Історична пам'ять - це той духовний місток, що єднає минуле й сучасне. Вона таїть у собі ще так багато нового й незвіданого, прилучаючись до якого і світ, і людей пізнаєш в оновленому, досі незнаному світлі.
«Наш рід, започаткований на грецькому острові Занте (Закінфос), південному в Іонійському архіпелазі, походить від Петра Капніссі. Його син Стомателло з трьома спорядженими ним фрегатами, у складі ескадри венеціанського адмірала Морозіні, відзначився у битві при острові Левкадо. Венеціанські кораблі були оточені переважаючою турецькою потугою. Капніссі, який опинився поза оточенням, наказав своїм фрегатам підійти до трьох турецьких кораблів, захопити їх і підірвати. Так і було вчинено. Пожежа й загибель найбільших кораблів викликали в турків розгубленість, і Морозіні вийшов з оточення, завдавши ворожому флотові тяжких втрат. За цей подвиг Стомателло Капніссі дістав графський титул Венеціанської республіки як для себе, так і для нащадків. Його онук Петро зібрав і очолив загін греків для допомоги Росії у війні проти турків, але по дорозі захворів і помер (за іншими відомостями, взяв участь у невдалому Прутському поході (1711 р.), після чого оселився із сином Василем на Слобожанщині).....
Герб Капністів був складений ще до переселення в Росію, коли рід називався Капніссі. Він має форму класичного геральдичного щита, який пофарбований в золотистий колір і перетинається блакитною лінією. У верхній частині щита зображено два меча наставлені своїми наконечниками один до одного. У нижній частині зображені три чорних гори, з вершини центральної вивергається полум'я. Композиція доповнюється трьома блакитними хрестами у верхній частині щита. В якості щитодержателей були використані леви Святого Марка. Їхні голови зображені в анфас, їх очі червоні, а язик висунутим.
Василь Васильович Капніст народився 23 лютого 1758 року в селі Обухівці (тепер — Велика Обухівка) на Миргородщині в сім’ї військового. Його батько, миргородський полковник, загинув 1757 року на війні. Мати походила з української родини Дуніних-Борковських. Дитинство майбутнього поета минуло в рідному селі, серед чарівної природи поблизу ріки Псла. Виховання сина цілком взяла на себе мати, жінка, що зберегла винятково високий рівень української національної свідомості — сучасники розповідали, що навіть на аудієнцію у імператриці Єлизавети Петрівни, якої Софія Борковська була «милостиво удостоєна», вона з’явилась в українському народному вбранні... Але для Софії було цілком ясно, що передати малому Василеві любов до рідної України — ще замало. Потрібна справжня, грунтовна, класична освіта. І молода людина отримала її. Насамперед Капніст блискуче вивчив латину, німецьку, французьку мови, ознайомився зі світовою літературною класикою.
Українська гілка роду Капніссісів іде безпосередньо від полковника венеційської служби Петра (с. ХVІІ ст.). Його син – кавалер св.Марка Стомателло – відзначився у 1684 році у бою при о.Левкада. За військові заслуги грамотою дожа Венеції Алоїзія Моченіго від 6 січня 1702 року йому надано спадковий графський титул. Онук Стомателло – Петро Христофорович, незважаючи на заборону венеційського уряду, озброїв загін добровольців для допомоги російському імператору Петру І під час Прутського походу 1711 року. Після невдачі цієї кампанії Петро Христофорович з сином Василем втекли під захист російського уряду. За родинними переказами, Петро помер під час переселення, а його малолітній син залишився в Україні, якого найменували Василем Петровичем Капністом. Відомо, що Василь нібито був усиновлений ізюмським сотником (за іншими даними полковником) Павлюком, який заповів названому сину своє майно, бо був бездітним. Гроші Павлюка дали змогу юному греку зайнятися торгівлею і нажити значний капітал. Цьому сприяв і вдалий шлюб із дочкою заможного грецького купця М.Согдена – Марією.
Зростав А. Головко на багатій талантами полтавській землі. Тут у заможній селянській родині в с. Юрки Кобеляцького повіту (тепер у складі с. Хорішки Козельщинського району). У 1905 — 1908 рр. навчався у сільській школі, спробував сам складати вірші (російською мовою). Навчаючись у Кременчуцькому реальному училищі (1908 — 1914), мріяв про власну літературну працю. У 1912р. під впливом «Кобзаря» почав писати вірші українською мовою. Коли навчання вже фактично було закінчено і за родинним рішенням Головко мав скінчити ще один, додатковий, клас, який давав право на вчительську роботу, його несподівано виключили з училища за участь в таємному товаристві «Юнацька спілка» та за писання віршів українською мовою, вміщуваних у рукописному учнівському журналі «Рідна мова».
