ВІДБУДОВА СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА  ПІСЛЯ ВОВ  (1944-1950)

Війна і окупація завдали величезних матеріальних збитків краю. Були зруйновані промисловість і сільське господарство, знищено житловий фонд у містах, перетворені в руїни заклади медицини, освіти, культури. На території  Полтавської області окупанти створили 48 таборів для полонених. Найстрашнішою серед цих катівень була так звана «Хорольська яма», де загинуло понад 100 тисяч полонених. Німецько – фашистські загарбники завдали збитків Полтавщині більш ніж на 50 мільярдів карбованців у вимірах того часу.
При відступі вони (німці) повністю спалили 557 і частково 1175 населених пунктів, 108 115, або 30 %, селянських хат, 30 тисяч колгоспних будівель, 864 школи, 122 лікарні, 39 машино – тракторних станцій, 14 радгоспів і т.д. Без даху над головою залишилося 108 тисяч сімей полтавців.. Під час війни було знищено близько 80% промислового потенціалу Полтавщини.

На час  звільнення від окупації в колгоспах Полтавщини залишилося менше 50 тисяч робочих коней і 2 тисячі старих тракторів, більшість яких потребувала капітального ремонту….
Відступаючи з Полтавщини, окупанти забрали з громадських дворів і державних маєтків 12 838 тисяч пудів хліба та знищили на корню, в снопах і скирдах – ще 12 736 тисяч пудів.

Війна наклала тяжкий відбиток на все життя cелян Козельщанського району, їх матеріальне і побутове становище, як і в часи німецької окупації, так і перші  повоєнні роки залишалося вкрай тяжким. Люди одягалися в лахміття, яке залишалося ще з довоєнних часів, та в обноски всіх армій, які пройшли протягом війни через Полтавщину. Взувалися в таке ж взуття або кустарного виробництва галоші, та й то лише в холодну пору року, а в теплу, практично до заморозків, - ходили босими, особливо по селах. Більшість селянських дітей ходили в пошитому з домотканого полотна одязі: білій сорочці та пофарбованих дубовою корою штанах. Практично в кожній селянській хаті, як ще  за дореволюційні часи  або ще й раніше, стояли прядка і дерев’яний ткацький верстак, на якому довгими зимовими ночами при світлі каганця або лампадки жінки ткали полотно.
Не вистачало найнеобхіднішого, навіть сірників. Тому вогонь добували з допомогою кресал або підтримували його цілодобово, а якщо раптом він загасне, то ходили  по сусідах позичати жар, щоб розтопити в печі і приготувати якусь страву.
Держава на сільське господарство виділяла невиправдано мало коштів. За роки першої післявоєнної п’ятирічки вони становили, разом із внесками колгоспів, лише 15 % загальних капітальних вкладень по народному господарству. Не вистачало тягла, більшість робіт проводилися вручну, рівень агротехніки був низьким, не вистачало робочої сили. Працювали, головним чином,  жінки. Часто на оранці і сівбі запрягали корів.

Найбільш збитковою галуззю було тваринництво. З точки зору загальнодержавних інтересів, цій галузі необхідно було надавати всебічну підтримку. Адже в колгоспах України після війни майже не залишилися худоби. В 1941 р. з України було евакуйовано на Схід мільйони корів, коней, кіз, овець, а повернуто - незначну кількість. 

При цьому норми постачання були диференційованими. Селяни взагалі були позбавлені будь – якого забезпечення. Їхньою єдиною опорою залишалося домашнє господарство, особливо корова – годувальниця. Для міського населення владою було запропоновано підсобні господарства на підприємствах і в установах.

Найбільшим лихом для українського села і населення Козельщанського району став третій удар голодом 1946 – 1947 років, який почався з несприятливих погодних умов - засухи. Окрім того до нього призвела і величезна воєнна руйнація сільського господарства, післявоєнний хаос, занепад серед селянства стимулів до праці через відновлення виснажливої системи колгоспного визиску, нарешті посушливе літо 1946 року.

