Голгофа останнього гетьмана

Мученицька доля останнього кошового Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського є одним із найяскравіших прикладів історичної несправедливості, яка багато віків тяжіла над нашим народом. Цікаво, що Калнишевський - єдина в історії України відома особа, життя якої припадає на три століття: народився в XVII, діяв протягом XVIII ст., а помер у XIX ст. У ці дні (31 жовтня 2003 року) саме спливає 200 років з дня смерті Петра Калнишевського, який 25 останніх років свого життя відсидів у кам'яній пастці на Соловках.

Син «Січового полку»

Про ранній період його життя відомо дуже мало. Народився він у 1691 році в селі Пустовійтівка (нині Роменського району Сумської області). Як встановив роменський краєзнавець Ф. Сахно, Калнишевський був найстаршим сином козацької вдови Агафії. Священиком Миколаївської церкви в Смілі був брат Калнишевського - Семен Іванович. Петро мав також і сестру, яка була заміжня за козаком Лук'яновичем із села Троцівка на Лохвиччині. Коли Петрові було 8 років, запорожці забрали його на Січ.

Двічі отаман і генерал-лейтенант

У документах архіву коша Запорозької Січі з початку 50-х років XVIII ст. усе частіше зустрічаємо ім'я Петра Калнишевського. Він у цей час займає вищі старшинські посади: військового, осавула, який відповідав за стан і організацію війська, потім - військового судді.

У 1762 році Калнишевський вперше обирається кошовим отаманом запорозького війська. У вересні цього ж року разом із військовим писарем січовим Іваном Глобою він зустрічався з царицею Катериною II. Швидше за все, кошовий не дуже заімпонував цариці, бо з цієї посади його усунули. В той час царський уряд скасував вибори в Запорозькій Січі, тому її керівництво обирали, як правило, не на загальновійськових радах, як раніше, а на сходах старшини, де здебільшого затверджували рекомендовані царицею кандидатури. Але козацтво дуже часто ігнорувало царські закони, обираючи найавторитетніших і найдостойніших. Одним із таких обранців козацької громади став П. Калнишевський, який у січні 1765 року усупереч царській волі знову став кошовим отаманом. Відтак було порушено «Справу про самовільне обрання козаками отамана коша Запорозької Січі Калнишевського» - понад місяць спеціальна слідча комісія розслідувала цей вияв «зухвалої непокори і сваволі» запорожців. Утім з огляду на майбутню війну з Туреччиною, а в ній українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, Катерина II тимчасово змирилася з самовільним обранням Калнишевського кошовим.

Памятник останньому гетьману на його батьківщині у Пустовийтівці

(Роменський район, Сумщина)

Петро Калнишевський брав активну участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., відзначився разом із запорожцями при взятті Очакова, Кінбурна, налагодив діяльність козацької розвідки в Криму. У 1770 році цариця нагородила гетьмана великою золотою медаллю з діамантами. (Саме з цією великою медаллю на грудях зображений Калнишевський на іконі січової Покровської церкви). Це чи не єдине прижиттєве зображення кошового.

Богові, людям і собі

Калнишевський був людиною заможною. Власним коштом він збудував низку православних храмів: Святих апостолів Петра й Павла у Межигірському монастирі під Києвом (1768), Покрови Пресвятої Богородиці у Ромнах (1770), Троїцьку церкву у рідній Пустовійтівці (1773), храми в Лохвиці (1763-1764) і Петриківці (1769-1775). У роки його перебування на посаді кошового отамана він фінансував будівництво Троїцького собору в Самарі (тепер Новомосковську) та Пооріллі (Мотилів, Бабайківка, Личківка, Гупалівка тощо), відправляв подарунки для храму Гроба Господнього в Єрусалимі.

Калниш - так любовно називали свого ватажка козаки. Кошовий послідовно захищав земельні інтереси й межі Запорозької Січі, проводив активне заселення південноукраїнських степів. Так, зокрема, на землях Запорожжя з'явилася низка сіл, зокрема Петриківка, названа на його честь. П. Калнишевський дбав про розвиток хліборобства, ремесла й торгівлі. Саме тоді й народилася приказка: «Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то на столі лежав цілий книш».

Кошовий отаман також дбав, щоб школи на Січі мали відповідні умови, своєчасно забезпечувалися харчами і книгами. Освіта була взята «на кошти війська», доброю справою вважалися пожертви на школу. В останнє десятиліття існування Запорозької Січі було 3 спеціальних і 16 загальноосвітніх парафіяльних шкіл при церквах у центрах паланок, слободах, селах.

Залишки церкви у Селі Пустовийтівка, яку побудував за свій кошт Калнишевський.

У школах при Святопокровській січовій церкві діти віком від 12 до 17 років навчались письма, закону Божого, української та старослов'янської мовам.

Руйнівники

25 травня 1775 р., зберігаючи цілковиту таємницю щодо мети свого походу, виступили у похід на запорозьке козацтво царські війська під командуванням генерал-поручика Текелія. П'ятьма колонами йшли 10 піхотних, 13 донських козацьких і 8 полків регулярної кавалерії, посиленої 20 гусарськими і 17 пікінерними ескадронами із значним артилерійським парком, загальною чисельністю понад 100 000 осіб.

