Козацька медицина

Вступ

Скажемо одразу: сам термін "Козацька медицина" - новий і викликає цілу низку запитань. Найпростіше - чи була вона взагалі? Давайте підрахуємо: населення Козаччини сягало (загалом) 150-200 тисяч чоловік. А інколи й більше. Поблизу, під їхнім захистом, по селах-хуторах жили козацькі жінки та діти. Це - ще близько 600-800 тисяч людей. Чи були вони всі здорові? А коли ні, то хто ж їх, хворих, лікував? Відповідь однозначна. Опоненти скажуть: а чи варто виділяти козацьку медицину з української народної?

Саме життя її відокремило. Бо українська народна медицина це: а) лікування для всіх; б) органічно споріднена з медициною болгар, сербів, поляків та інших слов'ян; в) цілительство переважно рослинне і тривале.

Медицина козацька: перше - лікування професійне і, так би мовити, термінове; друге - щільно пов'язане з подібним у інших вояків: татар, турків, російських стрільців та ін. її рецепти і саме мистецтво, досвід передавалися, мов думи бандуристів, з уст в уста, із покоління в покоління. Медицина бездипломна, безступенева, безкнижкова.

Нарешті, вона - цілком оригінальна, бо була медициною виживальною для молодих і тому - допитливою до всього!

Коло часу замкнулось. І для нас вона зараз актуа льна і конче потрібна. Після трагедії на ЧАЕС, серед гинучих трав, дерев перекручених, тварин заслаблих, стрімко дряхліючих людей медицина козацька, так само, як і віра предків, здатна коли й не гарантійне врятувати наш народ, то полегшити його порятунок.

Віра

Віра козаків базувалася на тісному поєднанні релігії з побутом. Бо саме з побуту витікає й синівська віра до Божої Матері.

Вивчаючи досить-таки скупі й розрізнені матеріали про Січ, багато чому дивуєшся. Ось, приміром, загальновідомий факт: жінок на Січ не допускали. Можливо, аби не було сварок і ревнощів поміж воїнами-побратимами. А коли так, чому ж не накладали целібат на козаків, певного обіту ченця? Як же тоді козаки і залицялися, і вінчалися? І чи був хоч один випадок покарання когось із них через жінку?

Розгадка проста. Жінок не пускали на Січ ще й тому, аби не постраждали бува під час нападу ворогів зненацька. Але по селах та хуторах жінки панували: вели хазяйство, дітей виховували. А хто гоїв козачі рани, коли потрібне було, по-сучасному говорячи, стаціонарне лікування? Козачки ж, звичайно! І відряджали у похід чоловіків та синів теж вони. Тому гурт січовиків добре розумів: листя, крона, гілля - то вони, козаки, а коріння, живляче традиції, міцний тил - то їхнє жіноцтво.

Щодо звичаїв на побутовому рівні: козаки в хаті люльок не палили, бо "там - Бог". Наш звичний вираз: "у вас накурено, як у казармі" вони б не зрозуміли. Козацька казарма - курінь, в якому теж не палили...

Щедро жертвуючи на церкви, козацький загал туди приходив вряди-годи, на великі свята. Проте молилися зранку, на сонечко дивлячись. Бо - "храм у душі". Хіба ж це не відповідає Заповідям Господнім? Щоранку, при будь-якій погоді, навіть взимку милися в річках та озерах. Омовіння - настанова Біблії!

Полювали-рибалили задля харчу. Але як? Брали від природи скільки було потрібно. Не більше!

А не було ж тоді мисливської інспекції. Не знали і слова "екологія". Не знали, але відчували, розуміли.

Дипломати, мандрівники, купці, всі, хто згадував Січ у своїх спогадах, дивувалися багатству звірини, птаства і риби навколо Січі. Тобто - у розташуванні військових частин, по-сучасному. Нашим військовим є чому в козаків повчитися.

По хуторах, селах, зимовищах козаки, може, іноді й переїдали. Але на Січі, в курені харчувалися переважно рибою, пшоном-гречкою, сухарями тощо. Раціон, при якому можна і не пеститися.

Додайте до цього постійний рух: тренування, вправи на коні зі зброєю і без. Обов'язкове плавання й пірнання. І, звичайно, - веселий танок при святковому настрої. От ви й отримаєте здоровий спосіб життя, заснований на вірі.

Наслідок духовного і тілесного гарту: у боях, при облозі козаки потерпали іноді від голоду й спраги, але - не від хвороб та епідемій!

Церква й медицина йшли у козаків пліч-о-пліч. Серед фундаторів перших київських шпиталів - Іван Мазепа. І зробив це - у Києво-Печерській Лаврі. Зробив, між іншим, не на пустому місці: саме тутешні ченці та ігумени здавна зціляли людей. Згадаймо хоча б Святого Агапіта.

Часто в українських церквах тих часів одне з крил відводилося під лікарню. Згадаймо, що хворих приймали до церкви ще в Давній Греції. Так було і на Січі. Подібні церкви були в Чернігові, Полтаві. Тобто - на периферії. А сьогодні ви можете уявити в одному будинку - церкву, мерію і лікарню? Що ж, якби так було, тоді б, можливо, сьогоденна наша влада не відверталася б від потреб медицини, школи, науки...

А ще козаки за допомогою своїх лікарів (ченців, травників, костоправів) лікувалися молитвами. При глибокій релігійності козацького гурту це було абсолютно можливим. Адже й сучасні лікарі краще, надійніше допомагають тим хворим, які їм вірять.

Згадаймо і відомого українського композитора і співака С.С. Гулак-Артемовського (що співав не лише на сценах петербурзьких та московських театрів, але й в Італії). Талант його мав ще одну грань. Останні 15 років свого життя співець-композитор допомагав хворим в одному з московських монастирів. Причому лікував виключно молитвами та рукоположенієм. На його рахунку - десятки одужань від неврозів та хронічного алкоголізму, астми, виразки шлунку тощо. Разом із дружиною аж ніяк не розкошували. Але весь свій гонорар (коли траплявся) віддавав жебракам. А походив С.С. Гулак-Артемовський з чернігівських реєстрових козаків.

