Який тютюн курили запорожці

Ніде правди діти: козаки янголами не були. Меди-пива пили, горілочки не цуралися. Що ж до тютюну та люльки - до них приязнь особлива була. Згадаємо гегелівського Тараса Бульбу, який головою наклав, кляту люльку шукаючи. А він же з реальної людини списаний. Навіть іноземці, буваючи на Січі, потім свідчили: козаки люльки з рота не випускають...

А тепер поміркуємо. При отій "загальній тютюнізації" випадки легеневих хвороб серед козаків були дуже нечастими. Тут ідеться про риси здорового побуту, які ми забули. По-перше, козаки ніколи не палили в хаті, у курені, навіть у землянці. "Бо там - Бог", - казали вони. Тобто - висіли ікони.

Отже, дим не їв їм легенів у закритих приміщеннях. Але ж палити вкрай хочеться!

І козаки знаходили компроміс: більшу частину доби перебували на свіжому повітрі. Від ранньої весни й до глибокої осені спали надворі. Тютюн тримали не в кисетах, а в маленьких міцненьких гарбузянках (званих "діжечками", "турчанками", "таракуцками"). З часом гарбузянка міцніла, ставала ніби костяна. Тютюн зберігався сухим. Не пліснявів, як, приміром, у нашої "Прими". То ж врахуймо ще: палити люльку здоровіше, ніж сигарети чи цигарки. Люлька часто гасне. Доводиться знов розпалювати, а заразом поміркуєш: чи не забагато палиш?

Головна ж таємниця була в самому тютюнові. Чистий турецький був дуже дорогий. Завзяті тютюнники добували його в різний спосіб: коли - за гроші, а частіше - шаблею, як трофей. А коли і як мито за перевіз через пороги.

Оскільки тютюну не вистачало, козаки примудрилися додавати в нього полину, а то й більше трав. У першу чергу - деревій, чебрець, полин, будяк, сухе листя валеріани, м'яти, борщівника. Усі ці трави мають лікарські властивості: заспокоюють нервову систему, знижують кров'яний тиск, поліпшують апетит та сон.

Отже, розважливість і мужність воїнів інколи залежала від тютюну. І коли запорізькі вояки майже не хворіли на астму, бронхіти, трахеїти, то це теж завдяки козацькому тютюну.

Хтось може заперечити: скільки ж шкідливих речовин у тому диму ж лишалося! Але ж і вплив гарячого диму через слизові оболонки бронхів та носової порожнини досить цілющий! Та й чи багато треба? Знову згадаймо про гомеопатію. І наукова медицина стверджує: не така страшна доза, як постійний вплив.

Нарешті, досвід адигейців, ульген, нівхів доводить те ж саме: вони самим лише димом лікують понад 200 хвороб. І досить успішно. Це підтвердила наукова експедиція Хабаровського інституту ще у 1975 році. Слід підкреслити: паління в козаків було розвагою, відпочинком. Воно заважало ані в походах, ані в селянській праці. Ще й лікувало. Хіба погано?!

А прадідівська традиція шанування хати та церкви й нашим курцям завадила б. Було б непогано, коли в боротьбі з наркоманією та токсикоманією наші лікарі застосовували б хоч подекуди й козацький досвід.

Адже серед козаків нічого подібного не було!

І з маком пироги

Межували з татарами й османами, попри бої, морські походи, а коли і завдяки їм, багато чого по-сусідські запозичували одне в одного. Часом - з військових хитрощів.

Приміром, брита голова й червоні шаровари козака-розвідника: побачать басурмани їх - за свого приймуть. Доки второпають - шукай вітра в полі! Уздрить численна чота кіннотників польських - зачіпати побоїться; а ну як за тим турком валка Османів - визнаної грози Європи.

Інколи ж  запозичування були шкідливі. Скажімо, "подарунок" - куріння тютюну - від османів запорожцям. Або зворотний "дар" - хмільного - від козаків сусідам  (адже, попри заборони ісламу, кількість п'яниць у війську султанському не скорочувалася!).

Пропаганді міцних напоїв сприяла й особиста гвардія правителя - яничари.

На тлі цих позичок видається дивним: наркоманія, зокрема куріння опіуму, не набула серед січовиків поширення, найменшого резонансу. Чому?

