Народився в селi Пашенна на Полтавщині. У 1816—1821 рр. навчався в Харківському університеті. В 1822—1827 рр. вдосконалював математичну освіту у Франції: слухав математичні курси на Паризькому факультеті наук і в Коллеж де Франс, що дозволило йому називати своїми вчителями таких великих французьких учених, як О.Л.Коші, Л.Пуансо, Ж.Ф.М.Біне, Ж.Ш.Ф.Штурма, Г.Ламе. З 1828 р. М.В.Остроградський працював у Петербурзі: у Морському кадетському корпусі, з 1830 р. — в Інституті корпусу інженерів шляхів, з 1832 р. — професор Головного педагогічного інституту, з 1840 р. — професор Головного інженерного училища, з 1841 р. — професор Головного артилерійського училища.Праці М.В.Остроградського присвячено аналітичній механіці, гідромеханіці, теорії пружності, небесній механіці, математичній фізиці, математичному аналізу і теорії диференціальних рівнянь. Розвинув теорію хвиль на поверхні важкої ідеальної рідини (1826). Досліджував малі коливання пружних тіл (1829—1832).
Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.
На початку травня 1918 року за завданням партії в рідні місця повернувся військком 12-го корпусу Ф. В. Попов для налагодження партизанського руху і організації по селах бойових груп. Одна з таких груп на чолі з Михайлом Павленком була створена і в Манжелії. До її складу ввійшли місцеві бідняки І.О. Верховський, І. С. Загорулько, Д. П. Загорулько, Д. Д. Козаченко, С. І. Назаренко, Й. Ф. Михно, А. Н. Жадан, М. Н. Шутка, Ф. М. Шутка та інші. . У Пісках була створена бойова група партизан, командиром якої став Семен Іванович Паськевич. До групи увійшли Р.Г. Бардаченко, Т.Ю. Григоренко, Л.Д. Долинський, 3. П. Зіненко, А. Д. Кальницький та інші. Мануйлівську групу, яка утворилася в травні, очолив місцевий активіст Роман Бардаченко. .
Територія Манжелії була заселена ще в перші століття нашої ери. Протягом 1956-1963 рр. місцевими жителями на території села знайдено два зуби та гомілку ноги мамонта, а також наконечник стріли, що говорить про життя в цих місцях в дуже давні часи. Село поділяється на кутки (Григорівка, Луки, Маижелія та Поділ), які до 1962р. були самостійними пунктами. Назва вважається тюркського походження.
Село Мануйлівка - розташоване поблизу річки Псьол, в 32 км. від залізничної станції Галещина на лінії Полтава - Кременчук і в 45 км. на північний схід від Кременчука. Село підрозділяється на дві частини - Нижню і Верхню Мануйлівки. Центр сільської ради знаходиться у Верхній Мануйлівці. Населення - 740 чоловік. У Мануйлівську сільраду входять села Дяченки, Харченки і Цибівка. Землі, де розташоване село, були заселені здавна. Село Мануйлівка виникло ймовірно в XVII - початку XVIII століття. У документах, які дійшли до нашого часу, посилання на нього датована 1729 роком. Про заснування села збереглися і усні перекази. Село ніби заснували козаки, вихідці з Запорізької Січі, які пливли вгору по Дніпру в пошуках вільних земель, щоб поселитися там.
Село виникло на базі хуторів, відомих ще з 18 століття, серед яких був і козачий хутір Іванки (Бреусівка), що біля громадського колодязя, з лівого боку тракту Кобеляки – Кременчук. Першу назву поселення одержало від імені першопоселення Іванка, яке згодом перетворилося на прізвище. За даними ревізії 1859 року в Іванках (Бреусівці) було 14 дворів, а населення становило 177 чоловік (80 жінок, 97 чоловіків). У 1866 році в Бреусівці споруджена дерев'яна Свято-Троїцька церква, при якій існувала церковнопарафіяльна школа. У 1914 році замість старої, збудовано нову муровану церкву з дзвіницею. Ця пам'ятка культової архітектури знищена в 30-х роках ХХ століття.
Народився Іван Кирилович Дряпаченко 4 серпня (за старим стилем) 1881 року в селі Василівці Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Зараз це Козельщинський район. Батько – Кирило Федорович Дряпаченко – колишній кріпак графа П.І. Капніста, який служив у його економії на посаді ключника. Уся історія села Василівка також пов’язана з Капністами. У селі в 1802 році було споруджено Трьохсвятительську церкву, у якій згодом й охрестили Івана. На час його народження Василівка з навколишніми селами належала Петру Івановичу Капністу (1830-1898 рр.), який як просвітитель-гуманіст відкрив шлях у велике мистецтво багатьом обдарованим дітям селян-кріпаків, серед яких був Іван Кирилович Дряпаченко .
