Творчість нашого талановитого земля­ка Івана Кириловича Дряпаченка - виз­начна сторінка в історії українського живопису, а його життя - прик­лад палкої відданості мистецтву, своєму народу. Він народився у селі Василівні на Полтавщині, де знаходився маєток графині Капніст, у якому був ключни­ком його батько Кирило Дряпаченко. Потяг до малювання відчув з дитячих літ. Часто на дверях конюшень, на пар­канах і навіть на наличниках вікон за­лишав зроблені вугляком зображення коней, кумедні людські фігурки. Графи­ня Євгенія Капніст, яка сама розважа­лась зображуванням на полотні квіто­чок, метеликів тощо і видавала себе за лібералку, зацікавилась здібним хлопчи­ною й посприяла його вступові у Київ­ську школу малювання. Так, у 1894 році  І.К. Дряпаченко зробив перший крок по обраному шляху. Пізніше він навчався у Московському училищі живопису і в Пе­тербурзькій Академії художеств.

  Коли розпочались революційні події 1905 року, царський уряд вирішив «очис­тити» столицю від студентства. Іван Дряпаченко приїхав у рідну Василівку, що поблизу Козельщини, й відразу влив­ся у хвилю селянських бунтів. Він бере участь у таємних сходках, малює порт­рети селянських ватажків, замальовує цікаві епізоди боротьби.

  За доносом шпика петербурзького сту­дента арештували і тільки завдяки за­ступництву впливових друзів йому вда­лося врятуватись від заслання в Сибір.

  Рідному селу й селянському побуту ху­дожник залишився вірним усе своє жит­тя. Закінчивши академію і здобувши своєю екзаменаційною роботою «Соло­мія» право на творче відрядження до Італії, він створив там ряд полотен, які поставили його в ряди відомих майстрів живопису. Після цього знову приїздить у Василівку.  В 1913-му пише чудовий пор­трет батька, який донині залишається класичним взірцем цього жанру.

  В роки першої світової війни І.К. Дряпаченко - у фронтовій батальйонній майстерні М. Самокиша.   На війні   він зробив понад 40 малюнків, пройнятих справжнім патріотизмом.

  Перемогу Великого Жовтня художник зустрів знову ж у Василівці. Він тут вчителює, керує сільським хором, пише декорації для самодіяльних вистав, сам бере участь у спектаклях.

  Часто виступає перед селянами, полу­м'яним словом агітує за Радянську вла­ду.

  Іван Кирилович пильно придивляєть­ся до молоді, вишукує з-поміж неї лю­дей здібних, талановитих. Сходиться близько з Козельщинським - учителем Анатолієм Костянтиновичем Терешенком, який пробував себе у живопису. За роки їх дружби А. Терещенко пройшов чудову школу у цього   майстра пензля.

  Анатолій Костянтинович Терещенко став викладачем і художником. Нині він живе й працює у Нових Санжарах, пи­ше книгу спогадів   про свого   славного учителя. Він уже склав чіткий   каталог усіх робіт художника, описав новознайдені його картини. Кожне полотно Івана Дряпаченка дороге ще й тому, що їх збереглося небагато, бо більшість пропа­ла в роки війни. Тож кожна нова зна­хідка, пов'язана з його творчістю - це подія для українського живопису. На таку знахідку нам і пощастило недавно.

  У Кременчуці   зберігся один   з остан­ніх   його   портретів - портрет  Ганни Мартинівни Миргородської. В будиночку по Залізничному провулку,   у   тому са­мому, де нерідко гостював художник у своїх приятелів - учителів Миргородсь­ких, мешкає й зараз їхня дочка - Ліля Харитонівна. У ті роки вона була підлітком і добре пам'ятає високого, широко­плечого, з пшеничними вусами Івана Кириловича.   В   незмінному   солом'яному брилі   й полотняному  одязі він  досить  часто з'являвся у їхньому домі. Розпо­відав сільські новини, радів, що замож­ним стає василівський колгосп, гнівався,  коли   бачив    якусь   безгосподарність. Якось теплого літнього   дня   художник звернувся до господині:

   - Ганно Мартинівно, облиште кухню і сідайте в крісло.

   - Для чого?

   - Буду вас малювати.

  Портрет вийшов   вдалий:   душевною теплотою, розумом світиться погляд чорноокої жінки у вишитій   сукні.   Завершивши роботу,   художник  підписав: «2 серпня 1933 p. І. Дряпаченко».

  Портрет роботи   Дряпаченка став до­рогою реліквією цієї родини. Уцілів він і в роки війни, хоч   довкола   лютувала пожежа: полотно було   заховане у під­валі будинку.

  А зараз, гадаємо, законне місце цього портрета - в музеї, куди нинішня власниця згодна його передати. Адже там ця робота послужить докладнішому знайомству відвідувачів із творчістю талановитого земляка, якому належать такі полотна, як «Хліб», «Сінокіс», «Пер­ший комбайн», «Колгоспні далі» та ін­ші.

В. Бабенко, Газета «Зоря Полтавщини», 18.04.1976 р..