Етнографи та краєзнавці пояснюють дивний факт особливостями українського менталітету, вірністю традиціям та упертістю. Мовляв, коли розбещені багаті паші та їхня челядь "бавилися" опієм-гашишем, коли увесь Схід потопав у хмарах отруйного зілля, козаки залишалися вірними настанові князя Володимира: "Веселіє Русі єсть пити, не можемо без того жити!" Пива-меди витісняли наркотики, задовольняючи козачу потребу в розслабленні, у кайфі. Грала велику роль і потреба військова бути завжди у формі, на коні. Приклад ворогів наочно переконував: наркоман не здатен захистити власної оселі, він не воїн, загалом - ніщо!

Проте скільки сьогодні освічених, розумних нащадків козаків, знаючи шкоду і легких, і важких порошків, відчуваючи загибельність залежності від них, все ж у прірву втягуються!

Більш переконливими здаються нам пояснення народних лікарів та істориків медицини. Ми б назвали це гіпотезою імунізації, щеплення... з дитинства. Низка міркувань тут така. Козацький гурт-загал складали селянські діти. Селянкам було притаманне годування дитини грудьми аж до 1,5-2, а то й більше років. Ні про яких годувальниць, таких модних серед панянок польських, поміж заміжніх француженок, німкень, й мови бути не могло! Від того користь подвійна: немовля не зазнавало психотравми, пов'язаної з відривом від рідної материної аури й переходу в чужі руки, а також було довго захищене імунними тілами маминого молочка від низки дитячих інфекцій, у тому числі й нервових. Аж доти, доки не сформувалась власна система захисту.

Далі і цікаве, і спірне: у жнива, у косовицю селянки, працюючи, вдавалися до "няньки": давали немовлятам замість грудей ссати суміш макового молока з хлібним м'якушем, загорнуту в чистеньку ганчірку. Нагадаємо одразу: макове молоко - не сік зелених рослин, а перетерте з водою (співвідношення - 1:2, 1:3) макове насіння з додачею меда. Народниці, згодом феміністки, соціалістки витратили безліч паперу замість нервових клітин, викриваючи панське гноблення. Саме воно, мовляв, змушувало годуючих молодиць знущатися над бідними малюками! Не уникнув загальної ліберальної думки у творах своїх і наш геніальний Кобзар. Тим часом селючки посміхалися й чинили за віковічним звичаєм. Після "няньки" дитина міцно спала, ніщо не полохало її уві сні. Переляки серед "немовлят ниви" траплялися рідко. Отже, також і родимця-переполоху не доводилося відливати. Згодом земські статистики та лікарі з подивом підтвердили: по українських селах серед малят, підлітків, юнаків та дівчат значно менша частка нервових, психічних хворих, відсутні наркомани. (А по обох царських столицях, незважаючи на заборону церкви, тою капостю вже почали зловживати.)

Серед уболівальниць за народ ще більший шок викликав факт: заможні родини селян, що звільнилися від кріпацтва, від будь-якої панщини, з власної волі продовжували давати немовлятам "няньку".

Лібералкам довелося закрити тему. Останню крапку поставили польові хірурги. Безліч війн, у яких брала участь царська Росія, примножували кількість поранених солдат та офіцерів. Багато з них було прооперовано М.І. Пироговим, а за ним - іншими. Спостерігали дивний факт: значна частина поранених, добре переносячи "веселящий газ" (закис азоту), погано реагували на хлороформ, ще гірше - на ефір. Один із учнів Пирогова, корабельний лікар Чепрага, провів майже ніким не помічену, але насправді новаторську вибірку: майже всі не переносячи виявилися... українцями!

Коли в медицину широко увійшли опій, морфій, кокаїн, те саме явище, та ще й у більшій мірі, спостерігалося й при їх використанні. Наркоз базовий викликав шок і ускладнення у вояків-українців. Незважаючи на страждання після ампутації, вони відмовлялися від заспокоюючих наркотиків, не ставали наркоманами. Невже запам'ятали "няньку" з дитинства? Неймовірно. Ось тут на порі згадувати про третій етап.

Ті, кому довелося служити в армії, неодмінно проходили важкий вишкіл - долання смуги перешкод. Треба було повзти на животі, під колючим дротом або без нього, по-пластунські. Але "батьки-командири" забували сказати, звідки походить цей військовий термін, хто такі пластуни.

Таємниці пластунів

"Забудькуватість" ця була не випадковою для імперської армії. А нині українські воїни, треба думати, дістають належні знання з історії нашого війська. І про пластунів їм розповідають на заняттях - про нащадків запорізьких козаків. Пригадаймо й ми дещо цікаве.

