Гнат Іванович Галаган - Прилуцький полковник, наказний гетьман 1706 р.

Гнат Іванович Ґалаґан (? — 1748) — український військовий і політичний діяч. Представник козацької старшини з роду Ґалаґанів. Полковник чигиринський  (1709—1714) і прилуцький (1714—1739). Брав участь у  Північній війні  1700–1721 років, з 1706 року  очолював  компанійський  полк у військах гетьмана Івана Мазепи.

Полковник особистої гвардії Мазепи, очолював компанійський полк козацької кінноти, названих «компанією надвірної корогви». З історичних свідчень, зокрема з «Історії Русів», дізнаємося, що Мазепа набирав усі свої особисті війська виключно з мерзотників, «а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його янголами-охоронцями і робили все на помах гетьманський; і горе людині, що потрапила в їхні руки! Вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як м’ячем, через що ненавидів їх народ». Більш довершеної характеристики Гната Галагана годі й сподіватись.
    У 1706 році, коли отаман-гетьман Війська Запорозького – славнозвісний Кость Гордієнко громив шляхту понад Бугом, кілька тисяч запорожців за проханням московського царя Петра-І виступили у Польщу проти шведів. Їх очолив Гнат Галаган, приєднавшись до російського війська під командуванням фельдмаршала Шереметьєва. Прихильність до Московії проявилась і в подальших діях Галагана; він був одним з перших, хто залишив Мазепу після об'єднання зі шведами. Під час особистої зустрічі з московським самодержцем Галаган випросив собі царську милість, запевнивши Петра-І у своїй раболіпній відданості.

14 травня 1709 року допоміг царським військам полковника П.Яковлєва зруйнувати Запорізьку Січ, яка була тоді майже беззбройна — у ній лишилися тільки старі козаки, отамани та полковники, які вже своє відвоювали. Січовий отаман Яким Богушвирішив все-ж таки дати бій, унаслідок чого майже всі запорожці загинули, а тих, що здалися в полон, Ґалаґан посадив на палю та пустив на плотах вниз по Дніпру на пострах тим козакам, які ховалися у плавнях.

Участь Ґалаґана у розгромі Запоріжжя була доказом його вірності до царя Петра І, так він віддячив за призначення полковником в Чигирин.

У 1711–1712 рр. брав участь у насильницькому переселенні (згоні) населення Правобережної України в Лівобережну, за що був винагороджений російською владою та І.Скоропадським.

Запорожці, які вціліли після погрому Січі, вважали Ґалаґана своїм особистим ворогом, і у 1710–1711 рр. повсякчас полювали за ним та його майном на Правобережжі, через що Ґалаґан не міг нормально організувати тут своє господарство. Це змусило його звернутися до Скоропадського з проханням перевести своє майно та худобу на розташування в Прилуцький полк на Лівобережжі, на що отримав згоду.

У Прилуцькому полку Ґалаґан став вкорінюватися та купувати землю, продовжуючи перебувати ще на посаді чигиринського полковника, що після згону козацтва з Правобережжя полегшило йому отримання полковництва у Прилуцькому полку (полковник у 1714–1739 рр.).

Одержав від Петра І земельні володіння. Брав участь у Дербентському поході 1722 р. та польському 1733 р. 1723 — разом із іншою старшиною підписав Коломацькі статті до царя, в яких обстоювалася автономія України (це не мало негативних наслідків для його кар'єри). 

Син Ґалаґан Григорій Гнатович (1716–1777) теж був прилуцьким полковником (1739–1763).

Шевченко називає Гната Галагана  «поганим» за те, що він допомагав царським військам руйнувати Січ і розправлятися з запорожцями. Пізніше у повісті «Музыкант» Шевченко згадав Гната Ґалаґана, який «первый отложился от Мазепы и передался царю Петру, за что и был, по смерти полковника Носа, возведен в звание прилуцкого полковника и одарен великими маетностями в том же полку».

Джерело:  Апанович О.М. Гетьмани України i кошовi отамани Запорозької Сiчi