Войтих Чановицький став на чолі низового козацтва десь навесні 1590 року. Відомостей про нього як полководця маємо дуже мало, але з подій, свідком і учасником яких він був протягом кількох місяців гетьманування, маємо змогу створити певне уявлення про політичну ситуацію, що складалася навколо тодішньої Запорізької Січі та козацтва.
Уперше Семен Скалозуб згадується в польських архівах як осавул низових козаків у 1598 р. Архівні матеріали свідчать, що він козакував змолоду і брав участь у всіх походах геть мана Григорія Лободи - проти турків, татар, і поляків. Скалозуб прославився в боях і походах: командував загоном у війську гетьмана реєстрового козацтва Т. Байбузи. Прийнявши від нього булаву, доклав зусиль до примирення реєстрового та нереєстрового козацтва. Славився завзяттям і відвагою, був достатньо освіченим, розважливим, мав веселу вдачу, вмів повести за собою та розвеселити товариство у найскрутніший час, що високо цінувалося у війську. Тому прізвище отримав на Січі з молодих літ — Скалозуб.
Достеменно відомо, що 1589 року Кулага вже стояв на чолі запорізького коша. Мабуть, він мав схильність до морських походів, бо саме з його ініціативи на Дніпрі сформувалася чимала козацька флотилія, яка незабаром вирушила в похід на Козлов (сучасна Євпаторія).
Весною-літом 1589 р. загін козаків вийшов в море і поблизу міста Козлова (сучасна Євпаторія) захопив турецьке торгівельне судно. Потім козаки чисельністю 800–1500 чоловік на чайках на чолі з отаманом Захаром Кулагою під час ярмарку увірвались в Козлов, зруйнували місто, звільнили багатьох полонених.
Князівський рід Ружинських дав українському козацтву кількох гетьманів та відомих полководців: Богдана, Михайла, Романа, Остафія, і нарешті - Кирика Ружинського. Доля князя Кирика здається найсуперечливішою, хоч і схожа на долю багатьох інших українсько-польських аристократів, які то пов'язували своє лицарство з козацтвом, то мусили - з різних обставин - командувати військом, яке виступало проти повстанців та козацтва.
Михайло Ружинський походить з того ж таки давнього українсько-польського роду, до якого належав і один з перших козацьких гетьманів, наступник князя Д. Вишневецького, Остафій Ружинський та Богдан Ружинський, що гетьманував 1575-1576 рр. На жаль, про цього полководця деякі дослідники нашої історії взагалі не згадують, інші ж обмежуються кількома скупими рядками. Але що вдієш: про керівника повстанців у Англії чи Італії, не кажучи вже про наполеонівських маршалів, ми завжди знали більше, ніж про полководців, що боронили рідну землю. До них, мало знаних, а проте звитяжних, можна віднести й Михайла Ружинського.
Достеменно відомо, що 1549 року кошовим отаманом на Січі був той-таки Богдан Микошинський. У цей час Туреччина розпочала війну з Австрією. Туркам пощастило захопити Угорщину, і вони вже підступалися до столиці імперії - Відня. Довідавшись, що через Дніпровський лиман вони перекидають до Очакова об'єднані турецько-татарські війська, козаки спорядили флотилію з 50 чайок і теж вирушили під Очаків.
Самійло Зборовський — майбутній гетьман — син краківського каштеляна Мартина (1495 — 1565), що був одним з керівників шляхти у заколоті 1537 року, спрямованому проти абсолютистських зазіхань короля Сигизмунда Старого (так звана “Кокоша” війна). Бунтівний дух Зборовських передався й Самійлові. Він був сповнений лицарської звитяги, мужній, честолюбний, зухвалий та надмірно гордий. Неодноразово відзначався у війнах, отримав чин ротмістра. Однак під час коронації Генріха Валуа у 1574 році він був ображений на турнірі якимось Тенчинським й вчинив свару, а коли на допомогу Тенчинському прийшов пжемиський каштелян Ваповський, Самійло у запалі вдарив останнього чеканом по голові і вбив. За це його було засуджено на довічне вигнання.
Після страти гетьмана Самійла Зборовського у 1584 році низові козаки знов визнали Яна Оришев ського своїм отаманом й у 1585 році двічі ходили під його проводом до Криму. Побивши татар, козаки від імені Оришевського запропонували ханові Іслам- Гірею мир та свої послуги й готові були йти проти будь-якого ханового ворога, “окрім литовського короля”. Хан відповів, що він “радо вшанує козаків і, коли вони будуть потрібні, — надішле платню”.
Цьому, на жаль, дуже маловідомому, гетьманові українські козаки довіряли булаву двічі: в 1578 та в 1586 роках. Але в обох випадках він гетьманував недовго. Тож чи варто дивуватися, що з популярністю в козацькому літописі йому не пощастило. Хоча в обох випадках він ставав гетьманом у дуже напружені для козацтва часи.
Козаки, й ті українські волонтери, що здобували трон для Івана Підкови, обрали Шаха своїм гетьманом ще в Молдові. Можливо, ще й тому, що найпершим своїм обов'язком Шах - він був особистим другом Підкови - тепер вважав помсту полякам.