Народився в селi Пашенна на Полтавщині. У 1816—1821 рр. навчався в Харківському університеті. В 1822—1827 рр. вдосконалював математичну освіту у Франції: слухав математичні курси на Паризькому факультеті наук і в Коллеж де Франс, що дозволило йому називати своїми вчителями таких великих французьких учених, як О.Л.Коші, Л.Пуансо, Ж.Ф.М.Біне, Ж.Ш.Ф.Штурма, Г.Ламе. З 1828 р. М.В.Остроградський працював у Петербурзі: у Морському кадетському корпусі, з 1830 р. — в Інституті корпусу інженерів шляхів, з 1832 р. — професор Головного педагогічного інституту, з 1840 р. — професор Головного інженерного училища, з 1841 р. — професор Головного артилерійського училища.Праці М.В.Остроградського присвячено аналітичній механіці, гідромеханіці, теорії пружності, небесній механіці, математичній фізиці, математичному аналізу і теорії диференціальних рівнянь. Розвинув теорію хвиль на поверхні важкої ідеальної рідини (1826). Досліджував малі коливання пружних тіл (1829—1832).
Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.
На початку травня 1918 року за завданням партії в рідні місця повернувся військком 12-го корпусу Ф. В. Попов для налагодження партизанського руху і організації по селах бойових груп. Одна з таких груп на чолі з Михайлом Павленком була створена і в Манжелії. До її складу ввійшли місцеві бідняки І.О. Верховський, І. С. Загорулько, Д. П. Загорулько, Д. Д. Козаченко, С. І. Назаренко, Й. Ф. Михно, А. Н. Жадан, М. Н. Шутка, Ф. М. Шутка та інші. . У Пісках була створена бойова група партизан, командиром якої став Семен Іванович Паськевич. До групи увійшли Р.Г. Бардаченко, Т.Ю. Григоренко, Л.Д. Долинський, 3. П. Зіненко, А. Д. Кальницький та інші. Мануйлівську групу, яка утворилася в травні, очолив місцевий активіст Роман Бардаченко. .
Територія Манжелії була заселена ще в перші століття нашої ери. Протягом 1956-1963 рр. місцевими жителями на території села знайдено два зуби та гомілку ноги мамонта, а також наконечник стріли, що говорить про життя в цих місцях в дуже давні часи. Село поділяється на кутки (Григорівка, Луки, Маижелія та Поділ), які до 1962р. були самостійними пунктами. Назва вважається тюркського походження.
«Наш рід, започаткований на грецькому острові Занте (Закінфос), південному в Іонійському архіпелазі, походить від Петра Капніссі. Його син Стомателло з трьома спорядженими ним фрегатами, у складі ескадри венеціанського адмірала Морозіні, відзначився у битві при острові Левкадо. Венеціанські кораблі були оточені переважаючою турецькою потугою. Капніссі, який опинився поза оточенням, наказав своїм фрегатам підійти до трьох турецьких кораблів, захопити їх і підірвати. Так і було вчинено. Пожежа й загибель найбільших кораблів викликали в турків розгубленість, і Морозіні вийшов з оточення, завдавши ворожому флотові тяжких втрат. За цей подвиг Стомателло Капніссі дістав графський титул Венеціанської республіки як для себе, так і для нащадків. Його онук Петро зібрав і очолив загін греків для допомоги Росії у війні проти турків, але по дорозі захворів і помер (за іншими відомостями, взяв участь у невдалому Прутському поході (1711 р.), після чого оселився із сином Василем на Слобожанщині).....
Герб Капністів був складений ще до переселення в Росію, коли рід називався Капніссі. Він має форму класичного геральдичного щита, який пофарбований в золотистий колір і перетинається блакитною лінією. У верхній частині щита зображено два меча наставлені своїми наконечниками один до одного. У нижній частині зображені три чорних гори, з вершини центральної вивергається полум'я. Композиція доповнюється трьома блакитними хрестами у верхній частині щита. В якості щитодержателей були використані леви Святого Марка. Їхні голови зображені в анфас, їх очі червоні, а язик висунутим. 
Василь Васильович Капніст народився 23 лютого 1758 року в селі Обухівці (тепер — Велика Обухівка) на Миргородщині в сім’ї військового. Його батько, миргородський полковник, загинув 1757 року на війні. Мати походила з української родини Дуніних-Борковських. Дитинство майбутнього поета минуло в рідному селі, серед чарівної природи поблизу ріки Псла. Виховання сина цілком взяла на себе мати, жінка, що зберегла винятково високий рівень української національної свідомості — сучасники розповідали, що навіть на аудієнцію у імператриці Єлизавети Петрівни, якої Софія Борковська була «милостиво удостоєна», вона з’явилась в українському народному вбранні... Але для Софії було цілком ясно, що передати малому Василеві любов до рідної України — ще замало. Потрібна справжня, грунтовна, класична освіта. І молода людина отримала її. Насамперед Капніст блискуче вивчив латину, німецьку, французьку мови, ознайомився зі світовою літературною класикою. 
