ВИДАТНІ УКРАЇНСЬКІ ГЕТЬМАНИ

Матвій Шаула

Восени 1595 р. у складі запорозького загону на чолі з Г. Лободою здобув Київ і продовжував боротьбу проти поляків у Білорусі. 
На початку 1596 р. Шаула повернувся з Білорусі на Правобережну Україну. 
В березні 1596 р. повстанці скинули Григорія Лободу, зрозумівши, що він уникає з’єднання з військом С. Наливайка, і обрали гетьманом М. Шаулу. 
У травні 1596 р. під Білою Церквою загін Шаули приєднався до повстанців. 
У битві з польськими військами в урочищі Солониця біля Лубен Шаула був тяжко поранений, підступно схоплений 7 червня 1596 р. зрадниками й виданий Станіславу Жолкевському; згодом страчений у Варшаві. 

Тихін Байбуза

[Тихін Байбуза] Тихін Байбуза прийняв гетьманську булаву реєстру з рук Христофора Нечковського. Погоджуючись на це, вія чудово розумів, що має лише один спосіб втриматись на гетьманському " престолі" — зробити козаків іще слухнянішими в очах польського уряду. Та козаки - принаймні значна частина їх - усе ще прагнули помститися цьому урядові. На що вони покладалися? На військову силу, що її скликав під свої прапори Федір Полоус, на те, що їм пощастить підняти український народ на визвольне повстання. 

Тихін Байбуза тримався іншого. Він не вірив, що таке повстання можливе, і прагнув націлити козацтво передусім на боротьбу з татарами і турками. Під час походу Полоуса до Дністра, він, під тиском частини козацтва, мусив приєднатися до нього. Але саме цей похід ще раз, і тепер уже остаточно, переконав гетьмана: народ до повстання неготовий, а Полоус - постать не тієї слави, щоб надихнути українців на визвольну війну проти Польщі. Втім, Байбуза такої війни і не прагнув. 

Щоб переорієнтувати в цьому напрямку своїх реєстровиків, Байбуза повів їх у похід на Перекоп. Там, десь поблизу урочища Терен-Ориш, він розбив татарську орду, погромив кілька улусів, поруйнував оборонні вежі і з беззаперечною перемогою повернувся на Запоріжжя. 
А понад те не можна вважати, що будь-яке повстання -це обов'язкове святе діло, і його вожді - національні герої. Повстання, коли для нього ще не настав час, коли його розпочинають без огляду на обставини, що склались у країні; коли ватажки не беруть до уваги міру готовності народу стати до боротьби - це не що інше, як жахлива трагедія. Досвідчений Тихін Байбуза усвідомлював це, можливо, краще за свого суперника Федора Полоуса. А тим часом і той, і той мають право на місце в багатостраждальній історії України. 

Дмитро Іванович Путятич

Дмитро Путятич був останньою особою князівського походження, який керував Києвом. За віросповіданням був православним. Походив зі здрібнілої династії білоруських князів Друцьких. Цю династію більшість дослідників пов’язує з полоцькою гілкою Рюриковичів, яка ще наприкінці Х – на початку ХІ ст. відкололася від київської правлячої династії. Вважається, що родоначальником цієї гілки є князь Ізяслав – рідний брат Ярослава Мудрого, син Володимира Великого і варязької княжни Рагнхільд (Рогнеди). 

На час правління Дмитра Путятича в Києві припадає важлива подія в житті міста. В 1494 році великий князь литовський Олександр надав Києву магдебургію (німецьке право). Місто отримало право обирати бургомістра і міську раду (райців), а також магістратський герб із зображенням у «тарчі» (щиті) арбалету. Така новація, проте, істотно послабляла владу воєводи. Тим більше що міський магістрат мав, згідно з великокняжим привілеєм, власні збройні сили – кавалерійську «Золоту хоругву». Втім, у разі військової загрози цей підрозділ мав діяти спільно з воєводськими хоругвами. За правління князя Дмитра Київ було остаточно відбудовано після татарського погрому, вчиненого ханом Менглі-Гіреєм.

За наказом великого князя Олександра воєвода Дмитро Путятич передав Микільсько-Пустинному монастиреві значні земельні володіння, які зараз називаються Микільською Борщагівкою (між нинішніми вулицею Жолудєва та проспектом Корольова). 

Воєвода Дмитро не залишив після себе нащадків і помер бездітним у 1505 році. Перед смертю він заповів передати все своє майно Києво-Печерському монастиреві, де й знайшов свій останній притулок. 