 Наприкінці вересня  план хлібоздавання по області і району  був виконаний лише половину, хоча колгоспи здали державі весь зібраний хліб, залишивши собі мінімум зерна на насіння, харчування та фураж. Виконання явно нереального плану означало одне – поставити село на межу вимирання, різко скоротити  поголів’я худоби, позбавити колгоспи насіння для наступної весняної кампанії.

 З цього приводу М. Хрущов писав: «План встановлювався вольовим методом, хоча в органах преси і офіційних документах він «обгрунтовувася» науковими даними… При цьому виходили головним чином не з того, що було вирощено, а з того, скільки можна одержати в принципі, вибити у народу в засіки держави». 
 Загальну статистику втрат від голодомору в Полтавській області відтворити важко, оскільки справжні показники смертності людей тривалий час приховувалися. Смерть, що наступала внаслідок голоду, чиновники пояснювали різними захворюваннями, в т.ч. інфекційними. Позначилася й відсутність у селян паспортів чи інших документів, які б посвідчували особу. Людей, які помирали в іншому селі чи місті, не маючи при собі документів, у жодну статистику не включали. За далеко не повними даними, лише на території Козельщинського району  від голоду померло близько 900 осіб.

Запроваджена після вигнання  німців у містах і робітничих селищах карткова система могла забезпечити хіба що найнижчий прожитковий мінімум населення…

 У грудні 1947 р. була проведена грошова реформа. Вона мала відверто конфіскаційний характер і офіційно пояснювалася необхідністю обмежити «спекулятивні грошові нагромадження». Першим  її наслідком була втрата (по-суті, вилучення) грошей у тих, хто заощадив певні суми. По вкладах в ощадних касах у розмірі до 3 тис. крб. обмін грошових знаків здійснювався 1:1, по вкладах від 3 до 10 тис. крб. було проведено скорочення заощаджень на третину, а по вкладах у розмірі понад 10 тис. крб. – на дві третини.

 У 1947 р., одночасно з грошовою реформою була ліквідована карткова система розподілу продуктів. Були встановлені нові ціни на всі види продуктів і промислові товари, новий рівень цін перевищував довоєнний утричі, тоді як заробітна плата збільшилася лише наполовину.

 З поверненням радянської влади колгоспники були відчужені від засобів виробництва і розподілу виробленого продукту. Природне прагнення селянина стати господарем на землі розцінювалося як «приватновласницький пережиток». Оскільки у більшості колгоспів  був значний борг перед колгоспниками, останні працювали «за палички», тобто за позначки на папері про виконані трудодні, які не оплачувалися. Водночас посилився наступ на село щодо дострокового збору податків та платежів.

 Так, у 1946 р. на трудодень український колгоспник одержував у середньому близько 1 кг зерна, у 1950 р. – 1,2 кг, у 1951 р. – 1,6 кг. Окрім хліба, селянам видавали на трудодні гроші, відповідно – 1,0; 1,2; 1,6 крб. Втім, багато колгоспів, особливо в 1946 р., не видавали ні зерна, ні грошей.

 Прийнятий ще в 1939 р. Закон  про  сільськогосподарський податок набирав усе жорстокіших форм: оподатковувалися кожна тварина, кожне дерево, кожний кущ.  Селяни    не забезпечувалися пенсіями. Колгоспники не мали паспортів і без  особливого  дозволу не могли залишати місця проживання…

 До всього у колгоспників урізалися присадибні ділянки, які були майже єдиним джерелом існування. При цьому біля садиби залишалося не  більше 0,15 га землі, а решта надавалася поза селищем.

