецької столиці й з багатою здобиччю повернулися на Січ.
На посаді корсунського полковника брав участь у Батізькій битві 1652 р. за вірну службу на користь Речі Посполитої був зведений в польське шляхетство королем Яном Казимиром, отримавши прізвище Золотаренко. Будучи братом третьої дружини Хмельницького, котрий підбирав у своє оточення вірних поплічників, був призначений наказним гетьманом Білоруської воєнної баталії на чолі 20-тисячного козацького корпусу. За його сприянням Московія загарбала колишні північні землі України-Руси, зокрема Гомельську, Брянську, Могилевську та Смоленську області. Московський цар Олексій Михайлович вирішує не тільки обласкати наказного гетьмана, влаштувавши прийом з приводу взяття Смоленська 27 вересня 1654 року, але й приїздить у царську ставку під Смоленськом і особисто нагороджує Золотаренка «за вірну службу містом Батурин з усіма селами, які до нього відносилися».
В історії визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького цей полководець і дипломат не залишив такого яскравого сліду, як, скажімо, Богун, Кривоніс чи Нечай. Проте складалося так, що в найвідповідальніші періоди становлення нової української держави Хмельницький завжди звертався до послуг саме полковника Федора Вешняка-Якубовича (р. н. невід. - помер 1650). Підстави для цього давало досить вдале поєднання в особі полковника Вешняка (в деяких джерелах - Вишняка) талантів полководця і дипломата.
Станіслав Кричевський народився в сім'ї шляхтича з Берестейщини. Раніше православний рід Кричевських на момент народження Станіслава слідом за іншими українськими магнатами і шляхтичами вже прийняв католицтво. Поступивши на службу до коронного війська Речі Посполитої, завдяки особистій мужності і здібності до військової справи, Кричевський користувався заслуженим авторитетом серед жовнірів і командування. Особливий респект до здібного офіцера виявляв великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. Й, вочевидь, завдяки саме його протекції в 1643 р., Кричевський отримав призначення на полковника Чигиринського реєстрового полку.
Ще дивовижніше складалася доля гетьмана Максима Гулака, що прийняв булаву по смерті Карпа Півторакожуха, орієнтовано на початку 1642 року. За часів Півторакожуха Максим Гулак командував у його війську артилерією. Він перейняв і добре вивчив тактику прикордонних боїв свого попередника, проте не одразу вдався до неї, а спробував розпочати бойові дії майже в центрі України, на території Черкащини. Гулак дійшов туди, розбиваючи дрібні загони поляків. Та коли на річці Тясмин проти нього виступили значні польські сили, гетьман, втративши чимало людей і всю артилерію, мусив відступити до кордонів з Кримським ханством, тобто на ті самі землі, на яких базувався його попередник. Поляки спробували розбити його й тут, але цього разу вже вони зазнали поразки і відступили.
Протягом 1639–1642 року Півтора-Кожуха вів проти польських військ партизанську війну, заманивши їх у безлюдні степи на кордоні України і Кримських земель. Не маючи провіанту і теплого одягу, поляки несли втрати в сутичках із загонами гетьмана в той час, як козаки захоплювали в полон поляків і обмінювали їх у татар на худобу та провіант. В цей же час, на прохання Кримського хана Півтора-Кожуха допоміг татарам відбити напад калмицької орди і відігнати її за Волгу. Невеличкими групами та загонами пробивалися козаки крізь польські застави і сходились до урочища поблизу Богодухова (нині Харківської обл.), край берега Мерли, притоки Ворскли, що впадає в Дніпро.
Павло Бут був добре відомий серед козацтва, яке поважало його як «мужа хоч і простого, але сміливого». Історія не зберегла відомостей ні про час його народження, ні про початок життєвого шляху. Відомо лише, що походив він із Чигирина. Тут і пройшов школу від козака до отамана. Не раз ходив у походи на турецькі чорноморські фортеці.
Вперше ім'я запорізького старшини Сірко з'явилося в описі морських походів проти турків кінця 20-х років XVII століття - як одного з молодих, але вже заслужили повагу мужністю і військовим умінням сотників. А в 1645 році до нього прийшла і європейська слава.
На противагу цій раді, наприкінці листопада 1658 року, в Переяславі скликано раду козаків та бунтівників, прихильних до Московії. І саме тут, за наполяганням російського військового командування, тимчасовим наказним гетьманом назвали полковника Івана Безпалого.
Іван Остапович Лучич-Виговський народився у селі Вигові Овруцького повіту Київського воєводства у родині, що мала глибоке українське коріння, і хоча свого часу отримала польське шляхетство, але зберегла православну віру. Іван отримав добру освіту, що дозволило йому почати писарську кар'єру в Луцьку у 1626 — 1640 роках, а потім продовжити її у міському суді м. Києва, де він добре ознайомився з правом Речі Посполитої. Згодом він вступив писарем на службу до польського коронного комісара, що фактично правив Україною. Там він познайомився з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким.