Остафій Дашкевич

Остафій Дашкевич (Дашкович) (пол. Eustachy Daszkiewicz; 1472 — 1535) — шляхтич київський, учасник повстання Михайла Глинського, староста канівський і черкаський (1514—1535). Організатор козацьких загонів у Великому князівстві Литовському, козацький ватажок і один з перших отаманів. 
Народився на Житомирщині. Був родичем або знайомим з багатьма впливовими родинами Речі Посполитої і Східної Європи, зокрема був нащадком Рюрика, Чингізхана і Мамая, родичем князів Глинських, Вишневецьких і Острожських, троюрідним небожем Яна Ходкевича — засновника роду Ходкевичів гербу «Кошцієша» тощо. Був родичем більшості відомих нині козацьких отаманів того часу, старост черкаських. 
На початку 16 століття перейшов на бік московського великого князя Івана ІІІ Васильовича. Згодом повернувся на Україну і став служити великому князеві литовському. 
Спочатку займав посаду старости, 1514 року призначений черкаським старостою. Керував обороною південних кордонів Литовської держави від нападів кримських татар. Уславився також тим, що був одним з перших воєначальників того часу, який озброїв свої загони козаків вогнепальною зброєю. 
Уперше Дашкевич згадується в 1521 році. Дійшовши згоди з Кримським ханством, Дашкевич (Дашкович) спільно з кримськими татарами організував два походи на землі Російської держави (1515 р. — на Чернігово-Сіверщину; 1521 р. — на Москву). Багато сіл від Воронежа і аж до Москви випалили татари, — а з ними й козаки, — багато загнали народу у неволю, і за ту допомогу татари «віддячили» Дашкевичеві тим, що вхопили його та забрали в неволю. Та він згодом втік звідти і в 1523 році вперше напав на Очаків, а звідти пішов у Крим і зпустошив там багато аулів в Ґьозлевому, Карасубазарі і в Ак-Мечеті. 
У 1528 році разом з Предславом Лянскоронським і великим загоном козаків знову атакував Очаків, і там тричі розгромив татарські загони, забрав 500 коней і 30000 худоби. 
В 1531 відбив напад кримського хана Саадат-Гірея на Черкаси. В 1533 р. на сеймі в Пйотркові подав пропозицію збудувати на Дніпрі ряд фортець для оборони України від татарських нападів і припинення втеч українських селян на пониззя Дніпра. Пропозицію Дашковича сейм схвалив, але подальших заходів до втілення проекту у життя зроблено не було. 

Д. М. Бантиш-Каменський, М. А. Маркевич та інші історики, враховуючи його заслуги у організації перших козацьких загонів у районі Черкас, називали Дашкевича одним з перших гетьманів та організаторів запорізького козацтва. 
У 1535 році гетьман Остап Дашкевич, принижений невдалим виступом у сеймі, помер. 

Дмитро Байда Вишневецький

Відомий своїми походами проти турків і татар, Вишневецький прославився серед простого народу та прихильної шляхти і магнатів. Однак допомоги йому майже ніхто не надавав через політичні особливості тогочасної ситуації в Східній Європі, і він мусив спиратися лише на сили козаків.
Народився у 1517 році, походив з відомої князівської династії Збаразьких-Вишневецьких. Отримав від Сигізмунда-Августа староство Канівське і Черкаське, його обов’язками була оборона цих територій від татар. У війську Бернарда Претвича у 1548-1549 роках Вишневецький проводить ряд походів, і здобуває великий авторитет як талановитий воєначальник.
Вишневецький сподівається на поєднання зусиль Великого князівства Литовського та Московського царства у боротьбі з Кримом та Туреччиною. Однак Сигізмунд, шляхта і магнати інертно реагують на його ініціативи, і він самостійно фінансує фортецю на Дніпрі на о. Мала Хортиця у 1553 році. А влітку того ж року вирушає на службу до турецького султана Сулеймана І.
Цей вчинок варто розцінювати як спроба демонстрації незалежності королю та намагання домовитися про стримування татар від нападів на територію Південної Русі.
У 1556 році Вишневецький вже домовляється з Московським царем Іваном ІV про допомогу та фінансування.
Тоді ж відбувається їх спільний похід проти Криму. Польща і Литва, стривожені цими успіхами політики Вишневецького, починають власну ініціативу стосовно спільних дій з Москвою проти татар, однак ці переговори закінчуються безрезультатно. Того ж року татари беруть фортецю на Дніпрі в облогу, однак безрезультатно. 
В наступному, 1557 році, все ж їм вдається добитися перемоги, хоча Вишневецький і частина залоги рятуються втечею. У 1558 році планується новий похід на Крим козаків та Москви, та він закінчується безрезультатно, і Вишневецький повертається до України. Це було пов’язано із його литовським підданством, а в той момент розпочалася Лівонська війна з Москвою. 
Після багатьох невдалих спроб протистояння з татарами Вишневецький захворів. У 1563 році його запросили на князівство до Молдавії місцеві бояри, які знаходилися під протекторатом Туреччини, і там по-зрадницьки захопили в полон та відправили до Стамбула, де пізніше стратили.