Колгоспний лад підтримувався драконівськими засобами. 21 лютого 1948 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про виселення з УРСР осіб, які злісно злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». Цим законодавчим актом колгоспним загальним зборам надавалося право виносити громадський присуд про виселення за межі України односельців, які не виробили трудовий мінімум – 50 трудоднів, причому цей мінімум установлювався навіть для підлітків від 12 років. Страх бути внесеним до проскрипційних списків торкнувся майже кожного, навіть жінок, які в клопотах за малими дітьми й домашнім господарством не виробляли встановленого мінімуму. Зазначений указ застосовувався протягом 1948 – 1950–х рр.. відігравши значну роль у формуванні  негативного ставлення селян до колгоспного життя.

У відбудовчий період на полтавській землі була створена матеріальна база, на основі якої продовжували розвиватися промисловість, транспорт, сільське господарство. Станом на 1950 р. виробництво промислової продукції Полтавщини досягло 82% довоєнного рівня, а рівень механізації сільськогосподарських робіт перевищив довоєнний.

Відбудова села в Україні реально почалася лише після жнив 1947 р., коли зібрали новий урожай і подолали голод. Валовий збір зернових перевищував 1 млрд. пудів – майже вдвічі більше, ніж попереднього, голодного року, але значно менше, ніж в 1940 р. 

Станом на 1947 рік в області вже діяли 44 районних будинки культури, 351 сільський клуб, 390 колгоспних клубів, 1066 хат – читалень і червоних кутків. Відновили свою роботу 60 масових бібліотек, в тому числі обласна бібліотека для дорослих, 44 районних, 6 сільських, обласна бібліотека для дітей, 2 міських бібліотеки для дорослих. Загальний книжковий фонд усіх бібліотек нараховував більше мільйона томів, користувалися цією літературою понад 200 тис. чол..

Певні заходи було здійснено щодо налагодження торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування. Але все це були тільки перші кроки, бо торговельні заклади, їдальні, чайні тощо організовувалися в тимчасових, нашвидку пристосованих, необладнаних приміщеннях, які іноді навіть не опалювались.

Ціною надзвичайних зусиль селянства на кінець четвертої п’ятирічки в колгоспах і радгоспах вдалося наблизитися до довоєнного рівня виробництва.

У 1950 р. валова продукція сільського господарства України, з урахуванням наслідків проведеної грошової реформи 1947 р., становила 91% від рівня 1940 р. Україна знову стала головною житницею СРСР, але її багатостраждальне селянство, як і раніше, не мало змоги користуватися плодами своєї тяжкої, виснажливої праці. 

Роль держави у відбудові сільського господарства була величезною, але зводилася вона до збереження в селі напівкріпацьких порядків, створення і підтримання в суспільстві страху, який примушував людей працювати через силу. Діяльність колгоспів і радгоспів регламентувалася до найменших дрібниць: їм вказували що, скільки і де сіяти, садити, де і що і по якій ціні купувати, яку агротехніку використовувати, що будувати і т. д.  

  В тяжких умовах було проведено весняно-літні сільськогосподарські роботи 1944 року і  в Козельщанському районі. Наявна техніка і робоча худоба зовсім не задовольняли потреб. На всіх роботах, в т. ч. й найважчих, працювали переважно жінки, інваліди Великої Вітчизняної війни та підлітки. Але й у цих умовах багато було зроблено для виконання й перевиконання плану весняної сівби та досягнення високого врожаю зернових і технічних культур. Після визволення в усіх п’яти колгоспах Козельщини налічувалося тільки 657 чол. працездатних, в т. ч. 72 чоловіки і 585 жінок. Руками жінок, стариків, підлітків та інвалідів Великої Вітчизняної війни довелося підіймати з руїн господарство колгоспів, відбудовувати господарські та інші споруди, обладнувати майстерні, ремонтувати сільськогосподарський реманент. Усі роботи доводилося виконувати при недостатній кількості робочої худоби, техніки і транспортних засобів. Так, в усіх п’яти колгоспах на початок 1944 року налічувалося всього 20 робочих коней і 57 волів.

