Миргородського полковника Данила Апостола (1654-1734) вважали чільним полководцем часів гетьмана Івана Скоропадського. Але здобув він таку репутацію, заживши слави хороброго воїна і талановитого воєначальника, набагато раніше - в багатьох боях і походах. Тож коли 1721 року постало питання про те, хто командуватиме українськими військами в Перському поході імператора Петра І, гетьман Скоропадський, не вагаючись, призначив на цю посаду 65-річного, а проте ще досить жвавого і меткого на розум, полковника миргородського Д. Апостола.

Військо його складалося з кількох полків і налічувало понад 12 тисяч шабель. Разом з російськими військами, якими командував сам імператор, воно брало участь у битвах під Астраханню, з боями пройшло до Дербента, тобто майже до кордонів сучасного Азербайджану. Це був виснажливий похід. Воювати доводилося в гірській місцевості. Перські війська та загони місцевих народів чинили серйозний опір російським полкам. До того ж Данило Апостол чудово розумів (як і його козаки), що тут вони воюють за чужу справу, допомагаючи росіянам так само колонізувати поволзькі та кавказькі народи, як вони вже колонізували Україну, де в цей час зростало невдоволення російськими порядками та російським чиновництвом.

Коли Данило Апостол повернувся в Україну, гетьман Скоропадський уже помер, передавши владу Павлові Полуботку. Але російський імператор і Полуботка наказним гетьманом не затверджував, і дозволу на вибори нового гетьмана не давав. Навряд чи 70-річний полководець важив на те, що сам ще колись стане гетьманом.

Він повернувся до свого миргородського адміністративного полку та сяк-так заходивсь утихомирювати населення, яке ось-ось ладне було повстати, невдоволене податками, постоями російських солдатів, нахабством російської та й місцевої адміністрацій.

Коли ж наказного гетьмана Полуботка заарештували, Апостол зі своїм, уже військовим, полком опинився там, де й інші полковники, — в степу, поблизу річки Коломаки. Для нього не було секретом, що росіяни спеціально погнали мало не всю українську військову силу в степи, щоб не допустити збройного виступу на захист Полуботка, захист прав українського народу.

Він був мужньою людиною. Розуміючи, що Петро І спробує засудити Полуботка, звинувачуючи в тому, що він, мовляв, виступає проти указів імператора та домагається виборів гетьмана, Данило Апостол складає велику петицію, під якою підписується чи не все українське офіцерство. Голова Малоросійської колегії бригадир Вельямінов заборонив посилати цього листа імператорові, але Апостол, завдяки старанням своєї канцелярії, зумів зберегти листа і таємно переправив його до Петербурга, вирядивши туди козака-камікадзе Івана Романовича.

Звичайно, Романовичу важко було пробитися до імператора. Та все ж, пам'ятаючи наказ полковника Апостола, якого старшина вже мала за наказного гетьмана, цей сміливець таки зумів прорватися до Петра І, коли той виходив з церкви Святої Трійці, і листа передав

Полковник добре вивчив характер імператора   і знав, з якою зверхністю ставиться Петро І до українців. Тому вважав, що ця петиція, по суті, була попередженням імператорові, своєрідним ультиматумом: або приборкай своїх чиновників та дозволь обрати гетьмана, або матимеш антиросійське повстання в Україні.

Від подальших репресій козацтво вберегла тільки смерть Петра І - в січні 1725 року. Коронована на імператрицю його вдова Катерина І визволила з Петропавлівки соратників Полуботка. Не став арештантом і полковник Д. Апостол. Наступного року Петербург навіть ухвалив рішення про дозвіл українському козацтву обрати собі гетьмана.

Одначе виконувати цієї ухвали ніхто не квапився. Члени Малоросійської колеги та інше причетне до України чиновництво, мабуть, переконало імператрицю, що це досить небезпечно. А щоб винищити найбоєздатнішу частину українців, їх знову - близько 20 тисяч - кинули у Перську війну, на територію сучасного Азербайджану.

Характерно, що в Петербурзі припильнували, щоб на війну пішло все вище козацьке офіцерство і вся гетьманська гвардія - найбільш національно свідома і здатна до організації козацького війська частина українського воїнства. Цей факт з усією очевидністю підтверджує, що Катерина І розглядала Перський похід, крім усього іншого, ще й як засіб фізичного ослаблення української нації, деморалізації козацтва.