Освіту Богдан Хмельницький здобув у Київській братській школі та у єзуїтській школі у Ярославі над Сяном. Після закінчення освіти Богдан вступив до козацького війська. Під час польсько-турецької війни 1620 — 1621 рр. його батька було вбито, а Богдана було захоплено у полон. Після повернення з полону Богдан подався на Січ і ходив у морські походи на турецькі міста. Так, у серпні 1621 року він зібрав 10000 козаків та рушив у море, де потопив 12 турецьких галер, а решту кораблів переслідував до самого Стамбула. У 1629 році козаки під проводом Хмельницького спалили передмістя турецької столиці й з багатою здобиччю повернулися на Січ.
На посаді корсунського полковника брав участь у Батізькій битві 1652 р. за вірну службу на користь Речі Посполитої був зведений в польське шляхетство королем Яном Казимиром, отримавши прізвище Золотаренко. Будучи братом третьої дружини Хмельницького, котрий підбирав у своє оточення вірних поплічників, був призначений наказним гетьманом Білоруської воєнної баталії на чолі 20-тисячного козацького корпусу. За його сприянням Московія загарбала колишні північні землі України-Руси, зокрема Гомельську, Брянську, Могилевську та Смоленську області. Московський цар Олексій Михайлович вирішує не тільки обласкати наказного гетьмана, влаштувавши прийом з приводу взяття Смоленська 27 вересня 1654 року, але й приїздить у царську ставку під Смоленськом і особисто нагороджує Золотаренка «за вірну службу містом Батурин з усіма селами, які до нього відносилися».
В історії визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького цей полководець і дипломат не залишив такого яскравого сліду, як, скажімо, Богун, Кривоніс чи Нечай. Проте складалося так, що в найвідповідальніші періоди становлення нової української держави Хмельницький завжди звертався до послуг саме полковника Федора Вешняка-Якубовича (р. н. невід. - помер 1650). Підстави для цього давало досить вдале поєднання в особі полковника Вешняка (в деяких джерелах - Вишняка) талантів полководця і дипломата.
Станіслав Кричевський народився в сім'ї шляхтича з Берестейщини. Раніше православний рід Кричевських на момент народження Станіслава слідом за іншими українськими магнатами і шляхтичами вже прийняв католицтво. Поступивши на службу до коронного війська Речі Посполитої, завдяки особистій мужності і здібності до військової справи, Кричевський користувався заслуженим авторитетом серед жовнірів і командування. Особливий респект до здібного офіцера виявляв великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. Й, вочевидь, завдяки саме його протекції в 1643 р., Кричевський отримав призначення на полковника Чигиринського реєстрового полку. 
Ще дивовижніше складалася доля гетьмана Максима Гулака, що прийняв булаву по смерті Карпа Півторакожуха, орієнтовано на початку 1642 року. За часів Півторакожуха Максим Гулак командував у його війську артилерією. Він перейняв і добре вивчив тактику прикордонних боїв свого попередника, проте не одразу вдався до неї, а спробував розпочати бойові дії майже в центрі України, на території Черкащини. Гулак дійшов туди, розбиваючи дрібні загони поляків. Та коли на річці Тясмин проти нього виступили значні польські сили, гетьман, втративши чимало людей і всю артилерію, мусив відступити до кордонів з Кримським ханством, тобто на ті самі землі, на яких базувався його попередник. Поляки спробували розбити його й тут, але цього разу вже вони зазнали поразки і відступили. 
Протягом 1639–1642 року Півтора-Кожуха вів проти польських військ партизанську війну, заманивши їх у безлюдні степи на кордоні України і Кримських земель. Не маючи провіанту і теплого одягу, поляки несли втрати в сутичках із загонами гетьмана в той час, як козаки захоплювали в полон поляків і обмінювали їх у татар на худобу та провіант. В цей же час, на прохання Кримського хана Півтора-Кожуха допоміг татарам відбити напад калмицької орди і відігнати її за Волгу. Невеличкими групами та загонами пробивалися козаки крізь польські застави і сходились до урочища поблизу Богодухова (нині Харківської обл.), край берега Мерли, притоки Ворскли, що впадає в Дніпро. 
Павло Бут був добре відомий серед козацтва, яке поважало його як «мужа хоч і простого, але сміливого». Історія не зберегла відомостей ні про час його народження, ні про початок життєвого шляху. Відомо лише, що походив він із Чигирина. Тут і пройшов школу від козака до отамана. Не раз ходив у походи на турецькі чорноморські фортеці.