На 1.1Х 1946 року в склад Козельщинского району уже входило 25 сільрад (Козельщинська, Бреусівська, Бригадирівська, Буняківська, Василівська, Високовакулівська, Говтвянська, Дзюбанівська, Дяченківська, Йосипівска, Лутовинівська, Мануйлівська, Марьянівська, Миргородська, Михайликівська, Олександрівська, Оснач - Старчиківська, Пісківська, Пригарівська, Приліпківська, Солоницька, Сушківська, Улинівська, Хорішківська,  Юрківська).

Після закінчення осінніх польових робіт у 1943 році трудівники радгоспу Козельщинський приступили до відбудови зруйнованих майстерень, господарсько-адміністративних приміщень, культурно-освітніх та житлових будинків. У перші післявоєнні роки вони відбудували водопровід на центральній садибі, зерносховище, контору радгоспу, 2 двоквартирні і 24 одноквартирні житлові будинки для робітників і службовців радгоспу, спорудили 5 свинарників, корівник, телятник та інші будівлі.

Працюючи з величезним напруженням, колгоспники досягли значних успіхів. Так, у 1950 році в об’єднаному колгоспі «Червоний степ» (сіл Козельщини і Підгорівки) було оброблено 1896 га орної землі — майже вдвоє більше, ніж у 1944 році. У 1950 році колгосп мав 325 голів великої рогатої худоби, 205 свиней, 165 овець, 54 коней тощо.

За роки семирічки у радгоспі побудовані господарські приміщення і споруди: 2 свинарники-маточники на 120 голів, 3 свинарники-відгодівельники на 4 тисячі голів, 3 табори для цілорічної відгодівлі свиней на 900 голів, 6 корівників на 600 голів; споруджено 3 водонапірні башти, прокладено понад 5 км водопроводу та 1200 кв. метрів шляхів з твердим покриттям; побудовано один восьмиквартирний, 9 чотириквартирних, 4 одноквартирних будинки для робітників радгоспу та 80 індивідуальних будинків. Приділялась увага і культурному будівництву. За цей час радгосп збудував 3 клуби.

За післявоєнний час 179 випускників Козельщинської середньої школи здобули вищу освіту і працювали в різних галузях народного господарства країни. Так, Г. С. Сухобрус (доктор мистецтвознавства); К. В. Білявський (доктор технічних наук); С.П. Куліш (кандидат технічних наук); В. І. Троцько (кандидат медичних наук); М. М. Роєнко (кандидат фізико-математичних наук).

В  селах району на той час  катастрофічно не вистачало техніки, робочої худоби і робочих рук. Ті не чисельні чоловіки, які вціліли після окупації і не були вивезені до Німеччини, відразу ж були мобілізовані польовими військоматами до Червоної армії і кинуті на фронт без належного вишколу, а часто і без зброї з тим, щоб «искупить вину» перед радянською владою за те, що вони не з своєї волі опинилися на окупованій німцями території.

Ціною неймовірних  зусиль, працюючи на голому ентузіазмі  жителі  сел  Козельщанського району, як і других інших досягли значних успіхів в розбудові зруйнованого господарства.

 …Відбудову села Піски починали з руїн.   Коли  фашисти відступали,   вони запалили  село,    постріляли худобу,  що забрали в кол­госпників,      знищили увесь сільськогосподарський      ре­манент.  У селі залишилось декілька чудом вцілілих ко­рів та дві коняки. Але ро­ботящі  руки колгоспників  своєю  невтом­ною працею  невпізнанно змі­нили вигляд села.    Досить сказати,    що в післявоєнні роки збудовані тваринницькі ферми,  сотні  будинків  для колгоспників.  Загальна жит­лова       площа       становила близько 15 600 квадратних метрів.

  Колгосп «Червоний партизан» —  було одне з найбіль­ших господарств району. По­над   3 116   гектарів     орних земель обробляли  пісківці.  У їх розпорядженні, на кінець п’ятирічки уже  було  12 ком­байнів,  півтора десятки ав­томашин    та  багато   іншої сільськогосподарської     тех­ніки.

