І.Стрімкий злет молодого художника

  Народився Іван Кирилович Дряпаченко 4 серпня (за старим стилем) 1881 року в селі Василівці Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Зараз це Козельщинський район. Батько – Кирило  Федорович Дряпаченко – колишній кріпак графа П.І. Капніста, який служив у його економії на посаді ключника. Уся історія села Василівка також пов’язана з Капністами. У селі в 1802 році було споруджено Трьохсвятительську церкву, у якій згодом й охрестили Івана. На час його народження Василівка з навколишніми селами належала Петру Івановичу Капністу (1830-1898 рр.), який як просвітитель-гуманіст відкрив шлях у велике мистецтво багатьом обдарованим дітям селян-кріпаків, серед яких був Іван Кирилович Дряпаченко .

 За переказами старожилів, Іван із самого дитинства мав неабиякий потяг до малювання. І його творчий шлях починався зі щасливого збігу обставин. Хлопцем часто забирався у маєток поміщика, особливо тоді, коли вся родина графа перебувала у від’їзді. Граф мав велику бібліотеку і колекцію хороших картин. Коли Івану вдавалося проникнути в маєток, він годинами не міг відірвати очей від цих скарбів.

 Одного разу  графиня Євгенія Петрівна Капніст, яка теж любила малювати, залишила мольберт. Всюдисущий Іван випадково побачив полотно з фарбами, схопив пензель і взявся до роботи. Це була незабутня мить – уперше в його руках опинився справжній пензель, він відчув пахощі справжніх фарб.

Такий бешкет міг дорого коштувати хлопцеві – батько погрожував всипати синові гарячих. Та цього разу втрутилася графиня. Пані завважила чималі здібності   Іванові й пообіцяла влаштувати його до навчання.

 Було це у 1894 році. При допомозі Капністів тринадцятилітній підліток Іван Дряпаченко вступає до Київської рисувальної школи, яку очолював художник-педагог М.І. Мурашко. Першими учителями Івана були відомі художники і педагоги Микола Корнилович Пимоненко і Харитон Платонович Платонов, які читали теорію рисунку і живопису. У 1877 – 1878 роках тут навчалися і згодом стали знаменитими художниками Валентин Сєров і Казимир Малевич.

  Під впливом учителів у молодого художника формується світобачення митця. Він починає розуміти, що готовим художником ніхто ніколи не народжується, але ним можна стати завдяки наполегливій щоденній праці. І він працює по чотирнадцять – вісімнадцять годин на добу. По її закінченні у 1897 році їде в рідну Василівку. Але там на нього чекає сумна звістка – померла мати – Мотрона Гнатівна, жінка, яку він любив понад усе на світі. Очевидно, у цей час з’являється одна з найсильніших його психологічних картин  „На могилі”, але не вдалося відшукати репродукцію цієї картини.

Після цього Іван вирішує продовжити навчання. Так починався злет молодого художника Івана Дряпаченка.

 2. Упевненими кроками до мистецьких вершин

 Іван Дряпаченко покидає рідне село, їде до Москви, не маючи ніяких засобів на прожиття, але з єдиним і не відступним бажанням вступити до училища живопису, скульптури й архітектури.  Без знайомих і зв’язків 16 - річному  юнакові доводиться шукати випадкового заробітку. Якось його звела доля з В.Г.Немировичем-Данченком, який звернув увагу на обдарованого юнака. Працюючи помічником художника-декоратора в художньому театрі, щойно заснованого К.Станіславським  та Немировичем-Данченком, там він зійшовся з художником Коровіним. Робота в театрі помічником художника-декоратора та співаком на хорах під час відсутності основного басу давало йому скупий заробіток на шматок хліба. При допомозі Немировича-Данченка і Коровіна він був улаштований вільним відвідувачем до початкового класу  художнього відділу Московського училища живопису, скульптури й архітектури на кошти товариства заохочення художників. Відбулося це у 1898 році.