Гетьман Самійло Кішка

[Самійло Кішка] На період керівництва цього славетного отамана випало формування реєстрового козацького війська. Славетний герой всього християнського світу в боротьбі проти турецько-татарської агресії, який ніколи не намагався підняти повстання проти Польщі. Походив з Київщини, з шляхетської родини, хоча його батьки мали відношення до Брацлава. Усвідомлення свого шляхетського походження поєднувалося із усвідомленням руського коріння та підтримці православної віри.
На Січі перебував у війську Дмитра Вишневецького. В 1550 році вже відомий як учасник походів проти турків. Де раніше згадані турки дуже часто використовували проти козаків "лук и стрелы". У 1564 році, після загибелі Вишневецького, його обирають кошовим отаманом. Він набув великого досвіду у військовій справі, особливо прославився в морських походах проти турецьких твердинь Очакова, Ізмаїла, Кілії, Акермана.
Це провокувало Туреччину до війни, і під її загрозою у 1572 році король Сигізмунд-Август оголошує про створення реєстрових частин. Самійло Кішка продовжує нападати на Крим та Туреччину, і у 1573 році потрапляє в полон на галеру. Після 25-річної каторжної праці піднімає повстання і звільнює всіх полонених. Прибуває в Україну, і в 1599 році його знову обирають гетьманом, причому він представляє інтереси не лише Січі, а й всього козацтва України. 
Після повстань Косинського і Наливайка Самійло Кішка мирним шляхом досягає визнання Польщею козаків як суспільного стану, і в 1600 році за сприяння короля Сигізмунда Вази вирушає в похід на Крим разом із поляками. В 1601-1602 роках бере участь у Лівонській війні з Швецією на стороні Польщі. Під його керівництвом відбуваються вдалі походи проти шведів, однак він гине й сам. Перевезений і похоронений у Каневі.

Ханенко Михайло Степанович

[Ханенко] Михайло Степанович Ханенко (близько 1620—1680), козацький військовий діяч, згодом гетьман Правобережної України (1669 — 74), син запорозького козака Степана, родоначальник роду Ханенків.
З 1656 полковник уманський, прихильник пропольської орієнтації, підтримував Юрія Хмельницького і Павла Тетерю.
За підтримки частини козаків, кримського хана та польської влади, Xаненко намагався 1668 року усунути гетьмана Петра Дорошенка і на його місце поставити Петра Суховія. У липні 1669 р. у боротьбі проти Дорошенка Суховій зазнав поразки, а його козаки трьох правобережних полків на раді в Умані проголосили гетьманом Xаненка.
Xаненко продовжував боротьбу проти П. Дорошенка, зазнавши поразки у битві під Стеблевом (29. 10. 1669). У своїй політиці він спирався на Польщу і 2. 9. 1670 уклав з польськими делеґатами договір в Острозі, на основі якого Польща визнала Xаненка гетьманом Правобережжя, а він погоджувався на підданство польської королеві на умовах автономії лише для козацької верстви.

У війні з П. Дорошенком, Xаненко зазнав кілька поразок і 1674, коли війська гетьмана Івана Самойловича перейшли Дніпро і більшість правобережних полків перейшли на бік лівобережного гетьмана, Xаненко склав булаву, за що був наділений маєтностями на Лівобережній Україні.
Але Xаненко не припинив політ. діяльності. 1677—1678 був обвинувачений у зносинах з Польщею, й Самойлович, на наказ Москви, тримав його ув'язненим у Батурині. Але Xаненко, мабуть, пощастило довести свою невинність, а незабаром він помер.

Яків Острянин (Остряниця)

Я́ків Стефан Іскра-Остря́нин (Остряниця) (р.н.невідомий — 6 травня 1641)

В ході широкого народного руху 20-30-х років ХVII зросла ціла плеяда талановитих козацьких ватажків із багатим військовим досвідом і зрілим політичним мисленням. У козацькому середовищі утверджується ідея автономії у складі Речі Посполитої, яку успішно використав у майбутньому Богдан Хмельницький. Палким її прихильником був також запорозький ватажок Яків Острянин. Виходець з остерського боярства, яке з посиленням польського гніту в Україні масово вступало до лав козацтва, Яків Острянин часто зустрічається в літературі під іменем Яцька Степана, Стефана. Цілком ймовірною здається перша згадка про нього за 1621 р., зважаючи на традицію спільних дій запорожців і донських козаків проти турецько-татарської агресії. Посланець московського царя боярин Семен Опухтін, прибувши з Дону, розповідав у Польському приказі: «Ходили де з Дону на море на добычу атаманы и казаки, атаман Василей Малыгин, а с ним 1300 человек да с ними же запорожских черкас 400 человек. Атаманы были у всех черкас и казаков большие: черкашеня Сулим, да Шило, да Ятцкой»...

 Підтвердженням даної тези може слугувати факт козацьких виступів проти місцевої влади на Полтавщині взимку 1634-1635 рр., де один із повстанських загонів очолював Яків Острянин.

Однак через деякий час виник розлад серед козаків. Цілком можливо, що вони не могли ужитися з бюрократією російського воєводи. Навесні 1641 р. в одній з міжусобних сутичок Яків Острянин загинув.

Криштофор Косинський

Перший козацький старший, що мав відвагу стати проти польських військ, був Криштоф Косинський. З роду він був шляхтич, служив на Запорожжі й в нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток. Але один з князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до цієї землі. Тоді Косинський зірвав боротьбу проти Острозьких, проти польської влади і взагалі проти панів. Військо його числили на 5000. У склад його входили реєстрові козаки, що повстали через те, що не діставали плати, утікачі з панських маєтків і всяка шляхетська челядь. Косинський позагарбував із різних замків і міст доволі пушок, дрібної огнистої зброї й амуніції та укріпився у Трипіллі над Дніпром. Але потім подався проти польських військ, але під Пяткою на Волині шляхта його сили в лютім 1593 р. розбила; Косинський мусів віддати всі пушки й иншу зброю та добич, розпустити свої ватаги і зректися гетьманства. Після того Косинський пішов з запорожцями на Січ, та, перепочивши там трохи, знову підмовив за собою частину товариства і, діждавши весни 1593 року, вийшов з Січі на Україну і підступив біля Черкас до маєтку самого коронного гетьмана князя Михайла Вишневецького. Щоб легше збутися непроханого гостя, Вишневецький підмогоричив кількох харцизів, щоб убили Косинського зрадою, і от ті, вистеживши, коли Косинський гуляв з кількома своїми товаришами у корчмі біля Черкас, прийшли туди неначе гуляти, а далі, збивши з товаришами Косинського сварку, вбили його і його товаришів.