Повернемося, одначе, до дідів-прадідів. Які хвороби та якими молитвами вони лікували? Усі неврози. У початковій стадії - значну частину психозів. Виразки шлунку, розлади шлунково-кишкового тракту й печінки. Маємо записи-натяки, що навіть невигойні рани, переломи, остеомієліти й інфекції молитвами лікували...

Врахуймо обставини: донедавна писати про позитивний вплив віри, про благотворну роль церкви було небезпечно. Так само й не велися дослідження в цьому напрямку. Вчені, що досліджували зв'язок віри з медициною, вважалися шарлатанами...

Тому в рецептарі до цієї глави вдаємося до досвіду власного та друзів-колег, лікарів-практиків. Відверто й щиросердно визнаючи цей досвід недостатнім, дуже скромним, не відповідаючим розмаїттю молитов, вживаних колись медициною козацькою, розуміємо: йдемо стежкою неторованою, пробиваючи шлях майбутнім дослідникам. Але ж треба комусь починати. Отже:

Рецептар до глави "Віра"

За прикладом предків-козаків вважається прийнятним звертання до Бога в разі хвороби для усіх людей, незалежно від віросповідання, і навіть атеїстів. Підстав для цього - дві: на будь-якій мові при будь-яких обставинах щиросерде й чисте слово наше дійде до Отця нашого, і ті, хто гаряче молився Богові, одужували швидше й надійніше, незалежно від релігії та національності.

При будь-якій хворобі розпочинали лікування з "Отче наш". Читали разом вголос і цілитель, і недужий. Коли козак був непритомним, молився побратим.

1.        При гарячці (лихоманки й загальні зараження крові) возносили благання Богородиці (молитва "Пресвята Богородиця").

2.        Лікарі перед операцією (вилучення стріли, обробка глибокої рубаної рани на голові тощо) вдавалися до "Символа віри". Традиція ця ще донедавна жила серед козацьких нащадків-хірургів як у самій Україні, так і в діаспорі.

3.        "Слава Тобі, Боже наш..." - перед усіма водними процедурами. Останнім часом до неї вдаються лікарі-фізіотерапевти. Молитву повторюють тричі вранці.

4.        "Богородице, Діво, радуйся!" - перед одшіптуванням бешихи (рожі).

5.        Псалом 50-й - коли прохали одужання побратимові. Читали на схід сонця і перед заходом.

6.        Псалми 90-91 - переляки, наврочення, тобто все, що зараз зветься "стресом".

7.        Обидва загальні псалми - при недугах у полоні й маренні за домівкою (те, що звемо "ностальгія").

8.        Готуючи трав'яне зілля, перед тим, як ставити його на вогонь, читають молитву "До Пресвятої Трійці", а завершують - "Молитвою о болящих" ("Владико, Вседержителю, Святий Царю...").

9.        Збираючи лікувальні трави саме для того хворого, про якого піклуєтесь, читайте "Скорий у заступі єдиний син Христе..."

10.     При одужанні - "Благодаріння за усяке благодіяння, Боже".

11.     Перед початком лікування козацькі цілителі радились із Богом ("Призивання Духа Святого на усяку добру справу"). Коли запиналися, або молитва не йшла загалом, читалася важко, - від лікування відмовлялися. Бо вважали це знаком    Божим: хворий тяжко завинив, гріхи його чорні, і Спас не дає згоди на лікування-спокуту.

Як Антей

Згадаймо еллінську легенду. Жив колись герой і напівбог Антей. Батьком його був Посейдон, а мати - Гея, богиня Землі. Ніхто не міг здолати Антея в боротьбі. Бо як починав знесилюватися, припадав Антей до Землі, до материнських грудей. І сили відновлювалися, ставав ще дужчим.

Зевс відкрив Гераклу таємницю непереможності Антея. І той, піднявши сина Геї в повітря, задушив його.

Козаки теж віддавали перевагу спочинкові горілиць, розкинувшись на землі. А в наш час іноді мати гукає синові: "Негайно підіймись із землі, застудишся!"

Коло молодих козаків матусь турботливих і полоханих не було. Але ж не застуджувались! Найчастіше обирали рівну галявину, аби розслаблене тіло рівномірно й щільно припадало до землі. Тут бажано, щоб росли спориш, конюшина, грицики, лютик, різноманітні дикі злаки, утворюючи енергетичну плямистість, "шахматку". Адже всі трави енергетичні. Можете Пересвідчитись: проведіть долонею в повітрі близько від них. Спориш холодний, бабка тепліша, конюшина "гарячіша" від бабки. Серед бабок велика - "темпераментніша" від малої чи ланцетолистяної. Наслідок? Півгодини-година горілиць замінить ніч у затишному ліжку.

Чи використовуємо козацький досвід відпочинку, відновлення сил? Лише частково. Коли стоїмо вранці босоніж на конюшині й спориші. Коли входимо голі до поясу у квітуючи жита-пшениці. Коли на городі торкаємось обличчям до переплетень гороху в росі, до стебел "кручених паничів" на балконах...

А далі - при спрямованій праці "зелених", при підтримці їх народом можна зробити "луки спокою" - із "зонами Антея" для всіх бажаючих. Перебування там - справжня альтернатива морю ліків, розмаїттю хвороб. Зелена профілактика замінить препарати з великою перевагою. Бо не даватиме ускладнень.

Птахолюби

На Січі, на Хортиці, верболозу - море! А ще більше дубів кремезних та лип старих, розлогих. Де дерева, там і птахи.

Не менш щедрий на крилатих мешканців і Дикий Степ. | Бігали тут дрохви-дудаки (українські страуси). Виводили пташенят перепілки й куріпки. А вже степових голубів, дроздів, славок, ластівок, солов'їв годі й рахувати. Ще багатшими на крилатих були річки, озера та плавні з гаями та густими лісами. Гуси, качки, лебеді, чаплі, журавлі, кулики, навіть пелікани! Іноземці в оповідях та оповідках одностайні: безліч видів!

У казках, піснях, думах козака часто порівнювали з птахом. А далі - загадка: чому ж січовики мало полювали на птахів, мало їх їли? Про це свідчить перелік страв і описи свят на Січі. Чи їм стріл, куль бракувало? То ж могли - сильцями, сітками, іншими пастками, як звірину ловили.