Січ охоронялася гарнізоном чисельністю в 3 000 козаків із 20 невеликими гарматами. Переважна кількість козаків на той час відправилась по домівках або подалася на промисли. У ніч на 4 червня царські війська підійшли до стін фортеці. Вартових було знято, артилерію захоплено, січову гавань на річці Підпільній блоковано. Російські війська за два дні зайняли всі паланки, містечка й слободи по всьому Запорожжю. На третій Текелій послав гінця в Січ із вимогою прибути до нього. Отримавши цю звістку, Калнишевський зібрав отаманів радитись. Частина згодна була змиритись, інші закликали битись до останнього. Вирішальною була промова архімандрита Січових церков Володимира Сокальського, який, побачивши «безладдя й бунт», вийшов із церкви з хрестом і почав умовляти: «Побійтеся Бога! Ви християни і підіймаєте руку на християн! Ви християни і жадаєте пролити кров єдиноутробну!» Із таким умовлянням погодилась не лише старшина, а й військо. Калнишевський, відтак, дав згоду на переговори і разом із 38 курінними отаманами відправився до Текелія. Сподіваючись на якісь компромісні домовленості з царицею і щоб уникнути кровопролиття (надто вже нерівні були сили), Калнишевський наказав здати Січ без бою. Хоч без окремих сутичок не обійшлося.

Із січових сховищ було забрано й вивезено боєприпаси, клейноди, прапори, архів. Усі будівлі, крім укріплень, зруйновано, пушкарню засипано, більшість куренів розібрано. Протягом семи років на Січі перебували царські полки, доки повністю не утвердилися московські порядки.

Царизм рахувався з січовиками лише до тих пір, поки відчував у них потребу.

Покарання

Січова старшина була репресована: віддані під суд з конфіскацією майна полковники М. Чорний, С. Гелех, І. Кулик, І. Гараджа, курінні отамани О. Паралич, М. Головко, військовий писар І. Глоба засланий до Туруханського краю, військовий суддя П. Головатий ув'язнений у Тобольському монастирі тощо.

Князь Потьомкін, який неодноразово на словах засвідчував повагу до запорозького кошового, називаючи його «милостивим своїм батьком» і «нерозлучним другом», сам віддав наказ про арешт Калнишевського. Фаворит писав до Катерини II: «Всемилостівійша государиня! Вашій імператорській величності відомі усі дерзновенні вчинки колишнього Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників, коїх підступне буйство настільки велике, що не зважуюсь уже перерахуванням оного розчулювати тендітне і людинолюбне ваше серце. Злочини їхні заслуговують смертної страти. Проте як постійна пишноти душі вашої супутниця цнотливість перемагає суворість злостивості лагідним і матірним виправленням, то чи не зволите підлеглим праведному суду вашому ув'язненим оголосити милосердне позбавлення від кари, яку вони заслужили, а замість того повеліти відправити їх на вічне утримання до монастирів, із коїх кошового - до Соловецького». В кінці листа Потьомкін натякнув на можливість нагородити «вірнопідданих рабів» за рахунок запорозьких земель. Катерина II підписала: «Бути по цьому», а за «вірну службу» пожалувала фавориту 100 000 десятин землі, ще одному із авторів антикозацького маніфесту генерал-прокуророві князю Вяземському - 200 000 десятин, де раніше знаходилася Січ. Решту земель Запорожжя роздано було дворянам та німцям-переселенцям: від 1 500 до 12 000 десятин.

25 червня 1776 року просто з контори Воєнної колегії під суворим конвоєм з семи чоловік Калнишевського на трійках було вивезено із Москви до Архангельська. Вони прибули туди 11 липня і, найнявши за 20 крб. судно в купця Вороніхіна, переправилися Білим морем на Соловки - разом з додатковою охороною.

На одному з Соловецьких островів є гора під назвою Голгофа. Саме на ній і було «розп'ято» Петра Калнишевського. Тутешня монастирська в'язниця вважалася найдавнішою і найстрашнішою серед російських тюрем. За особистим наказом царів сюди відправляли небезпечних ворогів абсолютизму. За жорстокістю утримання вона не знала рівних. Ув'язнені живцем гнили у земляних ямах.

Спочатку отамана помістили до одного з казематів Головленковоі башти, де умови існування були нелюдські. Історик Колчин, який у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так описував камеру цього в'язня: «Стіни сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій, атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з'являється якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тут побував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не крик, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: «Невже тут можливе життя? Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного існування?». У камері, постійно протікала стеля.

Прощений

Український історик П. Єфименко, перебуваючи на засланні в Архангельській губернії, в 1863 р. знайшов у місцевому архіві унікальні документи про ув'язнення останнього кошового отамана. Так, у відомостях за 1799 р., що посилались у синод, проти прізвища колодника Калнишевського записано: «Калнишевський життя своє проводить смиренно і ніяких клопотів від нього немає». Старий запорожець провів чверть століття у нелюдських умовах, але не втратив ані мужності ані гостроти розуму. Лише 2 квітня 1801 р. указом нового імператора Олександра І Калінишевському було «даровано прощення» і право за власним бажанням обрати собі місце проживання. Останньому кошовому виповнилося на той час рівно 110 років.

Після того, як Калнишевський за багато років вийшов на волю, від нього тхнуло землею. Старожили монастиря розповідали невтомному шукачеві козацьких старожитностей Дмитрові Яворницькому, який розшукав могилу кошового на Соловках, що після нього залишилося у камері понад два аршини нечистот; що, просидівши у в'язниці такий тривалий час, він став похмурим і втратив зір; у нього виросла довга борода, і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками, розповзся на шматки і спадав з плеч.

П. Калнишевський, у зв'язку зі своїм звільненням, подарував на згадку Соловецькому монастирю Євангеліє.

У суботу, 31 жовтня 1803 року, його не стало. Перед Преображенським собором Соловєцького Кремля на могилу останнього кошового отамана ліг камінь зі святенницькою епітафією, складеною ченцями. Гетьману було, як вказано в епітафії, «112 літ от роду».

До наших днів збереглася лише надмогильна плита з написом, викарбуваним 1856 р., постриженим у монахи білоцерківським протодияконом Олександром, який заховався під криптонімом «А.А.».