 Навчаючись в училищі, Дряпаченко проявляє великий інтерес до історії мистецтва й успішно оволодіває навчальною програмою. Так, 1899 року він навчається в головному класі, 1900 року в фігурному класі, а в 1901 році – у натуральному класі. Цього ж року успішно закінчує навчальний курс, а в 1902 році його переводять із вільних слухачів до числа учнів училища. Знаходячись у майстерні  Валентини Сєрова,  Іван старанно вивчає теорію образотворчого мистецтва, пише ескізи картин „Поїзд пройшов” і „Старий товариш – бурсак у гостях”.   Тут же за успішно виконані рисунок й етюд Дряпаченко був відзначений двома малими срібними медалями .

1903 року його було зараховано учнем Академії до майстерні І.Ю. Рєпіна. Іван Юхимович запримітив здібного учня ще в Києві, коли приїздив  туди   збирати    матеріали    для    картини    „Запорожці   пишуть  листа турецькому султану”. Великий художник відразу прогнозує своєму вихованцеві велике майбутнє. Сільська тематика, повна життєвої і непідкупної правди, справляє на вчителя сильне враження. Він показує роботи свого учня Вищій Академічній Раді і на кінець цього ж року йому було записано похвалу за етюди. А на першій звітній виставці робіт учнів Вищого художнього училища Академії в 1904 році в числі ескізів картин Вещілова, Кузнецова, Горелова, Бродського – був премійований і ескіз картини „Кулачний бій” Івана Дряпаченка. 

  Помітивши, що Дряпаченко більше тяжіє до зображення сільської тематики, Ілля Юхимович радить йому частіше бувати на селі, поповнювати свій багаж свіжими враженнями. Іван глибоко вивчає життя і побут селян та пише цілий ряд етюдів й ескізів на цю тему. До таких творів можна віднести його роботи „По рогіз”, „На збиранні городини”, „Повернення малоросійського косаря з поля”, „Сінокіс”. Ці твори пройняті щирою любов’ю до простого народу, його праці, буденних турбот та сподівань.

 Ці картини творилися художником у час канікул та творчих відпусток, які давалися Академією. Героями його картин були земляки художника, до яких він відносився з великою теплотою та любов’ю, відтворюючи їх на своїх полотнах.

 Сільська тематика червоною ниткою проходить через усю його творчість. І не дивно. Він прийшов до Академії з народу з далекого глухого села Полтавщини. А тому й приніс до берегів Неви запах полів рідного краю, пахощі рідної землі: чебрецю, полину, рути-м’яти, чорнобривців, жита та пшениці, води джерельної й неба високого. З Петербурга Іван Кирилович привозив нові пісні, книги, газети і потім читав ці книги, співав пісень разом із сільською молоддю.

У 1905-1906 роках, коли вище художнє училище, як і всі інші вищі учбові заклади Петербурга в роки першої російської революції були закриті, І.Дряпаченко   брав активну участь у революційних подіях на своїй батьківщині, за що зазнав репресій з боку царської поліції.

Із 1906  по 1910, незважаючи на тяжку хворобу (туберкульоз легенів), Іван Кирилович поряд із лікуванням продовжував навчання в Академії, був постійним учасником звітних академічних виставок і за відмінні успіхи щороку користувався підвищеною стипендією.

Осінь 1911 року. У стінах Академії гаряча пора – підготовка до конкурсної виставки претендентів на здобуття звання художника. Про цю виставку журнал „Нева” писав: „Последняя выставка... была особенно богата количеством выставляемых работ. Звание художника живописи получили ученики мастерской  профессора В.Е. Маковского: Е.М.Чепцов (картина „У доктора”), А.И.Снегирёв (картина „В заклад”), В.Ф. Сысоев (картина „Суд”), ученики профессора В.Е.Савинского: И.К.Дряпаченко (картина „Саломея”), Д.Ф.Федотов (картина „Самсон и Далила”)”.

За картину „Саломея” Дряпаченко одержав не тільки диплом художника , а й творче відрядження за кордон – в Італію (Флоренцію) – батьківщину Мікеланджело. Там ним були написані картини „Святе сімейство”, за яку він одержав премію ім. А.І. Куїнджі, „Поминальний день у Флоренції”, „Італійська казка” – гімн людській красі..

