Серед багатьох фольклорних видів і жанрів одне з найпомітніших місць займає віршований епос, який виник і розвинувся на основі тисячолітньої трудової і суспільної діяльності людей, що сягає своїм корінням у найдавніші часи людської історії. З багатої й різнорідної віршової спадщини XVI — XVIII вв. тільки невелика частина появилася друком. Причиною того були обставини політичного життя.
До перлин українського фольклору належать прислів'я та приказки — короткі влучні вислови, що в художній формі змальовують різні явища життя. Вони є узагальненою пам'яттю народу, висновками з життєвого досвіду. Прислів'я та приказки збагачують мову, роблять її образнішою, яскравішою.
Зважаючи на те, що в період козацької доби замовником і споживачем виступало саме козацтво, культура того часу являла собою точний відбиток душі цього волелюбного стану. Перебування на межі життя і смерті викликало потребу сакралізації оточуючого середовища, містичності, химерності.
Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічно живу і нову і мову її солов'їну. Дзвін шабель, пісні, походи, воля соколина, тихі зорі, ясні води — моя Україна.
Українська народна оповідальна творчість, зберігаючи характерні національні риси, водночас виразно тяжіє до загальносвітової фольклорної традиції, перегукується з нею. Розвиваючись протягом тривалого часу, вона постійно збагачувалась, засвоюючи кращі здобутки місцевих традиції та активно взаємодіючи з творчістю інших народів.
Загадки — своєрідний і дуже давній вид народної творчості. В сиву давнину загадкам надавали магічного значення, вони були пов'язані з культовими обрядами й звичаями, в них помітні сліди первісного світогляду. Вміле одгадування загадок вважалося ознакою розуму і щасливої вдачі. Загадки служили засобом випробовування мудрості, зрілості людини. Згодом вони втратили свою колишню функцію і використовувались як одна з форм культурної розваги.
Скоромовки є своєрідним жанром дитячого фолькльору. Цінність скоромовок полягає не в смисловому навантаженні, а в такому підборі і розстановці слів, вимова яких вимагає певних зусиль і сприяє виробленню дикції, правильної артикуляції. Також скоромовки підвищують культуру мовлення.
Вимова скоромовок сприймається як весела забава, тому діти їх люблять: той, хто прагне швиденько розповісти скоромовку, часто потрапляє у смішне становище, "спотикаючись" чи перекручуючи слова. Скоромовки легко засвоюються дітьми і, поширюючись усним способом, найчастіше втрачають автора.
До перлин українського фольклору належать прислів'я та приказки — короткі влучні вислови, що в художній формі змальовують різні явища життя. Вони є узагальненою пам'яттю народу, висновками з життєвого досвіду. Прислів'я та приказки збагачують мову, роблять її образнішою, яскравішою.
Приказки та прислів'я називають ще приповідками, пословицями; найдавніша їх назва — притчі. Різкої межі між прислів'ями та приказками не існує, тому їх розглядають як один жанр. Різниця між ними полягає хіба в тому, що приказки будуються як одночленні речення, а прислів'я більш розгорнуті.
Iсторія української народної пісні, як і історія української народної музики, беруть початок у найдавніших часах розвитку українського народу. Народною музикою вважають увесь скарб вокальних та інструментальних мелодій, що від найдавніших часів існування народу шляхом усної передачі переходить з попереднього до наступних поколінь.
Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми якостями запорізькі козаки загалом були характерними типами свого народу і свого часу. За описами сучасників, вони переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, сильні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав, обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором.
Життя запорізьких козаків у самій Січі й життя в зимівниках та бурдюгах значно різнилися одне від одного. В Січі жили нежонаті козаки: січовики за своїм життям і чистотою звичаїв, згадує очевидець, вважали себе мальтійськими кавалерами, тому зовсім не допускали в Січ жінок, будь вона навіть матір'ю чи сестрою або сторонньою для козака жінкою. «Запорізьким козакам не дозволяється бути жонатими у місці їх проживання (Січі), а котрі вже жонаті, слід, щоб жінки їхні жили в поблизьких містах, куди їздять вони до них на час; але робити це треба так, щоб не знали старшини».