Полуботок Павло Леонтійович

Полуботок, Павло Леонтійович (бл. 1660 — 29 грудня 1724) — наказний гетьман України (1722—1724) по смерті Івана Скоропадського, чернігівський полковник. Полуботок виступав проти знищення залишків українського суверенітету та обмеження царського впливу в Україні. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур. Павло Леонтійович Полуботок народився близько 1660 р. в Борзні (за іншою версією на родинному хуторі Полуботівка, нині смт.Шрамківка) у родині майбутнього чернігівського полковника, (за гетьмана I.Самойловича — генерального бунчужного і осавула) Леонтія Артемовича Полуботка. 

Разом з батьком належав до прихильників Івана Самойловича, потім — Івана Мазепи. У 1706 році став чернігівським полковником. Повстання I. Мазепи не підтримав. На Глухівській раді 1708 р. був запропонований на посаду гетьмана. Однак, за свідченнями сучасників, це викликало негативне ставлення Петра I, який сказав: «Он очень хитёр и может Мазепе уравнятся». Після поразки Карла XII і Мазепи Петро I починає ліквідувати останні залишки української автономії. Саме він забороняє поняття «Україна» і замінює останнє терміном «Малоросія». При цьому вислів «Україна» та «козаки» поступово втрачають споконвічне значення. Замість уряду гетьмана він створює у 1722 р. Малоросійську колегію, яка не мала у своєму складі жодного українця. Мета Малоросійської колегії — «привести їх батьківщину до покори» (за словами графа Толстого, соподвижника Петра I). Малоросійська колегія на чолі з бригадним генералом Степаном Вельяміновим-Зерновим (ще вона налічувала шість штаб-офіцерів та прокурора), всупереч існуючим порядкам, ввела небувалі податки і збори і цілком довільно розпоряджалась цими сумами. Полковники з великоросів допускали ще більше зловживань та самоуправства. Без упину чинили свавілля великоруські війська і обтяжували народ постоями.

 А козаків продовжували посилати величезними партіями на далекі роботи, де вони гинули як мухи від важкої і незвичної роботи, від незвичного клімату та їжі. Траплялось, що з п'ятдесяти тисяч відправлених на ці роботи гинула на місці третина, половина, а решта повертались каліками. Налічують за п'ять років (1721—1725 рр.) загиблих на цих роботах на Ладозькому каналі, на Кавказі, на Волзі до двадцяти тисяч козаків. Одержавши звістку про смерть Івана Скоропадського у 1722 р., Петро I велів виконувати обов'язки гетьмана полковнику Полуботку з генеральною старшиною, радячись у всіх справах з головою колегії Вельяміновим.

 Старшина через особливу депутацію порушила клопотання про дозвіл обрання нового гетьмана, але на це прохання довго не було відповіді, і коли старшина дозволила собі нагадати про це клопотання, Петро влітку 1723 року відповів, що справа про обрання гетьмана відкладена на невизначений час: царський уряд підшукує в гетьмани особливо вірну й надійну людину у зв'язку з тим, що від часу першого гетьмана, Богдана Хмельницького, і до останнього, Скоропадського, усі гетьмани виявились зрадниками, і набридати царю з цим питанням не варто, бо управління Україною забезпечене і в справах немає замішання. Іншими словами, Петро не тільки відкладав цю справу, а й забороняв нагадувати про неї.

 Полуботок, людина енергійна, пройнята любов'ю до своєї країни, не міг дивитися на все це байдуже. З огляду на те, що приводом для всіх цих порушень старих українських прав служить українське безладдя та зловживання, він прагнув увести порядок та законність в українському управлінні і покласти край старшинським зловживанням, на які посилався цар Петро. Розіслав універсали, які забороняли старшині під страхом суворих покарань використовувати козаків на свої потреби. Зайнявся реформою судових установ, прагнучи попередити хабарництво та зловживання суддів, неправий суд і утиски народу: розпорядився, щоб у судах сільських, сотенних та полкових судив не один суддя або отаман одноосібне, а з ним засідало кілька асесорів для контролю. 

Нормував апеляції вищому суду на рішення нижчого. Доклав зусиль, щоб ввести порядок у судочинстві вищого війського За деякими даними Полуботок відправив гетьманські скарби до Лондона, заповівши повернути їх незалежній Україні чи своїм нащадкам. За легендою, 1720 року син гетьмана Яків за батьковим ропорядженням поклав на рахунок лондонського «Банку Ост-Індійської компанії» барильце золота. До Росії це золото спробували повернути кілька царів, починаючи від Петра I, а від середини XIX сторіччя претензії на скарб гетьмана стали заявляти його нащадки. У 1908 р. 350 його нащадків провели з'їзд у місті Стародубі (батьківщина Полуботка), відправивши до лондонсього банку 25 представників з вимогами повернути відсотки, які набігли за 200 років розмірі 213 млн. карбованців. У середині 1950-х рр. розшуком скарба Полуботка зайнялась Ін'юрколегія СРСР, а від 1991 р. — влада незалежної України. Нині мова йде вже про суму на внеску Полуботка в 16 млрд. фунтів стерлінгів.

 Однак службовці банку, спадцкоємця «Банку Ост-Індійської компанії», донині ігнорують усі запити, посилаючись на таємницю вкладу та відстутність у претендентів необхідних паперів, що підтвердили б їхні права.

Джерело: Козацькі вожді України - Сушинський Б.І.