Трохи світла на отаку таїну проливає не менш дивна особливість козацького побуту: ніколи не тримали пташок у неволі. Диво дивне: тогочасні витончені поети Персії та гуманні королі Франції спокійно і навіть із задоволенням дивляться на заґратованих "співців". Більш того, змагалися, сперечалися, чиї в'язні кращі.

Козаки ж пішли всупереч звичаям. Надто сильно любили вони рух та волю, щоб у іншого їх віднімати. Тому й майже не полювали на птахів. Були вони козакам наче побратими. А побратима кривдити гріх.

І не випадково запозичене з кримсько-татарських говірок "козак" означає "вільна людина, мандрівник, шукач пригод".

Інша справа - лікування. Навесні к озакам дуже допікав гідро-аденіт - запалення потових залоз під пахвами. Наче дрібниця, але ні шаблю міцно тримати, ні спати спокійно не дає.

Тоді знаходили на дубі гніздо хижака: орла, шуліки, сокола і т.д. Треба було взяти з гнізда яйце й носити під пахвою. І напасть швидко зникла. А часто навіть у самому процесі роздобування отих ліків (козак дерся на високе дерево) дозрілий абсцес лопався. А ні, то захист мобілізував стрес: адже орлиці не дуже привітно зустрічали нападника. Підупалим на ноги радили добути орлана-балабана та поволеньки, за тиждень-два його... сирим з'їсти. Слушно: сам він їсть рибу, і тому м'ясо орланове на вітаміни А, Д, С і Е дуже багате. Чимало в ньому калію, кальцію, фосфору. Певно, мало приємне на смак. Але де ж ви бачили Смачні ліки?

Предки уникали називати у своїх рецептах породи птахів. Частіше в рекомендаціях козачих лікарів читаємо: "візьми птаха з лугу", "добудь Птаха болотного". Особливо - коли йшлося про хвороби психічні та Нервові. Слід пригадати, що вбивство сови чи пугача вважалося гріховною, нечистою справою. Навіть засуджувалося церквою. А ось у козацьких рецептурних прописах вони (м'ясо, пух, пір'я, кігті) - дуже популярні.

Крім того, за вбивство лебедя чи лелеки товариство могло навіть Покарати на смерть. А для ліків проти пропасниці вони (ці птахи) були потрібні. Ось звідки отой рецептурний шифр, зрозумілий лише Обранцям.

Зачіска

Вінець тіла - голова, корона голови - зачіска". Жартівлива приказка хова за посмішкою мудрість.

Первісні племена віддавали перевагу татуїровці. Не лише прикрасі тіла, але й родовій ознаці (адже пашпортів не було). Згодом, побачивши вже в собі людину, стали звертати увагу на зачіску. Козаки завжди відчували себе активною частиною народу українського. Часто перебуваючи у ворожому оточенні агресивних і жорстоких сусідів, прагнули кожною рисою характеру та побуту підкреслити власну самобутність, особистість, повсякденну готовність відстоювати волю та віру із зброєю в руках. Чи не надто висока термінологія для зачіски? Подивимось.

По-перше, дуже скептично вони оцінювали "вихиляси на голові", оті штучні локони й перуки-буклі, що їх так шанували й пестили аристократи Європи. Григорія Потьомкіна, царського фаворита, жартома дошкуляли: прізвисько йому було "Грицько Нечеса". За ту саму перуку. А дніпрові лицарі вважали (і небезпідставно), що чуже волосся на голові розводить воші та іншу капость, не дає вчасно митись і вільно дихати. Навіть певні були, що шляхта польська пишною перукою прикриває брудну голову.

До певної міри зачіски козацькі - протест проти пишноти й зайвості. Вони прості: голена голова, оселедець чи "під горщик".

Голена голова будь-якої пори року, а особливо - навесні та влітку. Перевага цієї найпоширенішої зачіски - повна функціональна доцільність, гігієнічність. І простота: потрібна лише бритва, можна обійтися без гребінця й ножиць, зайве й люстерко.

А ще голена голова - тонка практика. При нападах татар чи турків, у боях по містах турецьких голів козацьких од ворожих часто не відрізнити: скільки в місті козаків - порахувати важко. Отже, брита голова - ще й тактичний засіб.

А крім того, ще й гігієнічно-лікувальний. Чому гігієнічний - зрозуміло: легко щоденно голову мити, нема де паразитам сховатися. Але - лікувальний?

По-перше, дублена, загоріла шкіра голови ставала препоною всіляким грибкам-лишаям. А коли на ній зрідка гнояки висипали, їх дуже легко, доступно було зводити мазями.

"Тренована" вітром і сонячним променям відкрита голова - профілактика теплових ударів. Адже козаки постійно працювали під сонцем, а перегрівань, ударів, зомлівань не траплялось.

Зараз частина підлітків так голови голять. Роблять це на зразок західних рок-гуртків. Чи - як Фантомас! Дивно й гірко, що при цьому забуті їхні пращури, козаки-попередники.

А запозичена зачіска-оселедець у тюркських народів. Батько-татарин навесні усім дітям своїм голови вибривав. Але одній (частіше - дівчині) пасмо волосся посередині лишав. Символ цей означав "улюблена донька", згодом - і "улюблений син".

Полюбляли "оселедці" й старі, статечні козаки. Сенс і зміст - такий самий: "улюбленець долі", "улюбленець Бога". Щасливчик? А хіба не так, коли після сили-силенної пригод-походів ти залишився живий і здоровий!

Згодом дозволялася така зачіска й козакам середнього віку, і навіть молодим (коли заслужив!) Переважна більшість запорожців були вправними плавцями. Але сказати, що всі, - то буде перебільшенням. Коли невдаха падав за борт на глибині, оселедець ставав йому рятівним кругом.

Нарешті, зачіска "під горщик". Зараз вона у декого стає ознакою національної свідомості в молодіжному русі. А в давні часи визначала джуру, козачка, загалом юнь і свідчила про... невизначеність, пошуки. Адже й Січі були можливі "варіанти": окрім козаків, можна було податися в Щурсаки, в служки монастирські, стати братчиками, вченими чи панотцями.

Певно, були серед прихильників зачіски "під горщик" і холостяки дозріли. Вони прагнули в отакий спосіб утримати молодість...

Проте, краса пожертв вимагає: де волосся - там і його хвороби. Де зачіска - там і догляд за нею. Повний реєстр вживаних зусиль важко відтворити сьогодні. Проте відомо: аби волосся не сіклося, не випадало, до напоїв додавали відвари трав яглиці, півонії степової та похиленої, полину половецького, коренів лопуха, кропиви, першоцвіту.