Пластуни на Січі мали свій окремий курінь. Вояцька наука їхня була особливою. У густій траві пластун підкрадався до ворога, видивлявся, що потрібно, і непомітно повз на свою територію. Для такої служби необхідні були завжди відмінна фізична форма, витримка, ясний розум. Допомагали пластунам їхні тайни-секрети. І не в останню чергу - медичні. Найперше правило - пластуни ніколи не пили сирої води, запобігаючи холері й дизентерії, а пили окріп, добряче витриманий у казанах над вогнищем. До нього додавали лепеху (аїр), деревій, звіробій, полин різних видів - усі ці трави справляють антимікробну дію.

Тими ж напарами-розчинами наповнювали баклажки, які брали в розвідку. Вважалося дуже корисним розбавити питво "царгородським" вином - тільки червоним. Той напій не лише дезінфікував, а й піднімав тонус, допомагав легше переносити поранення. Коли ж доводилося пити воду застояну, болотяну, бо іншої не було, то перед тим ковтали жменьку вугілля, узятого з багаття (невеликий запас його завжди мав із собою пластун). Воно рятувало від зарази. Коли ж усе-таки з'являлися судоми в животі, біль, то лягали на полин животом і лежали нерухомо з півгодини. Біль ущухав. Так само припадали животом і грудьми до Конотопу. Ця назва об'єднує дві трави - спориш (горець пташиний) і конюшину червону. Рослини різних родин, але у поєднанні з потом, з розігрітим тілом діють однаково заспокійливо.

Уже пізніше, оселившись на Кубані, нащадки запорожців не забули давніх секретів, як зберегли і всю пластунську науку. У російській армії довго існували спеціальні загони - частини пластунів, які не раз ставали у добрій пригоді в безугавних війнах, що їх вела імперія.

Цікаві й на перший погляд чудернацькі були санітарно-медичні правила козаків-кубанців. Скажімо, будь-яку страву їли вони лише одноразово, рештки обіду чи вечері неодмінно викидали, не залишаючи на потім. У спеку - а це на Кубані половина року, якщо не більше, - уникали жирної їжі. Завжди по змозі віддавали перевагу пташиному м'ясу чи баранині перед свининою. Навіть традиційне сало, як не дивно, не було поширене поміж кубанців, у всякому разі, не входило до щоденного раціону, а пластуни його взагалі воліли не вживати. Ідучи в розвідку, пластун брав "сухий пайок" - в'ялену баранину, аж ніяк не свинину.

Всупереч усталеній думці, далеко не всі запорозькі козаки курили тютюн, на Кубані ж досить довго курців взагалі було обмаль. Але багато козаків, а пластуни - усі й завжди, носили з собою капшук (гаман, кисет). Що вони там зберігали? Порошок із сухих трав. А саме: полину, материнки, оману (дев'ясилу), кінзи, тархуну (естрагону). Ним присмачували їжу або й так ковтали. Наслідки? Чудові! Під час Кримської війни, за свідченням багатьох авторитетів (Пирогова, Сергєєва-Ценського та інших), пластуни практично не хворіли на дизентерію та інші інфекційні недуги. Вони виявилися міцнішими й здоровішими не лише від інших "царських слуг", а й від турків, сардинців, французів, навіть англійців, котрі мали досвід війни у спекотних колоніях. До речі, за прикладом кавказьких горців кубанці змінили полотняні капшуки на шкіряні.

Крім цілющого трав'яного порошку, пластуни, як і їхні прадіди-запорожці, носили з собою попіл і землю. Звучить поетично: "грудочка рідної землі". Насправді ж попіл і земля могли бути з будь-якого місця. Ними засипали одразу свіжі рани, щоби швидше гоїлися без запалень. Перевагу віддавали чорнозему або червоній глині. Піску чи піскуватого грунту не брали ніколи. До речі, свіжі рани перев'язували сорочкою, замість вати використовували пух очерету, куги. Звичай одягати перед боєм чисту сорочку - не гарний жест, а практичний захід: щоби було чим перев'язати. Мали пластуни і свої засоби від укусів змій та отруйних комах.

"Пластунське лікування" - дорогоцінний спадок наших предків. На жаль, ще недостатньо вивчений.

Зброя та ліки

Зараз про миролюбство сусідньої держави легко судити: оснащує армію наступальним озброєнням - чекай війни, оборонним - мир буде. А колись? Теж без проблем: купують мечі-шаблі серійно, будують-ліплять кузні-зброярні, та ще й власні варіанти шпаг чи арбалетів вигадують - усе ясно...