З року в рік підвищуючи родючість землі, трудівники села в той час доби­лись неабияких у післявоєнних  умовах  врожаїв. Зросли врожаї цук­рових буряків, соняшника та інших культур.

По - науковому господа­рювали і тваринники артілі. Збиткове колись тваринни­цтво – почало давати уже незначні  при­бутки. Працьовиті, душевні і щи­рі в селі люди. В  усьому районі було  відоме ім'я Ніни Кузьмівни Паськевич, її сумлінна праця, яка вимі­рюється сотнями тонн на­доєного молока,була  відзначена урядовою нагородою. Ольга Миколаївна Первак  працею на  свинофермі заслужила повагу людей, щоб перевезти усіх свиней, ви­рощених нею  за 25 років, потрібний був  би  цілий  ешелон.

А хіба можна не згадати механізаторів            Григорія Дмитровича Троцького, Іва­на Васильовича Попенка, Василя Федоровича Остапенка. Кожен з них перекраяв на своєму віку стільки зем­лі, що на ній розташувала­ся б середня європейська країна.

Зростав благоустрій  села Піски, усі  будинки колгосп­ників   електрифіковані   і   радіофіковані.        Над дахами піднялися антени радіоприй­мачів і телевізорів.

Гостинно від­крив свої двері новий Бу­динок культури із залом гля­дачів на 400 місць. Книж­ковий фонд бібліотеки скла­дав 6 000 книг.

Замість   старенької   зем­ської  школи,  побудована світ­ла і простора будівля вось­мирічки.

Жителі села по праву пишалися в той час такими людьми як професор Попов Ф.В., колишнім головою сільської Ради села Резнік М.М, генерал-майором Корецьким  В.Г, кандидатом історичних наук Бородин О.А., членом Спілки журналістів СРСР Троцьким А.С. -  які в свій час внесли значний внесок в розвиток села.

…У післявоєнний час  у селі Василівка знаходилася центральна садиба колгоспу "Дружба" (зерново-буряково-тваринницького напряму), за яким було закріплено 3923 гектари земельних угідь, з них сільськогосподарських - 3368 гектарів, у тому числі орних земель 2444 гектари. Чверть століття господарство очолював О.П. Огар. працювала середня школа, Будинок культури (350 місць) із стаціонарною кіноустановкою, ФАП, бібліотека (13257 примірників), крамниці (продуктова і промтоварна), колгоспний дитячий садок, комплексно-приймальний пункт, АТС, відділення зв'язку.

…За післявоєнні роки в Мануйлівці були досягнуті значні успіхи в розвиток освіти і культурного будівництва. У 1953 році було завершено будівництво двоповерхової будівлі середньої школи. У Мануйлівській середній школі на той час працюювало 22 вчителі. Більшість з них мали вищу і незакінчену вищу освіту.

За роки пятирічки зросла технічна оснащеність господарства колгоспу. Він мав 8 вантажних автомобілів, 3 зернових комбайна, 2 кукурузоуборщіка, 12 тракторів, 2 автонавантажувача, скиртувальнік, 3 свеклоклоуборочних комбайнів, зерноочисну машину та іншу техніку. У 1962 році колгосп отримав близько 289 тис. рублів прибутку.

У 1953 році було завершено будівництво  двоповерхової будівлі середньої школи. Ще в 1944 році відновив роботу музей А.М. Горького, зруйнований окупантами. Музей Горького в Мануйлівці - це змістовне, широко ілюстрований посібник про життєвий та творчий шлях письменника. Тут близько  1 000 експонатів. Серед них - скульптури, бюсти, художні полотна, портрети, фотокопії рукописів, малюнки, фотографії, макети.

Завдяки героїчній праці колгоспників вже в 1946 році колгосп імені Горького отримав 34 131 руб. прибутку. На той час в ньому налічувалося 179 голів великої рогатої худоби. Були побудовані млин, електростанція, колгосп мав 4-молочно-товарні ферми, 2 автомашини придбав.