Часто-густо посивіння волосся та облисіння спостерігалися після стресів, говорячи по-сучасному (загибелі побратима, смерті коня, важкої втечі з полону тощо). Тоді баби відливали козаку переполох, відпоювали його відваром суміші звіробою з деревієм.

Періодично волосся промивали відварами-настоями волоського горіха (брали зелену оболонку плодів), ромашок, полинів, листя ліщини й верболозу.

На Січі добре знали й про взаємозв'язок між станом зачіски та чоловічої потенції. Тому постійно їли хрін, часник, цибулю. У двох останніх віддавали перевагу зеленому пір'ю вільно ростучих дикунів.

Рецептар до розділу "Зачіска"

1.        Полин таврійський - 15 г полин половецький - 15 г полин гіркий - 15 г вода - від 500 г до 600 г. Відварюють, настоюють, додають у напої. Не вживати при хворобах печінки!

2.        Півонія степова, півонія вузько листяна, півонія похила - клубені їдять по 3-5 г щоденно. Відвар трави, зібраної до квітування (15 г півонії - 200 г води), п'ють, додаючи до медовухи.

3.        Звіробій плямистий, звіробій діркуватий - 20 г деревій звичайний, трава - 10 г вода - 300 г. Заливають окропом траву, настоюють 4 години у духовці. П'ють дрібними ковточками за день. При стресах, переполосі.

4.        Кропива жалка, кропива блискуча, кропива смугаста, кропива дводомна - по 10 г кожної, вода - 500 г. Відварюють на маленькому вогні, щоб залишилися дві третини розчину. Настоюють, проціджують.. Додають по 2 ст. ложки відвару на кухоль (400 г) медвяних настоїв.

5.        Цибуля синьо-блакитна, цибуля ведмежа, черемша, цибуля кругла, цибуля лісова - дикий часник, листя, цибулини, особливо навесні та перед походами. Одночасно зміцнювали чуприну.

6.        Часничниця лікарська. Стручки їли свіжими або в борщі замість перцю. Листя (жменя) на склянку води заварювали. Ним обмивали бороду та голову після гоління.

У вільну годину

Спробуйте уявити собі денний розклад звичайного запорожця погожої весняної днини

Отже, за звичаєм батьків, прокинувся з сонечком. Помолився. Повів коня купати. Разом із ним (холодна вода чи ні) помився і сам. Віддав коня джурі - хай пасе. Поснідав у гурті. Тоді - військова підготовка: джигітівка або інші вправи з шаблею чи конем. Побіжно зауважимо: робив це без наказу курінного, на засадах свідомої дисципліни.

Будь-якої хвилини небезпека могла покликати до бою, де життя та цілком залежали від військової майстерності. Звичайно по черзі кожен кіш висилав наряди охороняти Січ. Хтось допомагав готувати для козаків куреня. Вільні ж від громадських обов'язків теж марно вештались: полювали, рибалили, вантажили товари крамарям, торгували пивом і медовухою.

Коли ж випадала вільна година, провадили її так, що іноземці (дипломати й купці, інженери чи мандрівники) свідчили: козаки - гультяї, весь час. А секрет був у тому апетиті до життя, у природному смаку до гурту й жарту.

Суворому прелату з Ватикану не сподобалася гра в карти. Бодай би ще на гроші. Так ні! Переможеного б'ють по носі чи по вухах! А навкруг - гурт регоче.

Панам з Речі Посполитої, і самим до оковитої причетним і прихильним, дивно було бачити козацьке чаркування по шинках. П'ють шалено, а пам'яті й гідності не втрачають. Заливши баньки, не хапаються, як дрібна шляхта, за шаблі. Хіба що міряються силою (боротьба й різні вправи для рук). Здавалося панам: вправність у бою, мужність козаків мовби з неба падають!

...А чи вмієте ви слухати? Ні, не просто слухати, а саме чути, розуміючи серцем. Тоді збагнеш втаємничений сенс виразів "байдикувати", "байдики бити". Чи не чується вам їхня спорідненість із Вишневецьким-Байдою? Засновник Хортиці, він, мовби лінуючись, підходив до військової справи, наче байдужим був до дисципліни у своїй ватазі. Але Ж кожному ясно - без неї, без майстерності козацької, не було б перемог те дипломатичних успіхів. Це добре розумів ворог-султан, що звав Байду до себе на службу. Зовнішня безтурботність мала приховати справжню силу, волю, вправність. Якщо, приміром, Сагайдачний до своїх 10 тисяч січовиків легко збирав ще вшестеро більше вправне військо, значить, на 290 а гаком островах Славутича велася постійна військова підготовка.

Отже, відпочинок був одночасно своєрідним заслоном від ворожих, шпигунських очей - бо десь тоді ж проходив козацький вишкіл. Крім картярства, молодь охоче вчилася грати на музичних інструментах - бандурі, лютні, кобзі. Серед духових переважали сопілки, інколи роги, дехто гецав на ударних - на тулумбасах та бубонах.

І ще іноземці засвідчували: коли потрапили козаки під владу царату, 90% чоловіків і майже 70% жінок серед них були письменні. Про планову музичну освіту на Гетьманщині тоді й не чутно було. Проте сліпий, порубаний козак робився бандуристом. А бандура - досить складний інструмент. Отже, ази гри на ній опановували заздалегідь. Тобто своєрідна підготовка до "пенсії".

Далі, на Січі було 42 церкви стаціонарні й ще дві похідні. І дзвонарів для них не купували, по чужих світах не шукали - знаходили серед своїх.

То чому ж не згадували іноземці про козацьку музичну освіченість? Бо, певно, вважали її "варварською". Звісно, не було на Січі величних органів, аристократичних арф та клавесинів. Бо - зовсім інші умови життя й відповідні традиції. Мелодії, козацькі марші жахали-лякали чужинців. Деяке уявлення про них давала так звана "яничарська музика". Адже більшість яничарів були потуречені, малими ще забрані в полон українські діти. Отже, козацькі мелодії, а згодом і відповідні церковні псалми хтось же складав! Тобто були тут і власні "композитори" (пишемо в лапках, бо тоді ще терміну такого не існувало).