Про миролюбство лицарів степових, про схильність до захисту власних набутків, оборони свого народу інколи свідчать походження та характер їхньої зброї. Походження її мовби двогілкове. Перша гілка - спадщина Київської Русі. Що ж було тоді?

Спочатку, за свідченням арабського посла Ібн-Фоллана, "у кожного з русів є сокира, великий ніж та меч, вони нікуди не ходять без зброї. Мечі їхні широкі і французької роботи".

Ібн-Даст додає до арсеналу дружинників легкі кольчуги, списи, дротики та щити. Козаки від кольчуг-щитів відмовилися одразу: лишитися пораненим під їхнім захистом, потрапити в полон - гірка доля. Перемогти або загинути. До того ж від важких обладунків тяжко, гірше маневрувати. Дротик, син списа, вимер сам собою. З великого ножа вийшла мала шабля, меч замінили на шаблю велику. Хоча довгі й широкі ножі підсагайдачні побутували ще довго. Як і футляр для сагайдак-комплекту: лука зі стрілами. Шаблі носили при лівім боці, поблизу налуччя (футляра для стріл).

Успадковані зразки зброї виготовляли самотужки, вони переважно малоякісні. Другу, значно більшу частку холодної або "білої" зброї добували у боях-походах. Вона високої якості, леза переважно дамаської або німецької сталі, ефеси багато оздоблені. Трофеї давали змогу добирати. Шабля козацька злегка вигнута, але не так, як турецький ятаган. Вона - зброя рубляча; колючою лишалися кинджал та піка. Піка складалася із сталевого спису й дерев'яного держака. Держак - з берези або сосни, довжина піки до 8 метрів. Запорожці пік не любили, знали: вони занадто громіздкі в ближньому бою. Від московських походів Сагайдачного у війську вкорінилися трофейні російські шашки. Вони злегка зігнуті, ефес дерев'яний з мідними дужками. Кинджал теж трофейний, здобутий від бійців східних - турок, ще більше татар. Це обопільно-гострий ніж, його любили розвідники і пластуни. Бойова сокира князів Київської Русі після татарської навали помандрувала до земель Галицьких, де перетворилась на топірець - улюблену легку зброю гуцулів. В цілому холодна зброя до Богдана Хмельницького в Україні й на Січі мало виготовлялась, але нею часто-густо лікувалися. Обставина для оповіді важлива. Леза розпускали у воді, так само й загартовували у вогні, охолоджували знов-таки у воді. Нею поїли знесилених, тяжких поранених. Давали також тим, хто від ран втратив багато крові. Заговорювали над "залізницею" пропасниці, навіювання. Тією ж водою з домішкою іржі - від болю в печінці, туги-нудьги. На ній, ще гарячій, робили трав'яні настої. Залізну воду не варили - втрачала цілющість. Вона повинна була лише зігріватись од розпеченого заліза. Зброя, оброблена ковалем-циганом чи угорцем, - магічна, щаслива. Вона відвертає нечисту силу, тамує жорстокість ворога. Поранивши, з сідла вибивши, не доб'є - рука не підійметься. Жінка, умита водою, у якій циганська шабля охолоджувалася-купалася, уникне татарського полону, невільничого ринку. Коли ж ні - то ніде рабою гнаною не буде! Як-от Роксолана.

Певно, здивувалися б сучасні шляхи сталеві, машиністи електровозів, довідавшись про тезку-попередницю. Часи проминули, "біла" зброя висить по колекціях, по музеях. Шкода. Можливо, "залізниця", що зміцнювала-підносила роксолан, напоїла б мудрістю, мужністю, силою сучасних наших парламентських дам...

Переплетіння козацької медицини з медициною, так би мовити, жіночою, їхня сполука зустрічаються часто: чи на Січі, чи поза нею - люди під однаковими бідами жили, від подібних хвороб страждали. Окрім залізної, вживали ще мідяну, часом бронзову, кремневу та глинисту води.

Проте вжиток їх дуже втаємничений. Боялися осуду церкви. Бо: 1) лікували ними цигани, віщуни-шептуни, за розумінням батюшок, мало не чорти; 2) намагалися допомогти психічним та нервовим хворим. Релігія об'єднувала їх як "блаженних". Над ними "Длань Господа". Лікувати їх - шкідлива, противна Богові річ.