Данило Апостол

Дани́ло Павлович Апо́стол (14 грудня) 1654, Великі Сорочинці — † 17 (28січня) 1734) — український військовий і державний діяч кінця 17 — першої половини 18 століття, миргородський полковник в 1683—1727 роках, гетьман Лівобережної України в 1727—1734 роках.

Данило Апостол народився в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Походив з відомого козацько-старшинського роду Апостолів, які майже 80 років з 1659 по 1736 роки тримали в своїх руках полковницький уряд у Миргородському полку (Павло, Данило, Павло Апостоли) і мав молдавське боярське походження.

У 1682 році обраний миргородським полковником, у 1687 звільнений з посади гетьманом Іваном Мазепою як прибічник Івана Самойловича. У 1693 році знову обраний на полковий уряд до 1727 року. Відзначився під час Азовських походів, у 1696 разом з гадяцьким полковником Боруховичем розбив на річці Ворсклі війська кримського хана та гетьмана ханської України Петрика. Здобував фортеці Кизикермен і Очаків.

Павло-Семерій (Северин) Кравченко-Наливайко

[Наливайко] Севери́н Наливайко(Павло-Семерій (Северин) Кравченко-Наливайко; рік народження невідомий , Гусятин, (Тернопільська область) — †21 квітня 1597, Варшава) — козацький отаман, керівник антифеодального селянсько-козацького повстання 1594—1596 років в Речі Посполитій (сучасна Україна і Білорусь).

Одні історики місцем народження вважають Кам'янець-Подільський і зазначають, що батько був чинбарем. Інші, також грунтуючись на документах, вважають, що народився Северин у Гусятині, де батько мав садибу з невеликою ділянкою й займався кушнірством. Очевидно, друга версія більш вірогідна, оскільки частіше вживається при описанні біографії нашого героя.

Змужнівши в батьківській оселі і отримавши непогану освіту, Северин подався до м. Острог і деякий час жив у свого брата Дем'яна. Починаючи з юнацьких років, Наливайко брав участь у відбитті татарських орд на Поділлі і Брацлавщині, ходив у походи проти турків і татар до Криму, Молдови, був з козаками на Чорному морі. Це загартувало його, збагатило досвідом як справжнього воїна. Та й, зрештою, не раз бував він на Січі, жив там, ділив з козаками їхню долю, переймався їхніми турботами.

Залежно від джерел, що використовувалися дослідниками, бої під Білою Церквою описуються по-різному. Козаки, оцінивши свої сили, відійшли від міста й попрямували на Трипілля, яке ще перебувало в руках повстанців. 8 червня 1596 р. козаки, повіривши полякам, припинили опір і вийшли окопів, та на них раптово напали жовніри й почалося жорстоке знищення безоружних, знесилених людей. Все ж таки більш ніж півтори тисячам на чолі з Кремпським вдалося пробитися крізь ряди польського війська й відійти на Запорожжя. Полонених ватажків на чолі з Наливайком відвезли до Варшави й одразу ж стратили. Наливайка протримали у в'язниці близько року. Страшенно знущалися, безперервно піддавали катуванню — пекли розжареним залізом, тримали на холоді, не давали їсти й спати, а потім стратили. Про страту Наливайка історичні джерела розповідають по-різному. Та як би не писали про цю смерть, по всьому видно, що вигадала Наливайкові шляхта кару якнайжорстокішу, аби настрахати інших.

Будучи першим широким спільним виступом селянства, козацтва і міських низів, повстання під проводом Северина Наливайка стало важливою віхою в їсторії українського народу.

Полуботок Павло Леонтійович

Полуботок, Павло Леонтійович (бл. 1660 — 29 грудня 1724) — наказний гетьман України (1722—1724) по смерті Івана Скоропадського, чернігівський полковник. Полуботок виступав проти знищення залишків українського суверенітету та обмеження царського впливу в Україні. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур. Павло Леонтійович Полуботок народився близько 1660 р. в Борзні (за іншою версією на родинному хуторі Полуботівка, нині смт.Шрамківка) у родині майбутнього чернігівського полковника, (за гетьмана I.Самойловича — генерального бунчужного і осавула) Леонтія Артемовича Полуботка. 

Разом з батьком належав до прихильників Івана Самойловича, потім — Івана Мазепи. У 1706 році став чернігівським полковником. Повстання I. Мазепи не підтримав. На Глухівській раді 1708 р. був запропонований на посаду гетьмана.