Засноване в середині XVIII століття при озері Солоному. 15 червня 1743 миргородський полковник Василь Петрович Капніст отримав царську грамоту на територію Миргородського полку, заснував село Василівка у Манжеліївській дачі і дозволив селитися вихідцям із інших сіл. Після його смерті у 1757 році село відійшло його синові - відомому письменникові і громадському діячеві В.В. Капністу, який у 1902 році збудував тут Трисвятительську церкву з окремою дзвіницею. При церкві діяли церковна бібліотека і школа грамоти. Потім село перейшло у спадок до Івана Васильовича Капніста за заповітним листом його матері.
Україна багата своєю історичною та культурною спадщиною міст, які виконували столичні функції протягом існування української держави у специфічній формі починаючи з князювання Олега з середини IX століття, продовжуючи Гетьманатом та закінчуючи в наш час. П’ять століть — від дев’ятого по тринадцяте — проіснувала держава Україна-Русь, а Київ як столиця і на майбутні віки лишився її головним осередком. У пору розквіту України-Руси Київ був величезним містом-мегаполісом. Розташувавшись посередині дніпрового водного шляху «з варяг у греки», Київ став світовим ринком торгівлі. Кияни та їхні князі жили багато. Та, народжені від вільних дідів і прадідів, понад усе вони цінували волю.
Народження з Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації і державності. Гетьма́нщина або Ві́йсько Запоро́зьке це українська козацька держава на території Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля. Веде вона свій початок від найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій —Хмельниччини. Головою виступав виборний гетьман. Від 1654 року перебувала під протекторатом московського царя. Протягом другої половини XVII - початку XVIII століття, під час громадянської війни — часу розколу та правління окремими територіями різних гетьманів, останні, в боротьбі за єдиновладдя, визнавали верховенство Московського царства, Речі Посполитої та Османської імперії. 1667 року за Андрусівським миром розділена по Дніпру на Правобережну і Лівобережну Україну.
Народився в селi Пашенна на Полтавщині. У 1816—1821 рр. навчався в Харківському університеті. В 1822—1827 рр. вдосконалював математичну освіту у Франції: слухав математичні курси на Паризькому факультеті наук і в Коллеж де Франс, що дозволило йому називати своїми вчителями таких великих французьких учених, як О.Л.Коші, Л.Пуансо, Ж.Ф.М.Біне, Ж.Ш.Ф.Штурма, Г.Ламе. З 1828 р. М.В.Остроградський працював у Петербурзі: у Морському кадетському корпусі, з 1830 р. — в Інституті корпусу інженерів шляхів, з 1832 р. — професор Головного педагогічного інституту, з 1840 р. — професор Головного інженерного училища, з 1841 р. — професор Головного артилерійського училища.Праці М.В.Остроградського присвячено аналітичній механіці, гідромеханіці, теорії пружності, небесній механіці, математичній фізиці, математичному аналізу і теорії диференціальних рівнянь. Розвинув теорію хвиль на поверхні важкої ідеальної рідини (1826). Досліджував малі коливання пружних тіл (1829—1832).
Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.
На початку травня 1918 року за завданням партії в рідні місця повернувся військком 12-го корпусу Ф. В. Попов для налагодження партизанського руху і організації по селах бойових груп. Одна з таких груп на чолі з Михайлом Павленком була створена і в Манжелії. До її складу ввійшли місцеві бідняки І.О. Верховський, І. С. Загорулько, Д. П. Загорулько, Д. Д. Козаченко, С. І. Назаренко, Й. Ф. Михно, А. Н. Жадан, М. Н. Шутка, Ф. М. Шутка та інші. . У Пісках була створена бойова група партизан, командиром якої став Семен Іванович Паськевич. До групи увійшли Р.Г. Бардаченко, Т.Ю. Григоренко, Л.Д. Долинський, 3. П. Зіненко, А. Д. Кальницький та інші. Мануйлівську групу, яка утворилася в травні, очолив місцевий активіст Роман Бардаченко. .