Чи ходила поміж козаками купована зброя? Так. Купував шаблю козак, коли хотів подарувати її вірному джурі. Висвячувався той у лицарі степові, тож наставник-учитель робив подарунок. Здебільшого ті шаблі, не так коштовні, як майстерно знавцями зроблені, мусили бути гострими, легкими по руці власника. Мусили молоденького рятувати, доки впевненості набуде.

Попри все, у мирні часи не бідували: одні заробляли на Дніпровських залогах, збираючи з іноземців-купців мито, супроводячи каравани. Інші по січах торгували пивом-медом, збіжжям. Треті пасікували й медоварили. Грошики водилися. Могли дозволити собі подарунка джурі зробити. Згодом дарунок успадковувала родина колишнього козачка. Оберегом їй шабля правила. Навіть зараз, попри всі війни, голодомори, бідування жорстокого віку, зустрінеш стареньку інколи у світлиці селянської хати. Не дивуйтеся - дивіться, то висить слава наша!

Біоенергетики реєструють надзвичайно високу позитивну ауру козачкових шабель. З душею й любов'ю дарували, ось вона й донині душею доброю світить!

Шабля екс-джурі - подарунок діючий, чимало двобоїв у неї за плечима. Зброя гетьмана й старшини - теж дарунки, але - нероби. Хоча булавою й перначем шаблю вибити легко, голову ворогові розкраяти - скільки завгодно! Тільки ж хто з ними буде наражатися на небезпеку?

Деякі шаблі за пишного оздоблення держака й піхов дарункам збройним не поступляться. Особливо одібрані у шляхти - чим панок бідніший, тим шабля багатша. Але ними інколи не в битвах вимахували - перед панянками на балах красувались.

А що ж старшина? Теж на цяцьки потягло? Частково - не без того. Основна ж причина інша: од дарунка відмовитись - образа; дарунок же міг виявитись троянським конем. Коштовності, згідно повір'ю, відвертали злий намір "приятеля"-дарителя, не давали загинути від власної шаблі.

Згодом повір'я забулося, коштовною зброєю милуються в музеях. Дивуються - як це козаки з собою такі цінності брали, не боячись, що пограбують. У цьому нарисі торкаємось лише зброї холодної, про вогнепальну піде окрема мова.

Слід сказати, що усю її, незалежно від походження, вельми шанували, про неї постійно дбали. Чистили, змащували. Святили та відмолювали від "злого ока - ворожого наміру".

Цікава деталь: попри всі молитви, біоенергетики знаходять серед зброї-дарунків короля, царя, хана чимало носіїв негативної енергії. Чи то недостатньо освячували, чи згодом забруднилася?

За часів козаччини вогнепальна зброя вже витіснила лук та стріли з поля бою. Однак, від часів Сагайдачного залишався лук: а) зброєю, на якій тренували міцність руки, влучність пострілів джури; б) засобом сторож козацьких: стрілою можна було знести верхівця безшумно, не полохаючи цілого загону. Стріли наносили рани найглибші, найтяжчі. Ті рани лікували звіробійною олією, маслом горіха, полиновою медовухою тощо.

Рецептар до глави "Зброя та ліки"

1.        Розтерту суху траву безсмертника пісочного кладуть на розжарене залізо, і коли трава спопелиться, перемішують, просіюють, змішують з оливковою олією. Накладають на застарілі рани компресом двічі на добу.

2.        Чотири жмені (60 г) перемелених жолудів на 500 г "залізниці" виварюють до половини, додають стільки ж липового меду, перемішують. Приймали 4-6 разів перед їжею при анемії, при знесиленні, від ран тощо.

3.        "Шабельний збір": три жмені весняного верболозу, стільки ж валеріани лікарської посіченої перемішати, додати 600-800 г сирої "залізниці", довести до кипіння, варити у крутому окропі 10 хвилин. Охолодити, процідити, пити замість води при безсонні, пропасниці.

4.        Одну столову ложку квітів айстри ромашкової або дикої залити 200 г гарячої мідної води ("мідниці"), настояти 30 хвилин. Пили після стресів, давали звільненим з полону. Пили молоді козаки, особливо після першого бою.

5.        Чотири жмені січки вівсяної соломи на 400 г "залізниці" настояти, випити до обіду. Знову полити гарячою "залізницею", настояти й ту порцію випити до вечора. Пили у тих випадках, що і попереднє.

6.        Столову ложку трави звіробою на 200 г води "залізниці" гарячої настояти 30 хвилин, процідити. Випити перед сном, заїдаючи квітковим медом. Вночі рідини не пити. Лікували болі в попереку після виснажливої їзди верхи, гостре запалення ("застуду") нирок.