Брюховецький Іван Мартинович

Іван Брюховецький(1623 — †8 (18 червня) 1668) — Гетьман Лівобережної України у 1663—1668 рр

Брюховецький, будучи вмілим оратором, висунувши соціальні лозунги (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), став кандидатом на гетьманство. В червні 1663 р. у Ніжині на Чорній раді, тобто участь у якій брали не тільки козаки, але й усі інші стани держави, під підтиском московського війська на чолі з Д. Великоганіним Брюховецького було обрано гетьманом Лівобережної України. Три роки Брюховецький провів у війнах з поляками та правобережним гетьманом Тетерею, проводячи відверто промосковську політику. В 1663—1664 рр. козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й  Білу Церкву. Татари уклали союз з Брюховецьким, а із-за Дніпра ішов Дорошенко, як думав Брюховецький, йому на допомогу. Але з дороги Дорошенко прислав до Брюховецького своїх посланців з вимогою відмовитися від гетьманства і віддати клейноди, обіцяючи за те дати йому Гадяч в довічне володіння. Це як громом уразило Брюховецького. Він хотів чинити опір, заарештував посланців Дорошенка, але невдовзі підійшов сам Дорошенко і став біля Опішні (тепер Полтавська область). Тут проявилася народна неприхильність до Брюховецького; Схопили його самого і привели до Дорошенка, який був 8(18).6.1668 р. у с. Будищі поблизу Опішні — той велів прикувати його до гармати. При цьому жест Дорошенка козаки сприйняли за наказ покінчити з Брюховецьким — кинулись на нього зі страшенною люттю, били рушницями, списами, «як скаженого собаку», зірвали з нього одяг і кинули голого.Дорошенко велів відвезти його в Гадяч і поховати в церкві, збудованій Брюховецьким.

Дорошенко Петро Дорофійович

Петро Дорофійович Дорошенко(*1627 — †19 листопада 1698) — визначний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665—1676).

Козацький полковник, активний учасник російсько-української війни (1658-1659). Ставши у 1665 р. гетьманом Правобережної України, поставив собі за мету кінцеве звільнення її від поляків. У 1667 р. завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. У 1668 р. був проголошений гетьманом України по обидва боки Дніпра. Боровся за незалежну Україну в її етнографічних межах.

Народився в м. Чигирині. Походив з старого козацького роду і був онуком гетьмана Михайла Дорошенка. Михайло Дорошенко потрапив у пастку у 1628 р. за час одного з своїх походів на Крим і Чорне море і був важко поранений у бою з татарськими загонами кримського хана Ґірея.

Протягом свого гетьманування провів або брав участь у ряді воєн, як з Польшею, та і з Московією: російсько-польській війні (1654–1667 рр.) українсько-польській війні (1666-1671рр.) , українсько-московській війні (1665—1676 рр.), польсько-турецькій війні (1672-1676 рр.).

Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова.

Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в м. Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. В 1679-1682 Дорошенко був призначеним вятским воєводою и мешкав беспосередньо у Вятці.

Петро Конашевич Сагайдачний

Петро́ Конаше́вич Сагайда́чний(*1570, Кульчиці — †20 березня 1622, Київ) — шляхтич червоноруський з Перемишльської землї, козацький ватажок, кошовий отаман Війська Запорозького, Гетьман реєстрового козацтва. Організатор успішних походів українських козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних шкіл. Оспіваний у багатьох козацьких думах та українських народних піснях.

Петро Конашевич Сагайдачний народився 1570 року в селі Кульчицях Перемишильскої землі Руського воєводства (нині Самбірського району Львівської області) у шляхетській православній родині.  
Людина нестримної, кипучої енергії, патріот своєї землі, він пішов на Запорозьку Січ. Освічений, талановитий і хоробрий Сагайдачний незабаром зайняв помітне місце серед козацької старшини. Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» — швидкохідних човнах. З 1600 року він керував майже всіма значними походами, що набули загальноєвропейського значення. Особливої слави заслужив у народі після взяття 1616 року неприступної турецької фортеці в Кафі. У результаті походу був знищений турецький флот, а з неволі визволено тисячі полонених.З усім військом Запорізьким Сагайдачний вступив до Київського (Богоявленського) братства, що виступало проти колонізаторської політики шляхетської Польщі.

Сагайдачний  помер від тяжкої рани від отруєної стріли, яку дістав у битві під Хотином (1621 р.) і похований у Києво-Братському монастирі. Перед смертю С. заповів своє майно на освітні, благодійні і релігійні цілі, зокрема Київському братству і Львівській братській школі

Іван Дми́трович Сірко

Іван Сірко — учасник визвольної війни й утворення козацької республіки в Україні. Рік його народження невідомий. Дослідники одностайні в тому, що родом він був із селища Мерефи (нині містечко поблизу Харкова), походив із давнього козацького роду. Отримати освіту йому не довелося. Все своє життя Іван Сірко провів на війні: у походах проти Туреччини, Криму, Речі Посполитої. Був суворим і нещадним до ворогів, але відзначався великодушністю до переможених, не жадав для себе здобичі, завжди був для козаків прикладом самовідданості, відваги, хоробрості та винахідливості.

Упродовж 35 років (1645 — 1680) тривала активна діяльність Івана Сірка в Україні і на Запорожжі. Слава його набула розголосу у Польщі, Франції, Литві, Кримському ханстві, Туреччині, Молдові, Росії, особливо серед донського козацтва. За цей час він брав участь принаймні у 55 великих битвах і завжди, крім трьох-чотирьох випадків, виходив переможцем. Було ще безліч дрібних сутичок з татарськими загонами. Козацький отаман мірявся силою і з польськими хоругвами, які також змушував відступати. Іван Сірко — учасник визвольної війни й утворення козацької республіки в Україні.