Перед повторним своїм від’їздом до Італії навесні 1913 року Дряпаченко, проживаючи у Василівці, написав портрет свого престарілого батька , який нині експонується в Харківському художньому музеї .

Після повернення на батьківщину його праця була особливо плідною. В олійних полотнах, написаних за ці роки, повною мірою виявився демократизм художника. Любов до батьківщини, до простого народу, життя українського села лягли в основу таких його творів як „Надвечір’я”, „Біля озера”, „На зустріч вечору”, „Параска у святковий день”.

У 1914 році брав участь у художній виставці в м. Кременчуці такими роботами, як: „Імеретинка”, „Троянда”, „Хвора”(акварельний ескіз), „Портрет пані Д” (пастель).

Це був період становлення  Івана Кириловича Дряпаченка як митця і громадянина свого народу.

3. Війна і революція у долі І.К. Дряпаченка.

Мирне життя було перерване Першою світовою війною. Був мобілізований на війну і Дряпаченко Іван Кирилович до складу особливого воєнно-художнього загону Трофейної комісії, де крім художників працювали літератори, історики, фотографи. Усі ці люди перебували на військовій службі і займалися збором речових матеріалів, документів, створенням художніх творів, які відображали події І світової війни 1914-1918 років.

Художнику довелося побувати на Західному, Південно-Західному і на Кавказькому фронтах. .

Фронтові малюнки І.К.Дряпаченка зберігаються у фондах Державного історичного музею в Москві та в музеї Збройних Сил Росії в Санкт-Петербурзі. У Солоницькому краєзнавчому музеї Козельщинського району є альбом „Видатний український художник І.К.Дряпаченко 1881-1936”, у якому зібрані фотокопії малюнків художника часів війни.

Після демобілізації наприкінці 1917 року Іван Кирилович повертається у своє рідне село Василівку, де, як і в усій Україні, відбулися значні зміни.

Іван Кирилович повністю занурюється в культурно-просвітницьку роботу як художник. Робить чимало замальовок, пише етюди, декорації, завіси до самодіяльних вистав, портрети односельців.

У ці роки на селі створюються народні театри, відкриваються школи, організовуються хорові капели.

З ініціативи Дряпаченка в селі Перша Олександрівка в приміщенні школи була організована картинна галерея із творів, які були конфісковані з маєтків Меретинських, Орловських, Капністів. Селяни мали можливість ближче познайомитись з творами художників. Колективи шкіл запрошують Івана Кириловича читати малювання в школі – він стає учителем малювання.

А скільки цікавих за змістом і колоритних на злобу дня створив художник декоративних полотен у навколишніх селах Козельщинського, Кобеляцького, Кременчуцького, Новосанжарського районів!

У 1927 році в с.Козельщина йшла підготовка по перебудові приміщення собору під клуб. Як стверджує краєзнавець В.Литовченко,

І.К.Дряпаченко брав участь в оформленні клубу. Він пише портрети вождів революції, радянських та партійних діячів .

Також Іван Кирилович дуже любив українську пісню, прекрасно розумівся на музиці і співу, займався віршуванням, виконував сатиричні малюнки. Він постійно підтримував зв’язки з діячами культури М.Д.Леонтовичем, В.І.Немировичем-Данченком, художниками М.М.Паніним, І.М. Шульгою, І.І. Бродським.

Ім'я Дряпаченка на той час у періодичній пресі фігурувало поруч із найвидатнішими. Журнали ставили його поруч із В.Маяковським, І.Рєпіним, І.Бродським.

 4.  Життєве кредо І.К. Дряпаченка.

Як і раніше, Іван Кирилович живе і працює в рідній Василівці. Непомітно збігають роки – ось уже й тридцяті наступили. Ярмарок, жнива, весілля, косарі, образи трудівників оновленого села стають основними лейтмотивами його творчості.