* * *

Молодь козацька, відпочиваючи, бавилася насінням та жуйкою. Насіння лузали гарбузове - тоді ще не дійшов соняшник до України. Лузаючи, одночасно лікувалися, зміцнюючи здоров'я. Сире, підсушене - воно багате на цинк, мідь, інші мікроелементи. А вони - яснам і зубам підмога і пожива. Зернятко, ядерце - печінку чистить, глистів гонить. Шкарлупа добре за зубну щітку править.

А  підсмаженого насіння додавалася певна кількість вуглику. Він , вуглик, попереджав харчові отруєння, загалом розлади шлунку. Не було у тодішньої молоді ані "Бім-Бому", ані "Турбо", і "Орбіту" без цукру не було. Що ж вони, нещасні, жували?

Уявіть - природні жуйки! Перш за все - віск бджолиний. Із сото-медом! Шапками мед збирали!

Далі - клеї з підтьоків вишні, черемхи, терену, горобини. Замало? їдайте ще клеї диких груш із яблунями.

Понад річками, у протоках виловлювали кореневища рогози, лепехи, тростяника. Виварювали їх до м'якої маси, додавали клеї для міцності. Як застигла, ось вам і жуйка. Десь далі на Північ вживалися жуйки із живиці - "сліз" поранених ялин та сосон. А який результат? Не знали січовики ні карієсу, ні інших хвороб зубів. Не потрібні їм були стоматологи! Білозубі посмішки предків наших світяться на полотнах Рєпіна, Ярошенка, Пимоненка, Крамського.

Певно, вчили молодь й іноземним мовам. Вигадка? Ні. Факт. Козаки були письменні на якій мові? На церковно-слов'янській. Ось вам - раз. Серед них за звичай було балакати турецькою, татарською, польською. Ось вам - ще три. Поміж старшин чимало було що говорили німецькою, волоською, угорською, навіть латиною (останньою і писали).

Що ж вони, знання, - із молоком матері всмоктувалися? Ні, хтось же навчав! Бородаті-пихаті бояри московські тягли до посольств толмачів. Пани польські теж перекладачів до дипломатії залучали. Так само - і Блискуча Порта. А Січ обходилась без них!

"Скільки ти знаєш мов - стільки у тебе друзів", - каже народна Мудрість. А поза тим, володіння кількома мовами - то й тренований Голосовий апарат, і усталена добра пам'ять.

...Так "байдикували" козаки у вільну годину. Щось схоже на сучасне молодіжне дозвілля із іноземними гумками, плеєрами, магнітофонами. А щось... Кожному - своє: козаки не знали комп'ютерних ігор, а сучасні юнаки часто не знають іноземних мов.

Чому їли вовчатину

Козаки не були б козаками, якби підходили до полювання без вигадки, лише як до здобування м'яса. Крім усього, тут були й деякі медичні секрети. І зауважимо: у зимовому одязі робився один виняток - для вовчої шкури...

Чи їли козаки вовче м'ясо? Певно, що так. Хтось скаже: "Як то можна вовчатину їсти?! То ж майже псина!"

Шановні, а ви спочатку днів зо п'ять поголодуйте - тоді побачите, чим гребуватимете. Згадаймо до того ж, що, припустимо, у корейців та китайців м'ясо собаки - делікатес. А в інструкції американським підрозділам по виживанню написано: "...аби вижити, слід їсти все, що рухається, окрім тварин отруйних".

Ще від далеких язицьких часів у деяких народів залишилось особливе ставлення до тварин. У чорних хорватів (з якими в нас багато спільного генетично й мовно), коли в сім'ї один за одним помирали хлопчики, нового синочка називали "Вилк" (вовку присвячуючи). Цього звіра хорвати і зараз вважають не лютим, а розумним, здоровим, довголітнім, могутнім. А упередженість до вовків іде з європейського Середньовіччя. Козацька ж оцінка - ближча до хорватської. І тому не вбивали вовка, як сучасні мисливці, навалюючись на нього гуртом, а добували в борні, у чесному змаганні: цінували й поважали сильні риси супротивника.

Козаки вважали: хто їсть вовчатину регулярно, взимку особливо, - житиме довго, зберігаючи гострий слух і зір. А свіже вовче м'ясо, прикладене до рани, загоїть її миттєво, "як на собаці". М'ясний відвар натщесерце чи перед сном відводить лихоманки. А це чимало важило для тих, кому доводилося жити поміж річок, боліт, озер, кому оті лихоманки, як кістка в горлі, стали...

Вовчою шкурою (хутром), розпареною над киплячим казаном, розтирали болюче місце, коли "поперек узяло". І спали, шкурою обмотавшись. І часто вставали вранці вже здоровими.

Одна з січових реліквій - бунчук - робився з кінської гриви та вовчого хвоста.

Отож козак, уполювавши могутнього, хитрого одинака, брав від нього зуба. Оберегом на шию вішав: вірив, що зуб вовчий татарські стріли відведе.

Відомі й рецепти трав'яних наварів на "вовчій воді". Що то було? Густий бульйон чи розведений? З м'яса чи кісток? Зараз сказати важко: відповідь захована в пітьмі століть.

Хода та їзда

"Прожогом", "підтюпцем", "поволі", "притопом", "похапцем" - будь-який прислівник руху оберіть, усі вони підійдуть до козацького пересування. Предки вміли по-хазяйському використовувати і коня, і власні ноги.

Про ноги тут мова піде лише побіжно, а от про коня... Власне, про вершника на коні. Ось скаче прожогом гонець-посланець молодий. Ні себе, ні коня не жаліючи. Може, й пожалкує згодом...

Цікаве слово "прожогом". Отой "жог" - степова пожежа. Бачили, суха трава горить? Ніщо зупинити вогонь не в змозі. А як палають Іза, комиш? Воді під їхнім корінням не зупинити, навіть не зменшити вогню. Отож, "прожогом" - "подібно вогню", "як при пожежі", "для пожежі".

У поході ж загін пересувається інакше: без напруження, зберігаючи сили, заощадливо. До місця можливого бою кіннота діставалася ярами, виярками, балками, а найбажаніше - руслами річок. По-перше, тебе не видно з рівнини, зі степу. По-друге ж - по тих місцинах доволі було трав соковитих: коням харчування забезпечене. І рухались неквапно, поспіль...