У 1953 році в колгоспі імені Горького уже було 603 голів великої рогатої худоби,  400 голів свиней, 320 овець. В цей час були побудовані стайня, 2 корівника, телятник, свинарник, пташник, зерносховище. У 1956 році колгосп отримав 1 024 000 рублей прибутку.

У селі працювала бібліотека, яка налічувала понад 9 тис. томів. Майже кожна колгоспна родина виписує по кілька журналів і газет. У селі працюють два спортивні секції: шкільна і колгоспної молоді.

Станом на 1 січня 1960 року колгосп мав уже 3 525 гектарів землі, в тому числі під ріллею - 1 753, під сіножатями та пасовищами - 778 гектарів

У селі знаходився фельдшерсько-акушерський пункт, а при ньому пологове відділення на 6 ліжок, відкрите  в 1959 році. Протягом 1966-1970 років  побудовані Будинок Культури та стадіон.

…26 вересня 1943 р. радянські війська визволили Манжелію, вже в перші роки після визволення  в селі працювала школа, лікарня, майстерня МТС, сільмаг.

 2 липня 1950 року всі колгоспи Манжеліївської сільради  об'єдналися в одне велике господарство імені Калініна. В 1967 році відкрились двері нового приміщення школи на 320 місць, яка працює й на даний час. Колгосп імені Калініна та навколишні колгоспи  обслуговує Манжеліївське відділення “Сільгосптехніка”

У 1960 році методом народної будови за рахунок 5 кол­госпів було споруджено дільничну лікарню на 25 ліжок з хірургічним, терапевтичним, родильним та гінекологічним від­діленнями. В селі працює амбулаторія з стоматологічним, фізіотерапевтичним кабінетами, працюють в селі також рентген-кабінет, клінічна лабораторія. Побудовано нове приміщення аптеки.

Серед випускників школи до­воєнних років- Борис Михайлович Василенко закінчив війну  генерал-майором, Олексій Гнатович Чорноволенко – підполковник, канди­дат військових наук, Валентина Якимівна Кочубей – науковий співробітник  науково-дослідного інституту хімії.

30.12.1962 року Козельщинський район було розформовано, а його територію включено в склад Кременчуцького і частково Кобеляцького районів, а вже 08.12.1966 року він був знову відновлений.

В тяжкі післявоєнні роки люди і села району поступово виходили із злиденного життя, відбудовували розрушене війною господарство зміцнювали свій благоустрій, своєю працею і ентузіазмом виправляли помилки  партійної політики.

Козельщинський  край завсігда  славився талановитими і працьовитими людьми, мальовничою природою, родючими землями, корисними копалинами,  памятками  історії та культури, оповитий славою минулих століть. Цікава наша земля і історичними та культурологічними знахідками. Далеко за межами району відомий Різдва Богородиці Козельщинський жіночий монастир, відомий величавим Різдво-Богородицький собором початку ХХ століття і чудотворною іконою Козельщинської Богородиці.

З сивої давнини на території району збереглися 60 курганів - пам’яток доби неоліту. Є заказники Ксьондзівський, Попенківський та Буртівський. У селі Приліпці є всім відома за часів козацтва Шар-гора. На території Пісківської сільської ради в селі Книшівці є джерело, вода якого має лікувальні властивості і яке утворило Солоне озеро.

Всесвітню славу Козельщинському краю приніс видатний вчений - математик академік М.В.Остроградський (1801-1861). Його поховано у селі Пашенівці Хорішківської сільської ради на родовому кладовищі. М.В. Остроградський походив з відомого старшинсько–козацького роду,
Вчився у 1-й Полтавській з 1817 до 1820 р., у Харківському університеті (1822-1827 рр.). З 1828 р. - професор вищих навчальних закладів Петербурга.