Територія Манжелії була заселена ще в перші століття нашої ери. Протягом 1956-1963 рр. місцевими жителями на території села знайдено два зуби та гомілку ноги мамонта, а також наконечник стріли, що говорить про життя в цих місцях в дуже давні часи. Село поділяється на кутки (Григорівка, Луки, Маижелія та Поділ), які до 1962р. були самостійними пунктами. Назва вважається тюркського походження.
Село Мануйлівка - розташоване поблизу річки Псьол, в 32 км. від залізничної станції Галещина на лінії Полтава - Кременчук і в 45 км. на північний схід від Кременчука. Село підрозділяється на дві частини - Нижню і Верхню Мануйлівки. Центр сільської ради знаходиться у Верхній Мануйлівці. Населення - 740 чоловік. У Мануйлівську сільраду входять села Дяченки, Харченки і Цибівка. Землі, де розташоване село, були заселені здавна. Село Мануйлівка виникло ймовірно в XVII - початку XVIII століття. У документах, які дійшли до нашого часу, посилання на нього датована 1729 роком. Про заснування села збереглися і усні перекази. Село ніби заснували козаки, вихідці з Запорізької Січі, які пливли вгору по Дніпру в пошуках вільних земель, щоб поселитися там.
Село виникло на базі хуторів, відомих ще з 18 століття, серед яких був і козачий хутір Іванки (Бреусівка), що біля громадського колодязя, з лівого боку тракту Кобеляки – Кременчук. Першу назву поселення одержало від імені першопоселення Іванка, яке згодом перетворилося на прізвище. За даними ревізії 1859 року в Іванках (Бреусівці) було 14 дворів, а населення становило 177 чоловік (80 жінок, 97 чоловіків). У 1866 році в Бреусівці споруджена дерев'яна Свято-Троїцька церква, при якій існувала церковнопарафіяльна школа. У 1914 році замість старої, збудовано нову муровану церкву з дзвіницею. Ця пам'ятка культової архітектури знищена в 30-х роках ХХ століття.
Народився Іван Кирилович Дряпаченко 4 серпня (за старим стилем) 1881 року в селі Василівці Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Зараз це Козельщинський район. Батько – Кирило Федорович Дряпаченко – колишній кріпак графа П.І. Капніста, який служив у його економії на посаді ключника. Уся історія села Василівка також пов’язана з Капністами. У селі в 1802 році було споруджено Трьохсвятительську церкву, у якій згодом й охрестили Івана. На час його народження Василівка з навколишніми селами належала Петру Івановичу Капністу (1830-1898 рр.), який як просвітитель-гуманіст відкрив шлях у велике мистецтво багатьом обдарованим дітям селян-кріпаків, серед яких був Іван Кирилович Дряпаченко .
Засноване в середині XVIII століття при озері Солоному. 15 червня 1743 миргородський полковник Василь Петрович Капніст отримав царську грамоту на територію Миргородського полку, заснував село Василівка у Манжеліївській дачі і дозволив селитися вихідцям із інших сіл. Після його смерті у 1757 році село відійшло його синові - відомому письменникові і громадському діячеві В.В. Капністу, який у 1902 році збудував тут Трисвятительську церкву з окремою дзвіницею. При церкві діяли церковна бібліотека і школа грамоти. Потім село перейшло у спадок до Івана Васильовича Капніста за заповітним листом його матері. 
Україна багата своєю історичною та культурною спадщиною міст, які виконували столичні функції протягом існування української держави у специфічній формі починаючи з князювання Олега з середини IX століття, продовжуючи Гетьманатом та закінчуючи в наш час. П’ять століть — від дев’ятого по тринадцяте — проіснувала держава Україна-Русь, а Київ як столиця і на майбутні віки лишився її головним осередком. У пору розквіту України-Руси Київ був величезним містом-мегаполісом. Розташувавшись посередині дніпрового водного шляху «з варяг у греки», Київ став світовим ринком торгівлі. Кияни та їхні князі жили багато. Та, народжені від вільних дідів і прадідів, понад усе вони цінували волю.
Народження з Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації і державності. Гетьма́нщина або Ві́йсько Запоро́зьке це українська козацька держава на території Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля. Веде вона свій початок від найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій —Хмельниччини. Головою виступав виборний гетьман. Від 1654 року перебувала під протекторатом московського царя. Протягом другої половини XVII - початку XVIII століття, під час громадянської війни — часу розколу та правління окремими територіями різних гетьманів, останні, в боротьбі за єдиновладдя, визнавали верховенство Московського царства, Речі Посполитої та Османської імперії. 1667 року за Андрусівським миром розділена по Дніпру на Правобережну і Лівобережну Україну.