Полотна, написані ним у цей період, стали відгуком на події, пов’язані з соціалістичною перебудовою села. Олесь Юренко, наш земляк і полтавський письменник, особисто знайомий з Іваном Кириловичем, пише: „Найчастіше можна було його зустріти серед людей – десь на колгоспних полях чи плантаціях. І всюди він не розлучався з білим ватманом – нарізав його на невеликі аркушики і вкладав у палітурку з якоїсь старої книги. На ходу малював чорним графітним олівцем, далебі, італійським. Схоплював образ людини швидко й точно, а головне – дуже вдало передавав її настрій. Бувало так, що свої малюнки тут-таки й роздавав. Не чув я, щоб хтось називав його Дряпаченком. Але художником його називали всі. Називали з пошаною. Високою, щирою. Закликали в гості. На борщ-сирівчаний, на вареники з маком. Харчувався він, як мені тоді здавалося, за одним і тим самим рецептом: хто чим пригостить. Не дуже частим гостем він бував у нас – у редакції газети „Розгорнутим фронтом”, де на той час працював й Олесь Гончар. Але вже коли приходив, то неодмінно чимось прислужить – хоч якусь заставку чи заголовок вирізьбить.”.        А український письменник Дмитро Косарик так характеризував художника: „…йшов на клич молоді, назустріч вітру, на нові звершення, не дбаючи про якусь там особливу славу, ні про домашній затишок, ні, тим паче, про спочинок”.

Іван Кирилович постійно перебував у народній гущі, звідси черпав силу і наснагу для своїх нових полотен. У ці роки як художник він багато виконує робіт на замовлення Харківських видавництв масового друку, пише ряд картин і малюнків на злобу дня. У творчому доробку художника такі роботи, як „Пісня”, „Хліб”, „На жнивах”, „Весна”, „Дорога в поле”, „Корови”, „З роботи”, „Після дощу”. „Вечір”, „ Біля перелазу”, „Збирання яблук”, „З ярмарку”, зарисовки передовиків виробництва. Усі ці роботи пройняті щирою повагою до людини праці.

1934 рік. Ісак Бродський, на той час уже заслужений діяч мистецтв РРФСР, професор і директор Всеросійської академії мистецтв, приїхав у Василівку, щоб запросити Івана Кириловича на викладацьку роботу. Але хвороба, нажита ще в студентські роки, не дозволила художнику зайняти місце професора у Ленінградській академії.

І.К.Дряпаченко дбав про виховання молоді, багатьох обдарованих підлітків вивів на велику життєву дорогу творчої праці. Серед них - Анатолій Костянтинович Терещенко, який згодом напише нарис про життя і творчість свого вчителя. „Кожному митцеві треба шукати свого шляху в мистецтві, - учив Іван Кирилович. – Дратися стежкою, виходити на дорогу, щоб не збитися на манівці. Напрямки у мистецтві не буває…”  .

У ці роки він працює над картиною на тему із життя колгоспних буднів, про участь жінок у колгоспному русі. Пише картину „На буряках”. „Десь раннього літа 1934 року мені пощастило побачити його справді чарівне полотно – величну картину „На буряках”. Я попросив Івана Кириловича сфотографуватись на тлі своєї картини, щоб те фото опублікувати в райгазеті.” – розповідає Олесь Юренко. „Фото було зроблено, але опублікувати не пощастило: знайшлися критики. Мовляв, колгоспниці одягнуті занадто по святковому, а на передньому плані – не буряки, а бур’яни! І мені нічого не лишалося, як покласти це фото до архіву…” . Довелося працювати над другим варіантом картини, але він закінчив і перший. У 1935 році ця картина експонувалася на VІ Всеукраїнській виставці. Пізніше полотно було закуплене Харківською картинною галереєю для постійної виставки-експозиції.

         Останнім твором, над яким працював художник, було полотно „Біля комбайна”. У цій роботі він намагався показати, як у життя колгоспів входила нова техніка, і як вона змінює обличчя землі. Але цього полотна так і не судилося завершити .

         „…на берегах Псла середньої Полтавщини спалахнула чутка, що в селі Василівці у самотній хатині від розбитої гасової лампи спалахнула пожежа. У тім полум’ї згоріли його недомальовані полотна, недописані рукописи і сам автор загинув тієї ночі від чаду. Ранком люди знайшли спотворене, змучене тіло митця.” . Ця трагічна смерть Івана Кириловича Дряпаченка сталася 24 грудня 1936 року. Поховали його на сільському цвинтарі.