Українська гілка роду Капніссісів іде безпосередньо від полковника венеційської служби Петра (с. ХVІІ ст.). Його син – кавалер св.Марка Стомателло – відзначився у 1684 році у бою при о.Левкада. За військові заслуги грамотою дожа Венеції Алоїзія Моченіго від 6 січня 1702 року йому надано спадковий графський титул. Онук Стомателло – Петро Христофорович, незважаючи на заборону венеційського уряду, озброїв загін добровольців для допомоги російському імператору Петру І під час Прутського походу 1711 року. Після невдачі цієї кампанії Петро Христофорович з сином Василем втекли під захист російського уряду. За родинними переказами, Петро помер під час переселення, а його малолітній син залишився в Україні, якого найменували Василем Петровичем Капністом. Відомо, що Василь нібито був усиновлений ізюмським сотником (за іншими даними полковником) Павлюком, який заповів названому сину своє майно, бо був бездітним. Гроші Павлюка дали змогу юному греку зайнятися торгівлею і нажити значний капітал. Цьому сприяв і вдалий шлюб із дочкою заможного грецького купця М.Согдена – Марією.
Зростав А. Головко на багатій талантами полтавській землі. Тут у заможній селянській родині в с. Юрки Кобеляцького повіту (тепер у складі с. Хорішки Козельщинського району). У 1905 — 1908 рр. навчався у сільській школі, спробував сам складати вірші (російською мовою). Навчаючись у Кременчуцькому реальному училищі (1908 — 1914), мріяв про власну літературну працю. У 1912р. під впливом «Кобзаря» почав писати вірші українською мовою. Коли навчання вже фактично було закінчено і за родинним рішенням Головко мав скінчити ще один, додатковий, клас, який давав право на вчительську роботу, його несподівано виключили з училища за участь в таємному товаристві «Юнацька спілка» та за писання віршів українською мовою, вміщуваних у рукописному учнівському журналі «Рідна мова».
Народився в селi Пашенна на Полтавщині. У 1816—1821 рр. навчався в Харківському університеті. В 1822—1827 рр. вдосконалював математичну освіту у Франції: слухав математичні курси на Паризькому факультеті наук і в Коллеж де Франс, що дозволило йому називати своїми вчителями таких великих французьких учених, як О.Л.Коші, Л.Пуансо, Ж.Ф.М.Біне, Ж.Ш.Ф.Штурма, Г.Ламе. З 1828 р. М.В.Остроградський працював у Петербурзі: у Морському кадетському корпусі, з 1830 р. — в Інституті корпусу інженерів шляхів, з 1832 р. — професор Головного педагогічного інституту, з 1840 р. — професор Головного інженерного училища, з 1841 р. — професор Головного артилерійського училища.Праці М.В.Остроградського присвячено аналітичній механіці, гідромеханіці, теорії пружності, небесній механіці, математичній фізиці, математичному аналізу і теорії диференціальних рівнянь. Розвинув теорію хвиль на поверхні важкої ідеальної рідини (1826). Досліджував малі коливання пружних тіл (1829—1832).
Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.
На початку травня 1918 року за завданням партії в рідні місця повернувся військком 12-го корпусу Ф. В. Попов для налагодження партизанського руху і організації по селах бойових груп. Одна з таких груп на чолі з Михайлом Павленком була створена і в Манжелії. До її складу ввійшли місцеві бідняки І.О. Верховський, І. С. Загорулько, Д. П. Загорулько, Д. Д. Козаченко, С. І. Назаренко, Й. Ф. Михно, А. Н. Жадан, М. Н. Шутка, Ф. М. Шутка та інші. . У Пісках була створена бойова група партизан, командиром якої став Семен Іванович Паськевич. До групи увійшли Р.Г. Бардаченко, Т.Ю. Григоренко, Л.Д. Долинський, 3. П. Зіненко, А. Д. Кальницький та інші. Мануйлівську групу, яка утворилася в травні, очолив місцевий активіст Роман Бардаченко. .
Територія Манжелії була заселена ще в перші століття нашої ери. Протягом 1956-1963 рр. місцевими жителями на території села знайдено два зуби та гомілку ноги мамонта, а також наконечник стріли, що говорить про життя в цих місцях в дуже давні часи. Село поділяється на кутки (Григорівка, Луки, Маижелія та Поділ), які до 1962р. були самостійними пунктами. Назва вважається тюркського походження.