Вершники підсвідоме, проте неодмінно й жорстко робили самомасcаж. Чому жорстко? Бо робивсь сідлом та твердою спиною коня. Зрештою, УСІ чинники однакові. Окрім темпу.

Гадаєте, у джури, козачки, ординарці брали зовсім юних, бо посада, мовляв, непрестижна? Не лише! І знов-таки диктував кінь. "Прожогом" - то від 30-ти до 50-ти ударів-коливань по м'язах стегон, сідниці, тулубу на хвилину. "Поволі" - лише 10-20. Перше викликає збудження, величезну нервову напругу вершника; друге - повне розслаблення, а інколи - ейфорію. Кажучи про відпочинок у поході, мали на увазі якраз Пересування поволі.

Щоб відновити сили після руху стрімголов, потрібен час. У юнаків термін відновлення набагато коротший, у статечних - довший. Про похилих уже годі й казати. Отже, запрошуючи в джури, мали б писати в об'яві: "віком до 17-18". Будьте певні, аби й платили за гін по золотому, не пішли б чоловіки у вістові. Не витримали б. Але й із джур напряму в кошові - теж навряд. Не було серед козацтва "п'ятнадцятирічних капітанів". Знаєте чому? Вірно. Знову-таки диктував кінь. Бо його масаж впливав через тіло на плин думок. У підлітків-юнаків вони ставали більш летючими, стрімкими; дозрілі люди розбурхувались тимчасово, що в бою давало незаперечну користь. Але рух цей (головне!) вибивав із ритму звичного.

Навпаки, рух повільний сприяв розважливим, глибоким думкам. Фехтування, приміром, вимагає швидкості й точності рухів, а для того - високих показників статичної сили м'язів передпліччя, усієї руки, спини та ніг. Для цього користуються прийомами погладжування, пощипування, ручної вібрації й тиску. Усе це комплексно присутнє в їзді верховій. Кращого масажу перед двобоєм годі й бажати. Не перестаєш дивуватися розумній доцільності козацького буття.

Цікаво співставити верхову їзду з китайською чжень-цю терапією: на шкірі поперека, сідниць, задньої поверхні стегна нервових точок порівняно небагато й залягають вони дещо глибше, ніж по інших ділянках шкіри: вимагають більш солідного масажу. Отже, масаж у сідлі, масаж верхи цілком доцільний і доречний...

Виникає заперечення: то, мовляв, сива давнина, цікава історія, але практичного виходу на сьогодення воно не має. Дозволити собі мати коня можуть лише дуже багаті люди поміж "нових українців". Регулярно відпочивають верхи і зовсім одиниці. Загал народу нашого бачить коня: а) у цирку; б) на іподромі; в) у зоопарку; г) дуже рідко - у селі. Виросли й відійшли вже цілі покоління нащадків козацьких, що за все життя коня навіть рукою не торкнулись. То навіщо ж писати про вершників минулого? Лише для екзотики? Ні!

По-перше, серед наших масажних знарядь загалом відсутній такий, як сідло "верхівець". А має ж бути! Діти, які багато чого сприймають гостріше й вірніше від дорослих, зберегли таку гру-тренінг, як "гойдалка на дошці". Та гра - саме осідлана партнерами дошка-сидіння-сідло, а за коней правлять власні ноги. А яка ж після неї бадьорість тебе охоплює!

Якийсь подібний прилад-знаряддя з м'яким приземлінням, з амортизацією при поштовху буде, безперечно, корисним для відновлення після поліомієліту, для коригування статури при кіфозах, сколіозах тощо. Простота виготовлення, дешевизна такого приладу - додаткові свідчення на користь.

По-друге, говорячи, що сучасники "безлошадні", припустилися ми свідомого перебільшення. То чиста правда - вороного не маємо. Але щоранку коней сідлаємо. Ті коні - власні ноги. Від того, в якому темпі почнете день, залежить ритм вашого життя, навіть успіхи та фіаско в справах...

Як воно звичайно ведеться? Скочили на рівні, пішли вмиватися: обличчя, руки, в кращому випадку - груди, голова, спина. А ноги? Ген, обійдуться!

Але ж наші руки й груди теплої пори свіжим вітром дихатимуть, а в шкарпетки й взуття заковуємо на цілий день! Коли людину забивають у кайдани - знущання й мука, а як ноги - то нормально; них згадуємо, лише як заболять. Ну добре, від "м'яких кайданів" (взуття) відмовитися вже не можемо. Тоді хоч подивіться, як цирковий ходить: візьміть з нього приклад!

"Щоб я у якоїсь кобили вчилась?! - фиркне примхлива дівчина чи молодиця. - Таке скажете!" І даремно. Поміж нас (навіть спортсменів) ощадливо, гармонійно, правильно ходять переважно лише гімнасти. Красиво? Красиво. Корисно для здоров'я? Так. Пересуваються вони саме на зразок коней: хвильоподібно, гармонійно. У русі поступово беруть участь м'язи ніг, поперека, тулуба. Поступово і послідовно. А більшість викривлень хребта, радикулітів, остеохондрозів, розладів у ті м'язів - саме від невміння ходити. Хибна осанка, горбкуватість - теж...

...Між іншим, "ота кобила" перед файною ґаздинею ще одну перевагу має: підкови, педикюр залізний. Адже оті підкови рятують, міцно тримають усю стопу! Справжній господар подбає, аби підкови ратицям пасували, ноги не травмували, довго слугували. Кінь має "взуття" точно по нозі. А ми, особливо жінки? Дехто з них ладен розтоптувати модні черевики навіть на номер-два менші, ніж потрібно, шкодячи нозі, ході, здоров'ю взагалі! І часто закаблуки носять - то "шпильки", то височезні "платформи". Ходять й інколи похитуються, мов п'яні. Краса вимагає жертв? Послухайте й про жертви.

Часто модниці наші скаржаться на головокружіння, запаморочення раптове, головний біль. Винний у тому - мозочок, головний орган рівноваги. А роботу його непомітно, підступно, наполегливо розладнує хибна хода. Намагаючись підладнати діяльність м'язів ніг, усього тулуба під вихиляси і примхи модних закаблуків, малий мозок, сусід і помічник великого, перенапружується. Ось вам і результат. Можна сказати впевнено: більше половини жіночих неврозів походить від закаблуків...