З історичним подіями пов’язане і мальовниче село Верхня Мануйлівка. Селянам випало щастя поспілкуватися і здружитися з російським письменником Олексієм Максимовичем Горьким. В 1897 та 1900 роках він прибув на запрошення місцевої поміщиці в село Мануйлівку на лікування. У Мануйлівці у Пєшкових народився син Максим. За ініціативою М.Горького в селі створено жіночу недільну школу, хор, театр.

У 1939 р. в колишній читальні поміщиці О.А.Орловської було створено музей М.Горького. У 1960 році споруджено нове окреме приміщення для музею. Експозиція музею розповідає про життєвий і творчий шлях письменника, про його перебування в селі Мануйлівка. У фондах Мануйлівського літературно-меморіального музею О.М.Горького зберігається 2681 експонатів. Музей єдиний в Україні. Він надзвичайно цікавий, про що свідчать записи його відвідувачів та шанувальників російського письменника.

Жителі села Василівки пишаються своїм земляком, відомим художником Іваном Кириловичем Дряпаченком (1881-1836). Талановитого сільського хлопця запросила до себе донька графа Капніста Софія, яка помітила великий талант до малювання. І віддала його до Київської рисувальної школи, а пізніше - до Московського училища живопису. Потім Дряпаченко продовжував навчання в Академії художників. Був учнем Рєпіна. Побував за кордоном.
Після повернення у рідне село Іван Кирилович організував тут церковний хор, грав у виставах, малював картини. Окремі його полотна експонувались у Московській Третьяковській галереї, Ленінградському ермітажі, Донецькому краєзнавчому музеї. Помер художник в рідному селі Василівці і похований на сільському кладовищі.

По праву жителі району називають своїм земляком видатного українського письменника, громадського і культурного діяча Олеся Терентійовича Гончара. Його дитячі та юнацькі роки пройшли в Козельщинському районі. Народився Олесь Гончар 3 квітня 1918 року в слободі Суха Кобеляцького району. Спочатку навчався в школі в Хорішках, згодом продовжував навчання у семирічній школі в селі Бреусівці. Після закінчення школи працював в районній редакції газети «Розгорнутим фронтом». У пам'ять про Олеся Гончара на колишньому будинку редакції в смт Козельщині відкрито меморіальну дошку.

Козельщани завжди пам’ятають і шанують своїх земляків, майстрів пера Андрія Васильовича Головка, Олеся Юренка.
Героями звитяжних битв і трудових здобутків багата козельщинська земля.

Уродженці села Солониця Нагнибіда С.М. та Миленький І.А. удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Вітер Д.Ф. став повним кавалером орденів Слави, Кравченко М.М. нагороджений орденом Слави. Наша гордість - чи не єдина жінка Ситник Євдокія Федорівна - командир мобільного взводу кіннотників.
Високого звання Героя Соціалістичної Праці удостоєна Семенко В.М. - свинарка радгоспу «Козельщинський». Звання заслуженого працівника культури УРСР присвоєно Бойку В.І. - директору Бреусівського сільського Будинку культури.
Відомий і виходець із Говтви Іван Городницький. 
Відомими людьми сьогодення є вихідці з Козельщинського району: Міщенко Олександр Володимирович (Олесь Воля) – письменник, автор книг «Мор», «Степівщина».
Безима Микола Дмитрович –  колишній депутат обласної ради, Почесний громадянин Козельщинського краю;
Матвієнко Олександр Федорович –  неодноразово обирався депутатом обласної ради від Козельщинського району, Почесний громадянин Козельщинського краю;
Онищенко Олександр Григорович – колишній ректор Полтавського державного технічного університету ім. Ю.Кондратюка, Почесний громадянин Козельщинського краю.

Поступово відроджувалося полтавське село і  тільки старожили знають іншу, сумну долю — до­жовтневу, воєнну  та післявоєнну. І тепер в мирну пору життя часто розпо­відають вони молодим про злиденне  і безправне  існу­вання за царату, тяготи війни та буремні післявоєнні роки.

Джерело: Історія малих сіл Української РСР. Полтавська область. Київ 1967