Неспокійне життя і старість далися взнаки: влітку 1680 р. Іван Сірко занедужав і невдовзі помер. Запорожці поховали свого уславленого отамана над Дніпром, віддавши йому належні козацькі почесті.

Гетьман Іван Мазепа

МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ – гетьман України (1687-1709 рр.);  видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII – поч. XVIII ст.
Народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної  української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мовІ.Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.

На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700-1721), гетьман І.Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.

Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м.Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).
 

Богдан Зиновій Михайлович Хмельницький

Знаменитий гетьман України, засновник козацької держави – Війська Запорозького 
Гетьман Війська Запорозького з 1648 року. 
Місце народження – ймовірно: Черкаси, м. Жовкла, Суботів, Чигирин, Переяслав. 
Батько — Михайло Хмельницький, був на службі у коронного гетьмана. Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Львові, знав латинську, польську, турецьку, кримськотатарську, турецьку мови. У 1620-их pp. Xмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть, у Чигиринському полку й брав участь у військових походах козаків проти татар і поляків. Брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637. Восени 1638 Xмельницький був членом козацького посольства до короля Володислава IV. 
1645 разом з козацьким загоном на більш як 20 тис. був на службі французького уряду й, вірогідно, брав участь в облозі Дюнкерка. В 1647 році його маєток зруйнував дрібний шляхтич Чаплинський, сильно побито його малолітнього сина, померла його дружина; в грудні коронний хорунжий О.Конєцпольський наказує його схопити і стратити. 
В кінці грудня 1647 з невеличким (300 чи 500) загоном козаків подався на Запоріжжя, де його було обрано гетьманом. Це був початок нового козацького повстання, яке незабаром перетворилося на велику національно-визвольну революцію, очолену Хмельницьким. У всіх галузях державного будівництва — у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, виступає як видатний державний діяч. Це виявилося в організації верховної влади нової української держави, яка під зверхністю й титулом Війська Запорізького й під владою його гетьмана об'єднала всі верстви українського народу. 

В січні 1654 року підписав Переяславську угоду (в 1656 році переглянута без участі Хмельницького московсько-польською Віленською угодою). 
Помер 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і 25 серпня похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував.

Гетьман Іван Виговський 

[Іван Виговський] Боротьба за гетьманську булаву після першого невдалого гетьманування Юрія Хмельницького була недовгою. З-поміж претендентів виділялися Павло Тетеря, Мартин Пушкар та Іван Виговський. Всі троє – полковники Хмельницького, пройшли Визвольну війну і мали значний військово-політичний досвід. Іван Виговський здобув управління в першу чергу завдяки тому, що був компромісною фігурою зовнішньополітичної ваги. По-друге, він мав великий авторитет як генеральний писар. Ця посада була своєрідним еквівалентом прем’єр-міністра.
Третьою причиною була пряма підтримка зі сторони Івана Богуна та деяких інших полковників, духовенства і широкого кола подільських міщан. Саме представники фінансової та купецької еліти Вінниці, Бару, Немирова, Тульчина, Брацлава постійно підтримували гетьмана в його прозахідній орієнтації та протистоянні з Москвою. Федеративні стремління Виговського проявилися у 1658 році під час підписання договору з Польщею та Литвою про об’єднання на рівноправних засадах і фактично реорганізацію Речі Посполитої. Повстання проти гетьмана підняли Мартин Пушкар і Яків Барабаш, козацькі полковники Полтави та Миргорода. Якщо народні маси протидіяли захопленню старшиною маєтностей, то керівники намагалися завадити самому гетьману здійснювати його зовнішньополітичний курс, а полковник Пушкар відверто і неприховано заявляв про свої претензії на гетьманство.
Виговський заручився підтримкою Криму та Польщі. Такий перебіг подій не міг влаштовувати Москву, і Конотопська битва 1659 року стала логічним продовженням політики Виговського. Блискуча перемога, на жаль, стала його останнім успіхом. Вона збільшила і без того високий престиж козацького війська, однак не надала жодних політичних переваг: козацька опозиція підняла повстання на Лівобережжі. Саме Іван Виговський перший боровся із симптомами Руїни. В свідомості народу не зникла ненависть до Польщі і Криму, а гетьману в умовах протистояння з опозицією та Запоріжжям доводилося покладатися лише на іноземні держави. Розпочаті Хмельницьким дипломатичні зв’язки зі Швецією не дали результатів через короткі терміни гетьманування, а розшарування населення за становою ознакою прискорило кризу національної боротьби за незалежність. Білоцерківська рада у вересні 1659 року позбавила гетьманства Івана Виговського і вдруге обрала молодого, амбіційного, однак недосвідченого Юрія Хмельницького.

