Народження з Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації і державності. Гетьма́нщина або Ві́йсько Запоро́зьке це українська  козацька держава на території  Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля. Веде вона  свій початок від найбільшого  козацького повстання в Речі Посполитій —Хмельниччини. Головою виступав виборний гетьман. Від 1654 року перебувала під  протекторатом московського царя. Протягом другої половини XVII - початку XVIII століття, під час громадянської війни — часу розколу та правління окремими територіями різних гетьманів, останні, в боротьбі за єдиновладдя, визнавали  верховенство Московського царства, Речі Посполитої та Османської імперії. 1667 року за Андрусівським миром розділена по Дніпру на  Правобережну  і Лівобережну Україну.

В цей час в Україні сформувалась нова верства населення — шляхта. В межах Гетьманщини саме шляхта і забезпечувала тяглість в існуванні українського політичного етносу з XTV по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила і сприйняла все краще від попередніх поколінь. Шляхта стала соціальним ідеалом нової української еліти Гетьманщини, яка досягла зрештою російського дворянського звання.

На кінець XVII ст., після відвоювання поляками Правобережжя та утвердження автономії  Війська Запорозького, під безпосередньою зверхністю гетьманів лишалося тільки близько третини території, що колись була підвладна Хмельницькому,— це десь одна шоста площі сучасної України. Цей лівобережний край українці називали Гетьманщиною, а московити — Малоросією. До неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський.

Офіційна резиденція гетьмана й адміністративна столиця Гетьманщини на початку XVIII ст. містилася в Батурині. Гетьманщина була відносно густо заселеним і добре розвиненим краєм. Вона включала II великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл. У 1700 р. її населяло близько 1,2 млн чоловік, тобто майже чверть усього населення тогочасної України.

Українська держава мала власну армію: козацьке військо, основою якого були реєстрові козаки та інші допоміжні частини: розвідка, артилерія. Були також наймані полки з сербів, волохів, татар та інших. Військо було основою державної організації і задавало тон всьому життю.

„Військо Запорозьке ” мало власну державну символіку: прапор малинового кольору та герб із зображенням козака з мушкетом.

Склалася у „Війську Запорозькому ” і судова система, що була тісно пов'язана з адміністративною. До її складу входили полкові суди, сотенні і виносні. Найвищим представником судової системи був генеральний суддя. При цьому залишалися ще й давні церковні суди. В державі складалася власна фінансова система. В оббігу були російські та польські гроші, хоча були відомості про карбування власних українських грошей: на монетах з одного боку був вибитий меч, а з другого - ім'я Богдана Хмельницького. Були створені фінансові органи - Державний скарб Війська Козацького, доходи якого складали мільйон золотих щорічно.

Гетьмани не відмежовували власних грошей від грошей Гетьманщини, внаслідок чого у фінансах часто не було порядку. Щоб розв'язати цю проблему, адміністрацію поновили двома генеральними підскарбіями. Але ці зміни мало вплинули на розв'язання основних фінансових проблем Гетьманщини, зокрема — постійного зменшення прибутків унаслідок того, що козацька старшина присвоювала собі громадські землі. Очевидно, гетьмани не хотіли чи не могли запобігти розширенню особистих землеволодінь старшини за рахунок фондів рангових та громадських земель Гетьманщини, кількість яких швидко зменшувалася.

Внутрішня політика гетьмана і гетьманського уряду була направлена на задоволення козацької старшини та її прагнень. В цьому не було нічого дивного. В результаті повстання в Україні відбувся соціально-політичний переворот, в результаті якого провідне місце здобув козацький стан. До козацького стану входили запорожці, колишні реєстрові козаки, селяни, міщани, дрібна шляхта. Козаки несли на собі обов'язок військової служби і за те отримували ряд привілей: право на землю, звільнення від податків.

Спочатку доступ до Запорозького Війська був вільним для всіх, але з часом заможні козаки намагалися створити привілейований клас і взяти владу в свої руки. Поки Б.Хмельницький був живий, він стримував надмірні зазіхання козацької старшини.

Другий клас становило міщанство, яке намагалося захопити в свої руки всю промисловість і торгівлю, але зустрічало сильну конкуренцію зі сторони козацтва.

