На початку травня 1918 року після пере­дачі радянському командуванню в районі Бєл­города частин 12 армійського корпусу, в яко­му я був головою Військово-революційного комітету, я повернувся на Полтавщину для організації партизанської війни проти німець­ких окупантів і гетьманщини. Час був тяж­кий. Старости, спираючись на багнети окупан­тів і куркульської банди, чинили звірячі роз­прави над робітниками і селянською біднотою. Вони відбирали у селян землю і повертали її поміщикам, окупанти забирали все, що мож­на було забрати, і вивозили в Німеччину. Міста і села «прикра­шались» шибеницями. Більшовики і радянсь­кі активісти були ого­лошені поза законом.

  Через сестру Ірину мені швидко вдалося організувати першу зу­стріч з місцевими ак­тивістами: матросом Савою   Пилипейком (з Омельника), Семеном Паськевичем, Андрієм Тимошенком, Степаном Литвиненком (з Пі­сок), Леонтієм Геращенком (із Василівки), Іваном Налісним, Романом Бардаченком, Ві­рою Вшинською, Тимофієм Сьомиком і Ва­силем Литовченком (з Мануйлівки), Федором Білогубом, Іваном Омеляненком (з Манжелії) та інш. З цими товаришами, які склали ядро Кременчуцького партизанського загону, ми і почали створювати бойові партизанські гру­пи. Спершу ці групи обмежувались «малими» діями. Вночі нападали на штаби каральних загонів, підривали склади і залізничні ешело­ни, протидіяли збору і вивозу в Німеччину продовольства, машин і сировини. Багато операцій аж до осені 1918 року ми здійсню­вали малими групами партизан, які жили в селах, як звичайні селяни, і тільки вночі по наказу свого командира збиралися у визначе­ному місці, де одержували інформацію і бойо­ві завдання.

  В своїх бойових справах ми керувалися вказівками Кременчуцького підпільного комі­тету більшовиків.

  Восени 1918 року на Україні створилася сприятлива обстановка для масового повстан­ня робітників і селян. Регулярні українські частини Червоної Армії наступали зі сходу, а партизани вдарили по тилах гетьманців і ні­мецьких окупантів, а потім - і петлюрів­ської Директорії і в кінці 1918 року звільнили від них рідну землю. Наш загін разом з ра­дянськими військами зайняв Кременчук.

  В період боротьби з денікінщиною Кремен­чуцький партизанський загін, при великій до­помозі кременчуцьких партійних і радян­ських органів, а також командування 14 Ар­мії, штаб якої розміщався в нашому місті, перетворився в крупне кавалерійське з'єднан­ня, громив білогвардійців в районі Кременчук – Хорол -  Золотоноша, аж до Чернігова.

  На  початку вересня 1919 року, коли центр другого походу Антанти проти молодої рес­публіки    Рад перемістився    на   Орловсько-Курський напрямок і створилася безпосередня загроза Москві, наш загін по зову великого Леніна   був   переправ­лений   під Орел.    Тут він   був організований в червоно - козачу ка­валерійську    бригаду. Командиром     бригади було призначено мене, командиром     першого кавполка - партизанам з с. Омельник, учасника   штурму    Зимового  палацу Саву Івановича Пилипейка, командиром другого-партизана з Пісок Федора Олександровича  Омеляненка, командирами ескадронів і взводів були при­значені головним чином кременчуцькі парти­зани.  

  Кавалерійська бригада,   взявши участь   у вирішальних боях по розгрому денікінців, а потім громлячи білополяків і врангелівців (в тому числі під Каховкою   і   на Перекопі) вкрила себе невмирущою  славою.   Героїчні подвиги кременчуцьких партизан на фронтах громадянської війни описано в IV томі «Історії громадянської війни в СРСР», а також в багатьох виданнях про ті буремні часи, в то­му числі і в моїх книгах «Розповідь про не­забутнє»,   «Розгром денікінців   під Орлом», «Богатирі Сиваша і Перекопу» і інших.

  Після завершення громадянської війни, кременчуцькі партизани, які залишились в живих, повернулися до рідних місць, продов­жували знищувати багаточисельні куркуль­сько-махновські банди, а пізніше взяли ак­тивну участь в радянському і колгоспному бу­дівництві.

  Відтоді минуло багато часу. Багато кремен­чуцьких партизанів не повернулося з походів.

  Але велика справа, за яку загинули смертю хоробрих, живе і вічно буде жити  

Ф.В.  Попов,  професор, член КПРС з 1917 року,

 бувший  командир  Кременчуцького   партизанського

загону,   кавбригади  і  начдив   25-ї  Чапаєвської дивізії

Газета «Перемога»  від  06.11.1967 року