Полковник Семен Палій

Семен Палій (справжнє ім'я — Гурко Семен Пилипович); народився  1640-і роки — помер між 24 січня і 13 травня 1710) — полковник білоцерківський (фастівський), керівник національно-визвольної боротьби українського народу проти польської влади у Правобережній Україні в кінці XVII-го на початку XVIII століть.
Народився у Борзні (тепер Чернігівська область) в козацькій родині. Вчився у Києво-Могилянській Колегії.
[Семен Палій] Один із найдосвіченіших козацьких ватажків, представник еліти часів Гетьманщини. Історія зафіксувала Семена Палія одним із найпопулярніших лідерів козацького руху не лише в Україні, а й у всій Європі. Мав неабиякий військовий досвід. Помітну політичну та військову діяльність розпочав після поразки гетьмана Юрія Хмельницького у його третьому гетьмануванні. Польська королівська влада всіляко підтримувала козацький рух у зв’язку з активізацією Османської імперії. Через формування наказного гетьманства Правобережної України під контролем Речі Посполитої, займає вигідні та помітні позиції в організації козацького руху завдяки своєму грандіозному авторитетові серед європейських монархів. Прославився обороною Австрії та Угорщини, незамінний учасник Священної Ліги, проводив боротьбу із турками в напрямку Молдавії, Валахії та Північного Причорномор’я.
У 1690 роках Семен Палій повернувся із Січі на Правобережну Україну і відразу сформував там власну управлінську команду. Користуючись лояльністю Варшави, поширює вплив на всю Київщину, Поділля, Брацлавщину і Волинь, частину Білорусі та Молдавії. Фастівський полковник практично здійснює гетьманське управління. Протягом 1690-х років демонстративно проводить політику витіснення польської шляхти і кілька разів присягає московському цареві. Намагається узгоджувати власні дії з Іваном Мазепою, однак не завжди успішно. Фінальною причиною спалаху нової війни стала заборона у 1699 році козацтва.
В 1702 році починає повстання проти Польщі, яке триває зі змінним успіхом. Повстанці захопили багато подільських міст, в тому числі Вінницю, Бар, Бердичів, Могилів, Немирів.Семен Палій оголосив Правобережжя «Вільною козацькою областю», і присягнув цареві Петру І, однак відмовився звільнити захоплені території після його наказу про підтримку короля Августа у зв’язку з Північною війною. Мазепа вступив на Правобережжя у 1704 році із 40-тисячною армією, і арештував Палія. Звільнений у 1708 році, той допомагав промосковській частині старшини і брав участь у Полтавській битві 1709 року в лавах Скоропадського. Помер у 1710 році.

В 1705 за наказом Петра І він був засланий до Сибіру, в Тобольськ. Після відкритого виступу Івана Мазепи проти московської влади у 1709р.  Палія було повернуто з заслання і призначенно полковником Білоцерківського полку. Помер у січні 1710. Похований у Києво-Межигірському монастирі.

Гетьман Кирило Розумовський

[Кирило Розумовський] Останній гетьман України. Його діяльність співпадала із настроями імператриці Єлизавети, і відбувалася у фарватері політики Петербурга, однак при цьому відчутно зменшився тиск на український традиційний устрій самоуправління, хоча й навіть не порушувалося питання про можливість відносин з іншими державами або власну фінансову систему.
Кирило Розумовський (Розум) був молодшим братом Олексія Розумовського, фаворита імператриці Єлизавети. За допомогою родинних зв’язків у 1742 році його приймають у Петербурзі, у 1743 році призначають камер-юнкером, а також направляють на навчання до Берліна і Геттінгена, звідки він повертається в 1744 році і отримує титул графа. В наступному році його кар’єра злітає до камергера, а в 1746 він призначений Президентом Петербурзької Імператорської академії наук, причому тоді йому було лише 18 років. З 1748 року він уже Сенатор і Генерал-ад’ютант. У зв’язку із проханням козацької еліти та тісним зв’язкам, які Розумовський підтримував із Гетьманщиною, імператриця Єлизавета у 1750 році дозволяє відновити гетьманський устрій та призначає гетьмана в Лівобережну Україну – Кирила Розумовського.
Таким чином режим фаворитів призвів до покращення ситуації в Україні. Кирило Розумовський розвивав культурну складову на гетьманщині та всіляко збільшував свої володіння, перебуваючи в повній залежності від Петербурга. Він став одним із головних організаторів перевороту 1762 року, коли Катерина ІІ захопила владу. У 1764 році вона остаточно ліквідувала гетьманський устрій в Лівобережжі і активно сприяла анексії територій Речі Посполитої, в тому числі Правобережної України та Волині. Кирила Розумовськогопозбавили права бути гетьманом, натомість дали звання генерал-фельдмаршала, а сам інститут гетьманату скасували.

Гетьман Іван Скоропадський

Трагічна і символічна постать в історії України. Гетьман Іван Скоропадський належить до числа тих козацьких лідерів, котрі, попри всі свої співпереживання і усвідомлення долі української незалежності, не змогли згуртувати народ і повести його за собою.
Іван Скоропадський походив з Уманщини, мав тісний зв'язок з Брацлавщиною та Київщиною, користувався повагою старшини і здобув авторитет ефективного дипломата. Іван Ілліч мав досить спокійний і виважений характер, однак часто саме рішучості та енергії йому часто не вистачало. Неможливість підтримувати тісну співпрацю із Пилипом Орликом була ускладнена ще одним складним фактом – зруйнована Запорізька Січ відновилася в межах татарської території під турецьким протекторатом, і опиратися на неї відразу після розгромної поразки під Полтавою було просто неможливо. Гетьман війська Запорізького Скоропадський не зумів згуртувати населення та еліту проти Петра, і діяти в тандемі з Орликом не вдалося. На той час існувало саме три політичні центри української державності – Олешківська Січ, Гетьманат Пилипа Орлика іГетьманщина Івана Скоропадського. Лише їх об’єднання могло створити умови для відновлення самостійності України. Цього не сталося Протягом гетьманування Скоропадський намагався підтримувати українську культуру, діючи за аналогією з Мазепою. Друк книг, особливо духовних, підтримувався з його скарбниці, а витрати на оздоблення та ремонт храмів були звичайним явищем. В цьому напрямку також відбувалися приховані протистояння інтересів Петра І та Івана Скоропадського – у 1720 році цар заборонив здійснювати друк книг українською мовою.