Селянство після повстання отримало деяке полегшення, бо платило тільки податки і було звільнено від примусових робіт. Але козацька старшина проявляла прагнення до повернення кріпацтва.

В нових соціальних умовах набрала нового вигляду і економіка. Замість великих магнатських фільварків головну роль стали відігравати дрібні козацькі землеволодіння. Опановувалися нові земельні площі, розвивалося хліборобство, скотарство і дрібна промисловість. Це призвело до покращення добробуту населення і оживило торгівлю. Все ще залишився в силі торговий шлях, що вів через Україну з Московського царства на Балкани. З Туреччиною укладено договір про українську торгівлю по Чорному і Середземному морях. В цілому українська економіка була самодостатньою, а при розвитку торгівлі давала основи для самостійного політичного життя.

З 1648 р. мало що змінилося у системі козацького врядування в Гетьманщині. Щоправда, значно розрослася канцелярія, персонал якої часто набирався із вихованців Київської академії та являв собою щось на зразок зародку бюрократії. Хоча структура козацького врядування зазнала лише незначних змін, основні зрушення відбулися у соціально-економічному устрої Гетьманщини. На кінець XVII ст. старшина фактично витіснила рядове козацтво з вищих посад та усунула його від участі у прийнятті рішень. Занепад маєтків рядових козаків тісно пов'язувався із загостренням  їхніх економічних проблем. Майже безперервні війни XVII— початку XVIII ст. розоряли багатьох козаків, які мусили воювати власним коштом. Як і слід було сподіватися, зменшення чисельності боєздатного козацтва помітно позначилося на збройних силах Гетьманщини: у 1730 р. вони налічували лише ЗО тис. чоловік. До того ж застосовувані козаками стратегія, тактика і спорядження все більше відставали від часу. Тому на початок XVIII ст. козацьке військо стало лише тінню тієї могутньої бойової сили, якою воно було колись.

Змінився й стиль керівництва. Якщо ватажкам із покоління Хмельницького були притаманні політичне бачення ситуації, сміливість і рішучість дій, то народжені за доби Руїни провідники Гетьманщини дбали про обмежені й прагматичні цілі. Вони скоріше пристосовувалися до існуючих політичних обставин, а не змінювали їх. В основному вони ставили перед собою подвійну мету: утримувати задовільні стосунки з царем і зміцнювати свої особисті соціально-економічні привілеї — як членів новонародженої козацької еліти — за рахунок простого козацтва й селянства.

Гетьманська держава проіснувала півтора століття. Цього було досить, щоб вона не щезла зі шпальт історії, з пам'яті народної. Цього було досить для виникнення ментальності народу, який має свою державу. За цей час виникла своя національна політична еліта. Згуртованість народу навколо своїх керівників гідна поваги і сьогодні.

Національне самоусвідомлення українського народу в XVII ст. загострило цікавість суспільства до основ європейської цивілізації — до античності, християнства та просвітництва. Це стало ознакою появи в Україні своєї інтелектуальної еліти. Вона дала можливість шляхом еволюції вдосконалювати українську державність.

Прикладом цього була перша в світі Конституція гетьмана Пилипа Орлика. Прийнята вона була в 1710 р. в Бендерах і складалася з 16 пунктів. В ній найголовнішою була проблема взаємовідносин гетьмана з народом. Влада гетьмана обмежувалась постійною участю в управлінні генеральної старшини і генеральної ради. Обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Основним пунктом Конституції було проголошення України незалежною від Польщі і Москви. Найменш демократичною була стаття 1 Конституції, в якій говорилося, що "новообраний гетьман... повинен... дбати та міцно поставити, аби жодне іншовір 'я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено,... іншовірцям співжиття на Україні...не давати дозволу".

Після остаточного скасування в Речі Посполитій козацького устрою на Правобережжі 1699 року, Гетьманщина продовжила існування лише на теренах Лівобережжя. Виконувала роль заслону  від її військових супротивників.  1709 року, під час Великої північної війни, невдало намагалася перейти під протекторат  Швеції. Протягом 18 століття поступово втратила політичну і економічну автономію. 1764 року наказом імператриці Катерини ІІ інститут гетьмана було скасовано, а ще через рік Гетьманщину реформовано в Малоросійську губернію.

****

Джерело: Електронна библиотека    ( http://www.litmir.net/)