1917 рік застав мене в Ру­мунії. Наша вій­ськова частина стояла в місті Окна. Коли до нас дійшла зві­стка про початок революційних подій в Петро­граді і інших містах царської Ро­сії, всі солдати а один голос зая­вили: «Геть імпе­ріалістичну вій­ну! Мир народам!» і одразу почали роззброю­вати офіцерів. Був  створений революційний комітет, організатором якого стали Борисов і Локшин. За завданням партії їх було прислано в нашу частину для революційної роботи. До складу цього комітету увійшов і я. Мені доручили розповсюджувати серед солдат революційні листівки, які були привезені робітниками із Петрограда.

  Минуло два місяці. Революційний ко­мітет військової частини направив мене в село Піски, Кременчуцького округу для зміцнення місцевої влади. Тут ми створили першу робітничо-селянську Раду, до складу якої увійшли активісти: Гирман Т.М, Таратута Д.С, Калмиць­кий А.Д., Паськевич С.І. і я. Землю, яка належала поміщиці Кусаковій і кур­кулям Долинському, Перваку, Ломоно­су, Петренку і іншим, роздали селянам. По новому почали жити і працювати лю­ди.

  Але чорні зграї німців і гайдамаків на початку 1918 року вступили в село. Почалися масові арешти і розправи не тільки над активістами, але і над тими, хто їм співчував. В економії Остроградського стояв карний загін, який очолю­вав головоріз Соколов. Від брудних рук бандитів загинули борці за народне щастя Т. Григоренко, К. Корецький,       М. Зіненко.

  Через кілька тижнів всі ми, що пере­ховувались в лісі, добровільно вступили в загін по боротьбі з бандитизмом. Чимало ворогів знищив цей загін. Вороги Радянської влади не давали спокою. То одні, то інші бандити з'являлись в селі. Пригадуються серпневі дні 1919 року. В Піски прийшли денікінці. Я і інші одно­сельчани вступили в організований т.Поповим партизанський загін. Ми руйну­вали залізничні колії,   мости, нападали на бандитів, які отаборились на станції Гребінка, в Оболонському і Чорнобаєвському районах, дістали аж до Києва.

  В цей, час. виконуючи бойове завдан­ня партизанського штабу, я разом з Андрієм Омельяненком і Василем Литовченком попали на засаду і ледве врятувались.

  Діставшись до станції Клинців, Чер­нігівської губернії, ми вступили в 52-ий кавалерійський полк, яким командував Федченко, і з новою силою почали на­ступ. З боями наша частина з станції Клинців переправилась через річку Дес­ну, визволила місто Короп, зайняла Крелівець.

  Під ударами кіннотників бандити швидко відступили. В жорстоких боях ми зайняли Сенчу, Лохвицю, Зіньків, вступили в Полтаву. Полк брав активну участь у визволенні Кременчука. В боях за місто смертю хоробрих загинув наш командир Федченко.

  Багато епізодів пригадується з тих далеких днів.

  Йшов 1920 рік. На території Манжеліївської волості орудували недобитки банд Кикотя, Скирди,  Овдієнка, Мошенського. Повернувшись    в село, я брав г участь в операціях Кременчуцьких загонів і загонів штабу    14-ї Армії по боротьбі з бандитизмом. Пригадується липень 1920 року. На Манжеліївську волость налетіла банда   Кикотя. Міліціо­нери, в тім числі і я, зайняли оборону на Церковній горі. Сталось так, що на початок сутички    нас було    12 чоловік. Зав'язалась перестрілка,    в результаті якої бандити відступили. Сили були не­рівні: 12 проти 500, але ми перемогли.  В цьому поєдинку    загинули   смертю  хоробрих Ф. Білогуб, К. Самойленко,  П. Губина, І. Кривоніс, І. Чмиленко. За  зразкове виконання бойових завдань по боротьбі з ворогами Радянської влади в  листопаді 1923 року за рішенням Кременчуцького губкому мене нагороджено  іменним срібним годинником. Такої нагороди був удостоєний   і Іван   Верховський, колишній командир одного із за­гонів.  Починаючи з 1924 року, я очолював в  ряді сіл Глушківської і Сиротенківської сільських Рад комітети бідноти. Працював головою Пісківської сільради, секретарем партійної організації. Тут же організовував   колгоспи і вів   боротьбу з куркульством.               

   Минали роки. Колгоспи   організаційно і матеріально зміцніли. В 1932 році  Пісківська сільська Рада одержує два перехідні Червоні прапори    району. Перший - за дострокове виконання держав­них поставок і за зразкове ведення господарства   в колгоспах,    другий - за зразкову передплату газет   і   журналів. Потім мене перевели в район, де я займав ряд керівних посад. В роки Вітчизняної війни    на фронтах    захищав Батьківщину. В першу післявоєнну п'ятирічку був  завідуючим     будівельним  відділом райвиконкому,   зараз на пенсії.                                                     

   Давно минули ті роки, але слава про  них не померкла і ніколи не померкне, Як сьогодні все пам'ятаю. Згадуючи їх,  мимоволі хочеться сказати:   «Ми боролись за Радянську владу і відстояли її від ворогів.   І ніхто ніколи   не відніме  в нас цих великих завоювань».

А. Тимошенко,  персональний пенсіонер, с. Козельщина,

 Газета «Перемога», №152 від 27.10.1966 р.