Наступ на автономію України здійснювався безжально, а Малоросійська колегія претендувала на всю повноту виконавчої влади. Такий поворот подій зумовив активізацію старшини Лівобережжя на чолі з Полуботком, однак гетьман вже не зміг сприяти цьому процесу, оскільки доживав останні дні.

Гетьман Пилип Орлик

[Пилип Орлик] Гетьман, котрий не зміг реально встановити свою владу в Україні, але його боротьба за незалежність Батьківщини була більш, ніж реальною. Видатний гетьман досить довгий час вважався правою рукою Івана Мазепи, його найближчим сподвижником. Пилип Орлик походив із чеської шляхти, котра осіла в Речі Посполитій, точніше в Литві, ще після Гуситських війн. Поступово родина Гетьмана Пилипа Орлика схилилася до православ’я, - мабуть, під впливом білоруського оточення. Кар’єрне зростання Пилипа Орлика після єзуїтського училища все одно відбувалося в напрямку православ’я Києво-Могилянської колегії, і в цій системі його помітили. Здібний писар зацікавив людей Мазепи, котрі, як і сам гетьман, також мали давні зв’язки із київським братством. Для тогочасної системи гетьманського управління Орлик був справжньою знахідкою, оскільки володів неабияким талантом ораторства та був здібним поліглотом – знав мови всіх сусідніх з Україною народів, а також володів тими, котрі вважалися міжнародними – латинською, грецькою, польською, французькою, німецькою та іншими. Важливу роль в цьому питанні могли відіграти запорожці, котрі після 1709 року заснували Олешківську Січ. Але Орлик і тут зазнав невдачі через їхній перехід на сторону Росії в протистоянні з Османською імперією в 1734 році. Постійні зміни місця проживання – Франція, Швеція, Чехія, Німеччина, Польща, Молдавія, Греція, Валахія – були скоріше поневіряннями, котрі не дозволяли організувати прагматичну роботу. Помер гетьман Пилип Орлик у 1742 році. Своїми діями Пилип Орлик продемонстрував можливість залишатися принциповим і непохитним у справі здобуття незалежності України незважаючи на складні обставини всередині країни та за кордоном.

Гетьман Юрій Хмельницький

[Юрій Хмельницький] Гетьманування Юрія Хмельницького відбувалося з перервами три рази – аналогів в історії України немає. Однак кількість ще не означає якість. Син великого Богдана Хмельницького ніколи не планував стати гетьманом так швидко – вся надія була на Тимоша. Однак смерть старшого сина підштовхувала старого гетьмана до того, аби замість себе залишити на посаді Юрія. Розгортається небувала за своєю жорстокістю боротьба за владу всередині країни, і одночасно – продовжується наступ інших держав. До традиційного протистояння Польщі та Москви приєднується Османська імперія разом зі своїм вічним сателітом Кримським ханством. Невдовзі після зречення Юрія Хмельницького захоплює в полон Стефан Чарнецький, польський шляхтич з Наддніпрянщини. Ув’язнений в Мальборку на три роки, Хмельницький неспроможний впливати на хід подій в Україні. Після звільнення Хмельницький приєднується до Дорошенка, однак, ймовірніше всього, гетьманські амбіції не дозволяють йому діяти конструктивно, і він поступово переорієнтовується на уманського полковника Михайла Ханенка. Зрештою, - татарський полон і ув’язнення в Стамбулі. Внаслідок ослаблення Речі Посполитої та московських позицій на Правобережній Україні завдяки діяльності Петра Дорошенка турки активізувалися і, для кращого народного сприйняття, після його зречення створили передумови для проведення козацької ради, на якій, під тиском Стамбула, у 1677 році було проголошено гетьманом Юрія Хмельницького – тепер вже втретє. Столицею став Немирів. Політика Хмельницького була досить простою – він намагався звільнити Лівобережну Україну від Москви за допомогою турецьких, татарських та вірних козацьких військ. Без контролю над Дніпром це було неможливо. Чигирин, давня гетьманська столиця, знаходилися під контролем Москви і Самойловича, тож Хмельницький разом із стотисячною армією турків взяв його в облогу. Похід був невдалим, а наступного, 1678 року, Чигирин було вже повністю зруйновано. Щоправда, це не дало можливості туркам закріпитися, і Хмельницький зрікся гетьманства втретє. Наслідком кампанії стало вбивство тепер уже неуспішного та формального, нікому не потрібного гетьмана у 1685 році в Кам’янці на Поділлі.