Згадаймо, що Шах показав себе вправним полководцем ще під Яссами, де він командував лівим крилом наступу. Розуміючи, що ворог переважає його за кількістю, Шах удався до хитрощів. Він наказав виставити поперед війська череду великої рогатої худоби і табун коней. Коли турки пішли в наступ, козаки пальнули кілька разів у череду, і вона, нажахана, кинулась на лави ворога. Потім козакам довелося тільки добивати та гнати навтікача тих, кого не затоптали тварини.
Войтих Чановицький став на чолі низового козацтва десь навесні 1590 року. Відомостей про нього як полководця маємо дуже мало, але з подій, свідком і учасником яких він був протягом кількох місяців гетьманування, маємо змогу створити певне уявлення про політичну ситуацію, що складалася навколо тодішньої Запорізької Січі та козацтва.
Уперше Семен Скалозуб згадується в польських архівах як осавул низових козаків у 1598 р. Архівні матеріали свідчать, що він козакував змолоду і брав участь у всіх походах геть мана Григорія Лободи - проти турків, татар, і поляків. Скалозуб прославився в боях і походах: командував загоном у війську гетьмана реєстрового козацтва Т. Байбузи. Прийнявши від нього булаву, доклав зусиль до примирення реєстрового та нереєстрового козацтва. Славився завзяттям і відвагою, був достатньо освіченим, розважливим, мав веселу вдачу, вмів повести за собою та розвеселити товариство у найскрутніший час, що високо цінувалося у війську. Тому прізвище отримав на Січі з молодих літ — Скалозуб.
Достеменно відомо, що 1589 року Кулага вже стояв на чолі запорізького коша. Мабуть, він мав схильність до морських походів, бо саме з його ініціативи на Дніпрі сформувалася чимала козацька флотилія, яка незабаром вирушила в похід на Козлов (сучасна Євпаторія).
Князівський рід Ружинських дав українському козацтву кількох гетьманів та відомих полководців: Богдана, Михайла, Романа, Остафія, і нарешті - Кирика Ружинського. Доля князя Кирика здається найсуперечливішою, хоч і схожа на долю багатьох інших українсько-польських аристократів, які то пов'язували своє лицарство з козацтвом, то мусили - з різних обставин - командувати військом, яке виступало проти повстанців та козацтва.
Михайло Ружинський походить з того ж таки давнього українсько-польського роду, до якого належав і один з перших козацьких гетьманів, наступник князя Д. Вишневецького, Остафій Ружинський та Богдан Ружинський, що гетьманував 1575-1576 рр. На жаль, про цього полководця деякі дослідники нашої історії взагалі не згадують, інші ж обмежуються кількома скупими рядками. Але що вдієш: про керівника повстанців у Англії чи Італії, не кажучи вже про наполеонівських маршалів, ми завжди знали більше, ніж про полководців, що боронили рідну землю. До них, мало знаних, а проте звитяжних, можна віднести й Михайла Ружинського.
Достеменно відомо, що 1549 року кошовим отаманом на Січі був той-таки Богдан Микошинський. У цей час Туреччина розпочала війну з Австрією. Туркам пощастило захопити Угорщину, і вони вже підступалися до столиці імперії - Відня. Довідавшись, що через Дніпровський лиман вони перекидають до Очакова об'єднані турецько-татарські війська, козаки спорядили флотилію з 50 чайок і теж вирушили під Очаків.
Самійло Зборовський — майбутній гетьман — син краківського каштеляна Мартина (1495 — 1565), що був одним з керівників шляхти у заколоті 1537 року, спрямованому проти абсолютистських зазіхань короля Сигизмунда Старого (так звана “Кокоша” війна). Бунтівний дух Зборовських передався й Самійлові. Він був сповнений лицарської звитяги, мужній, честолюбний, зухвалий та надмірно гордий. Неодноразово відзначався у війнах, отримав чин ротмістра. Однак під час коронації Генріха Валуа у 1574 році він був ображений на турнірі якимось Тенчинським й вчинив свару, а коли на допомогу Тенчинському прийшов пжемиський каштелян Ваповський, Самійло у запалі вдарив останнього чеканом по голові і вбив. За це його було засуджено на довічне вигнання. 
Після страти гетьмана Самійла Зборовського у 1584 році низові козаки знов визнали Яна Оришев ського своїм отаманом й у 1585 році двічі ходили під його проводом до Криму. Побивши татар, козаки від імені Оришевського запропонували ханові Іслам- Гірею мир та свої послуги й готові були йти проти будь-якого ханового ворога, “окрім литовського короля”. Хан відповів, що він “радо вшанує козаків і, коли вони будуть потрібні, — надішле платню”.
Цьому, на жаль, дуже маловідомому, гетьманові українські козаки довіряли булаву двічі: в 1578 та в 1586 роках. Але в обох випадках він гетьманував недовго. Тож чи варто дивуватися, що з популярністю в козацькому літописі йому не пощастило. Хоча в обох випадках він ставав гетьманом у дуже напружені для козацтва часи.
ча тих, кого не затоптали тварини.
