Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу — землеробство. Разом із тим для частини населення Скіфії професією стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець, пращу. Захисний обладунок складався зі шкіряного панцира з нашитими на ньому металевими пластинками ("лускою”), щита, шолома, поножів. 

Мала Скіфія у Нижньому Придніпров'ї і в Криму була досить могутнім царством, що мала свій флот, карбувала монету, від неї залежали більшість грецьких міст Північного Причорномор'я (зокрема, певний час Ольвія). Після утворення скіфської держави із столицею в Неаполі (поблизу сучасного Сімферополя) в III ст. до н. е. натиск скіфів на Херсонес особливо посилився. Скіфські укріплені поселення виникають у безпосередній близькості до самого міста (зокрема м. Балаклава, назване на честь скіфського царя Палака). 

Описані багатьма античними істориками та географами скіфи проживали в Північному Причорномор’ї – в степах і лісостепах теперішньої України. Скіфський період історії України починається в другій половині VII ст. до н.е. і закінчується в ІІІ ст. до н.е. приходом на історичну арену сарматів.

Україна — значить «земля, що лежить скраю». Це влучна назва для країни, розташованої на південно-східному пограниччі Європи, на порозі Азії, по окраїнах Середземноморського світу, з обох боків колись важливого кордону між лісом, де ховалися від небезпеки, і відкритим степом

Білими хатами розкинулося село Піски. З півночі річка Псьол, оповита пасмами дубового лісу, а там зеленим килимом розкинулися лугові трави та безмятежні поля. Село  являється адміністративним центром Пісківської сільської Ради, в яку крім того, входять села Бутенки, Йосипівка і Книшівка. Вище за течією на відстані  4 км розташоване село Верхня Мануйлівка, нижче по течії на відстані в 4 км розташовано село Книшівка, на другім березі - село Манжелія (Глобинський район).

 Це було на початку весни 1918 року. Скористав­шись тяжким становищем Країни Рад, австро - німецькі війська, закликані буржуазно-націоналістичною Центральною радою, наче чорна хмара посува­лись на Україну. Цілий місяць з боями в Росію пробивався  12-й кінний корпус.

  В рідних селах на Полтавщині голова Військово-революційного комітету цього корпусу Федір Всеволодович Попов через місцевий революційний ак­тив залишав зброю: клинки, кулемети, патрони для озброєння червоних партизанів.    Ф.В. Попов - наш земляк з Мануйлівки.   Розповім про його життя: 

  Ось уже закінчили ранковий переклик довгоногі ле­леки на солом'яних покрів­лях щойно побіленнях хат, за­махали крилами та й поплив­ли в небесні простори. Перед­вісники тихого, ясного, со­нячного дня, вони тепер по­вільно кружляють у лазуро­вому небі над великим селом, що простяглося вздовж сріб­лястої річки Псьол.

  Ось такого першотравневого ранку 1921 року й налеті­ла на наше село Піски чорна хмара, налетіла несподівано, як та хижа шуліка, «чортова сотня» банди Махна.

З перших днів Олексій Мак­симович подружився з прости­ми сільськими трудівниками. Його високу, трохи сутулу фігуру у білій  вишитій сорочці, підперезаній то кавказьким ре­мінцем, то чорним шнурком, у солом’яному брилі, з під яко­го вибивалось непокірне русе волосся, селяни бачили то на одному, то на другому подвір’ї, причому найчастіше в бідняків.