Тим часом події розгорталися за повелінням неба. Навесні 1727 року Катерина І померла, й імператорську корону перейняв онук Петра Великого Петро II.Як мало, виявляється, треба до краю приниженому народові, щоб він уклінно дякував тим, кого ще вчора люто ненавидів; дякував тільки за те, що йому повернули право обрати гетьмана, те право, яке цей народ століттями виборював, і таки виборов був, шаблями.

Вибори проходили в Глухові, у вересні 1727 року. З цієї нагоди сюди зволили прибути такий собі таємний радник Ф. Наумов. Які зволили особисто... Від імені його величності...

У жовтні 1727 р. гетьманом обирають 70-річного миргородського полковника Данила Апостола. Загальне схвалення, викликане цією подією, затьмарювалося тим, що імператорський уряд не лише відмовився підтвердити всі статті Переяславської угоди 1654 р., а й нав'язував гетьманові нові обмеження. За всіма зовнішньополітичними контактами мав наглядати російський намісник, військові справи — контролювати російський фельдмаршал, а цар одержував право дарувати землі в Гетьманщині. Щоб утішити українців, Гетьманщина з імперського Сенату передавалася знову під юрисдикцію міністерства іноземних справ. Розуміючи приреченість усяких спроб відновити політичні прерогативи Гетьманщини, Апостол зосередив діяльність на поліпшенні соціально-економічних умов у країні.

Він продовжив реформу системи судочинства й заснував скарбницю, що забезпечила Гетьманщині перший річний бюджет. Оскільки між 1729—1731 рр. серйозно вичерпався фонд громадських та рангових земель, Апостол провів їх ретельну ревізію та відновив велику частину втрачених земель. Особливо ефективно він обстоював інтереси української торгівлі, захищаючи українських купців від нерівноправного суперництва з росіянами, скоротивши обтяжливі експортні мита, накладені російськими чиновниками. Він навіть здобув кілька політичних перемог.

Відроджено, зокрема, всю традиційну козацьку генеральну старшину, відроджувалися полки, поступово втрачало владу російське чиновництво... І «впорядковував свій уряд»  Апостол непогано, дбаючи і про заселення лівобережного поніззя Дніпра, і про розбудову Церкви і, зокрема, Самарського  монастиря

Але тривало таке відродження недовго. 1730 року Петро II помер од віспи. Це сподіялось мало не перед очима гетьмана Д. Апостола, якого саме викликано до столиці. Гетьман збентежений. Сидить у Москві, чекаючи, чия візьме, хто прийде до влади та якою буде його власна доля.

Корону, як відомо, підхопила племінниця Петра І Анна. По коронації, на якій був і гетьман, почалось роздавання нагород. Д. Апостолові - за вірну службу - припав орден Олександра Невського. Син Апостола Петро дістав призначення на полковника Лубенського. В Україні дещо поменшала кількість (до 6 кавалерійських полків) російських військ, присутність яких тяжким тягарем лягала на селянство та міщан.

Того самого року понад 30 тисяч козаків та простого люду мусило йти на спорудження валу Й укріплень між Дніпром і Дінцем - такої собі Великої Української стіни. Ці роботи, що тяглися кілька років, з військової точки зору були просто безглуздими: для захисту від татар і турків лінія нічого не давала. Зате вона рік у рік підривала здоров'я десяткам тисяч українців, яких тримали на цих будовах у нелюдських умовах.

Двадцять тисяч козаків імператриця скерувала на війну проти польського короля С Лещинського. Таким чином російський уряд втрутився - за допомогою українських шабель - у польські справи, намагаючись посадити на польський трон Августа III.

А що ж гетьман Д. Апостол? Він, як міг, допомагав козацтву. Зокрема, домігся дозволу імператриці на повернення з турецьких володінь тих запорожців, які після репресій Петра І перебували на території, підконтрольній Туреччині. Втім, повернення це було не зовсім поверненням: одразу після присяги на вірність російській короні всіх козаків вирядили до Польщі воювати.

. Відвоювавши право призначати Генеральну канцелярію та полковників, Апостол різко зменшив кількість росіян і чужинців у своїй адміністрації. Він також поставив під свою юрисдикцію Київ, що довго перебував під владою російського губернатора. Вражаючим прикладом зміцнення Гетьманщини стало повернення навесні 1734 р. під владу Росії запорожців, які з 1708 р. жили у вигнанні на території кримських татар.

Апостол не дожив до цієї події, бо вмер у січні 1734 р. Поховано його з усіма можливими почестями в Сорочинцях, у церкві, яку свого часу Д. Апостол збудував на свій кошт.