А козаки такої халепи не знали: ходили або в чоботах, або босоніж. Пересувалися вільно, широко спираючись на всю стопу, рухаючись хвильоподібно. Згодом муштряки, фельдфебелі аракчеєвські лаялись, навчаючи їхніх нащадків: "Що це ти, наче за возом ідеш!" Та мали рацію "хохли сиволапі" - подібна хода природня, дає змогу долати без утоми великі відстані. А під час війни - зберігати боєздатність, просто з маршу вступати в битву. На рівному плаці, на параді, можливо, отой стройовий крок, урочиста хода виграє. Але для справи, для здоров'я воно непридатне.

Навчили ж козаків вільній ході коні. І цирковий кінь здатен підладнатися під будь-який музичний ритм, а ось під "рок", під "попсу" свідомо не буде: така музика входить в протиріччя з ритмом його нормальної ходи.

...Отже, наші "коні"-ноги потребують постійної й розумної уваги та поваги, їх, як і коней, треба мити-купати регулярно. Як коней чистять, пестять, так і голіностопи слід масувати хоча б по 10-15 хвилин щоденно. При найменшій нагоді дайте їм подихати - ходіть босоніж!

Не одразу, звичайно, але через місяць-два після "лібералізації" режиму для ніг відчуєте позитивні зміни. Подумайте і про взуття. Краще поладнати, відремонтувати старі черевики, до яких ноги вже звикли, ніж змушувати їх влізати в нове, модне взуття, до якого доведеться довго пристосовуватися. Тим більше, з роками м'язи ніг стають слабшими, їм усе важче долати "опір" нових черевиків або чобіт. Проте і надмірно м'яке взуття, оті капці султанських гаремів, над якими сміялися, кепкували запорожці, - хоча ногам любо, але й воно шкодить: без твердої опори розбовтуються голіностопні суглоби.

І ще на останнє: 90-92 % жінок велику увагу приділяють черевикам, а серед чоловіків - лише 12-15%. Чоловіки часто не беруть до уваги головокружіння, шум у голові (мовляв, учора добряче "погуляв"). І так пропускають початок гіпертонії. Тому серед них частіші інфаркти, інсульти. Бо лікуватися починають. Така думка лікарів Америки, Швеції, Франції.

"Подбати про коня і власні ноги - справа козацька!" - посміхаються нам здаля прадіди-запорожці. Самі не призвичаїлися...

Купані в травах

"Ми самотні в безмежжі.

Хай нам сняться степи".

Ліна Костенко

Острів і Славутич. Хитка очеретяна твердь і заводь. Озерце та напівзатоплені луки. Коротше кажучи, без води Січ, хоч мала, хоч велика - нікуди! Так само, як і купатися в травах. Таємні вихиляси спокійного, поміркованого, урівноваженого українського менталітету. Традиція від моди різниться. І коли звичай зберігся Вдовж віків, коли й зараз на Івана Купала, та й після нього, молодь залюбки купається в травах, для того мають бути досить міцні практичні чинники.

Вода і трава у свідомості пращурів - не суперниці, а сестри, улюблені доньки Матері-Землі. Одна з одною переплітаючись, одна другу Доповнюючи, пестять вони та гартують, вирощують людей. Козаків-хліборобів, жінок з діточками. Сивих чумаків та кобзарів статечних. Гурт народний. Щоранку, мов у свято до церкви, сунув загал на пашу, на Луки.

Якими ж були вони тоді - і Великий Луг, і луки з лучатами та Луговинами? Що росло і хто жив там?

У книзі Жана Шерера "Літопис Малоросії або Історія Козаків України", де ретельно перераховані птахи, звірі, риби, дерева й чагарники України, про трави (окрім комишу та очерету) - анічичирк! Військовий і дипломат, Ж. Шерер, подібно до інших іноземців, що описували нашу землю, до трав ставився байдуже. Тоді такі зверхники трав не бачили, в обличчя не знали.

Інакше ставлення було у степовиків: трави - то захист від ворогів. Коли вони ховають людину цілком - чим не ліс? Трави - харч коням та іншій худобині. До речі, суперечки між Катериною Другою та козацькою старшиною й по травах пролягали. Імператриця (німкеня, схильна до абсолютного порядку) дорікала: занедбали, мовляв, Дике Поле та Південь України. Землю не орють, житами-пшеницями не засівають. Козаки ж уперто стояли на своєму: навіщо хапати вище голови? Хліба народові вистачає; шляхи для продажу зерна перекриті султаном; а торгівля отим зерном з Європою дає малий прибуток. То ж краще зберігати для нащадків плодючі землі недоторканими...

Час довів правоту пращурів: навіть за мале полегшення умов торгівлі саме лиш господарство "Асканія-Нова" Фальц-Фейнів годувало пшеницею мало не пів-Європи. Ще й степ заповідний зберігало. Бо все робилося розумно, пропорційно. Царицині ж скороспілі поміщики лише виснажували землю, відкриваючи-торуючи шляхи посусі, суховіям, сарані...

Проте повернемося до складу трав і сенсу купання в них. Степові трави - то здебільшого були злакові: війники, мочула, м'ятлик, степова тимофіївка, різновиддя численні овсеців та вівсюгів. Усі вони квітували разом у травні-липні. До них додавалися вологолюбні види: лукова шавлія, гірський клевер (конюшина), еспарцет пісковий, прямий чистець, гірський порізник тощо. Ми перелічили зелених аборигенів підзони лукових степів. Що ж до зони типових степів, то їхнє "населення" становили дерноподібні злаки, головним чином - типчак і ковила. А саме: ковила українська, ковила-волосатка, ковила Лесінга. До них прилучалися проникаюча та степуюча шавлії, вузьколистяна півонія, серповидна люцерна, благородний деревій, Конотоп - клевер червоний та інші.

Ті степи починали квітувати ще раніше - із квітня. Незалежно від складу різнотрав'я, пилок його у поєднанні з росою становив своєрідні, неповторні стимулюючи ліки. Щось на зразок женьшеню, маралового кореню або зеленого чаю.