Видатний український письменник Олесь Гончар, який особисто знав І.К. Дряпаченка, у своєму романі „Твоя зоря”, хоч і безіменно, увічнив його. У главі „Художник ранкової зорі” в образі Художника з великої літери впізнається наш земляк, його життя і творча діяльність. 

Таким було життєве кредо Івана Кириловича Дряпаченка – художника, людини з великої літери, гордості нашого краю і України.

 5.  У пошуках творчої спадщини І.К. Дряпаченка.

 Залишається відкритим питання про долю творчого доробку (своєрідного архіву) художника.

 Уперше доробок художника постраждав у часи революції 1905-1907 років, коли він зі своєї Василівки залізницею відправив твори для огляду в Академію Художеств. До адресата вони так і не дійшли і через кілька місяців були розпродані з молотка Курсько-Миколаївською залізницею.

 Удруге значна частина його творів зникла в роки Першої світової війни, коли художник знаходився в діючій армії. Майстерня митця в Петербурзі була пограбована, і твори розійшлися по приватних колекціях. Але, як пише Б. Литовченко, найжахливіша втрата вже після його трагічної смерті у 1936 році. Художня спадщина, бібліотека, архів, листування з діячами культури перейшли до рук студента Харківського художнього інституту Білокобили Юрія Кузьмича. Частину творів він розмістив у музеях країни. Але основна їх частина залишалася в нього вдома в селі Юрки Козельщинського району на Полтавщині. Про те, що твори Дряпаченка залишалися в цього студента, підтверджують листи: письменника Д.М. Косарика і художника М.П. Роботягова. У своєму листі від 28 серпня 1963 року директор Харківського Художнього музею Микола Павлович Роботягов писав:" …з нашого запасу відомостей… до війни чимало робіт І.К. Дряпаченка до Харкова привозив ваш земляк Білокобила, тоді студент Харківського художнього інституту.” Про це саме пише і письменник Дмитро Михайлович Косарик у своєму листі від 20 вересня 1963 року: „А в 1937 році в с. Юрках дружина одного київського студента-художника П.Гладка показувала мені цілу скриню зібраних картин покійного українського художника І.К. Дряпаченка.”

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, із фонду Харківської картинної галереї вдалося евакуювати в Новосибірськ і дві роботи І. Дряпаченка – “Портрет батька” та “ Берег моря”. У цей час про картини художника стає відомо коменданту Козельшинського району барону фон Кітліцу, як виявилося, великому шанувальнику художніх полотен. Ю.К. Білокобила змушений був віддати йому решту творів І.К. Дряпаченка. Це відбулося в кінці 1942 року. Барон, забравши цю багатющу скарбницю, акуратно впакував полотна у спеціальні скрині. Окремі накотив у валки і здав у багаж потяга, у якому поїхав додому у відпустку, щоб зустріти в колі сім’ї новий, 1943 рік. Так твори І.К.Дряпаченка переселились десь під Єссен у родинний маєток Кітліців. Як склалася подальша їх доля – ніхто не знає. Відомо лише, що барон фон Кітліц під час американських бомбардувань загинув. Можливо, твори І.К.Дряпаченка стали надбанням якоїсь іншої приватної колекції . Доля картин І.К. Дряпаченка переплітається з долею картин Художника із повісті О. Гончара “Твоя зоря”.

Старожили часто згадують і розповідають про славну людину, а молоде покоління пам’ятає і гордиться тим, що в їхньому селі народився, жив і працював такий талановитий художник.

Уся історія України проходила перед очима художника через призму життя рідної Василівки. Він дуже любив свою батьківщину, але цього явно не показував. Лише картини говорили про його любов. А одна з кращих робіт І.К. Дряпаченка названа ним “Вечір на Україні”.              

Нині його полотна зберігаються в музеях Кременчука, Полтави, Львова, Харкова, Донецька, Москви, Санкт-Петербурга, Новгорода, Рибінська. Свого часу вони експонувалися в Московській Третьяковській картинній галереї, Ленінградському Ермітажі.  

Джерело:  Полтавщина- Енциклопедичний довідник  (За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992).