А процедура козацьких зелених ванн досить проста: після купання в річці чи озері голими, ще мокрими заходили в хащі трав. Ішли повільно. Росяно-пилкова суміш нашаровувалась на шкірі. Дещо подібне практикують зараз збирачі наркозілля. Вони також голі заходять у квітучі індійські коноплі. Пошвендявши там досхочу, вилазять. Пилок з тіла зіскрібають. Ото і є сировина для наркотика. З неї готують анашу. Збирачі наркоманами не стають, бо стикання їх з коноплями короткочасне. Козаки ж, навпаки, мали на меті довгий контакт пилка зі тривалий. Тому висихали остаточно вже в затінку. І тоді лише втрачався дуже повільно, бо весь час зволожувався потом. Наслідки такого купання можемо врахувати лише опосередковано. Жан писав: "Раніше, у давнину, в Малоросії зовсім не було лікарів. Їх заступали старі жінки, які так добре знали ботаніку та природу рослин, що лікували всі хвороби простими засобами і з величезним успіхом" (ст. 69) Йому в унісон додає французький історик П'єр Шевальє "Козаки міцні, спритні до всякої роботи, невтомні, сміливі і хоробрі". свідчили історики польські, посли з Натикану, перські купці, які письмові згадки про тодішню Україну. Так, католицький прелат Ієн захоплюється гостротою зору січовиків, які за 100 кроків пострілом з пістоля "свічку гасять". Якщо скласти реєстр сучасних хвороб, з якими січовики навіть і не зналися, досягнення тодішньої народної медицини стануть очевидними...

Нечутливість, несприйнятливість українців до хвороб народжувалася попереднє загартування. А згодом, звичайно, - і генетичне. І купання в травах тут посідало почесне місце. На жаль, зневага до "селюцького відьмування" зробила чорну справу: наукова медицина геть відмовилась від диких злаків, зокрема, від ковили та війників. Окремі рецепти народної терапії ще утримуються по селах, на регіональному рівні. Підіймається фітотерапія й по містах. Варто об'єднати всю оту рецептуру, переоцінити, ввести до практики лікування. По-перше, для зцілення серцево-судинних, легеневих хвороб, печінкових. По-друге, в ланці таких "не важливих", як вегетоневрози, посилене потіння, заїкання, а серед народних - наврочування. Дійсно, від них не помирають. Але й не живуть повноцінно, з насолодою...

Найголовніше ж, якщо керуватися принципом гомеопатів "подібне лікується подібним", - саме трав'яними купаннями варто лікувати наркоманів і токсикоманів. То буде як спільний дарунок січовиків і старого лікаря-фітотерапевта Майбутньому.

Лікувальна одежа

На славетній картині Іллі Рєпіна "Запорожці" лицарі степові зображені голі до поясу. Чому? Може, автор хотів провести паралель між ними та героями Давньої Еллади? Але Рєпін - художник-реаліст: до найдрібніших деталей підходив з прискіпливістю справжнього історика. Тим більш - до "Запорожців". Адже мав за консультанта такого знавця козаччини, як професор Д. Яворницький. Відповідь знаходимо в книзі вже згаданого Ж. Шерера, посла французького короля при дворі Катерини Другої (видана в Парижі 1796 року під назвою "Історія Малоросії"). Серед речей, що найбільше вразили автора, знаходимо й таку: "Запорожець, виловивши великих осетрів, виварює з них у котлах жир. І отим риб'ячим жиром просякає нову полотняну сорочку й дає їй просохнути. В обробленій таким чином сорочці воші не заводяться. Козак носить її без прання, аж доки вона не зробиться зовсім вітхою".

Щоправда, гадаємо, посол тут припустився принаймні двох неточностей (аби не сказати помилок). По-перше, число вояків у Січі сягало від 10 до 20 тисяч. Де ж на них усіх осетрів настачити? Тому, вважаємо, основною сировиною для витоплення жиру були не осетри, а соми великі.

Друге. Йдеться не про побутову повсякденну сорочку, а про похідну. Взагалі, в гурті вона дуже смерділа. А в морських експедиціях-походах (що тривали іноді й по півроку) вітер провівав.

Дуже важливо було сипняку не нажити. Бо сипняк часто-густо ніс вірну погибель. Подібне ж просякання мало місце і по таборах-паланках. Тому й сидять козаки при столі голими. Можна обуритись варварськими звичками. А можна й похвалити пращурів за практичний розум. При довгій облозі табору могли спалахнути епідемії від поганої води чи їжі. Але сипняку ніколи не було!

Сучасники Шерера - графи, віконти, маркізи, навіть королі - воліли краще сприскуватися парфумами, аніж купатися. Наші ж пірнали в не завжди теплі води Славутича, взимку обтиралися снігом. Та ще й отого дотепного способу позбутися вошей докумекалися!

Отже, соми та осетри були для них лікарями-епідеміологами. І це не єдина послуга, яку надавала козакам риба. А водилося її тоді по річках та затоках, озерах, гирлах - сила-силенна! Судаки, соми, лящі, коропи, лини, щуки, окуні та ще безліч дрібної риби. Ж. Шерер свідчить, що багато було осетрів, білуги, оселедців теж не бракувало.

Отже, другою профілактичною допомогою була їжа. По лісах чимало водилося птахів та дичини. Але запорожці не були м'ясоїдами. По-перше, полювання важче, ніж рибальство. По-друге, релігія їхня одстоювала пісну їжу. З нашої точки зору, рибне харчування - лікувальнене. Так само як варене (на вогнищах, в казанах) для здоров'я краще ніж смажене.

Риба дозволяла козакам сідати до столу лише двічі на добу, вивільняла час. Риба давала їм довголіття, чоловічу снагу. Вона ж захищала козацькі гурти від численних пошестей. Проте не тільки. Коли виявлялась у когось задавнена глибока рана (нагноєна рубана колота), її змащували маззю, виготовленою з трав, розчинених у риб'ячому жирі. Він (вірніше, емульсія з нього та води) був супутнім продуктом при готуванні варених страв.

Старшина, гетьмани, отамани гинули від поранень смертельних. Проте в історичних хроніках не знайдете згадки про безногих чи безруких калік. Хоча, зрозуміло, тут діяли і "закони жанру".

Але ж, звичайно, інваліди траплялись теж. То були переважно сліпці-кобзарі. А якась часточка калік жила по монастирях та біля церков. Та їх було дуже й дуже мало.