Початки козацького державотворення сягають 2-ї пол. XVІ ст. Кульмінаційним моментом цих процесів було заснування Запорозької Січи, як політичного та військового центру всього низового козацтва. Відтоді Запоріжжя, чим далі то все більше, набуває обрисів державного організму з власною територією, урядом, адміністративною системою, верховним державним органом (Рада), політичним центром (Січ), правовою системою заснованою на звичаєвому праві, власною активною зовнішньою політикою.

Все це в повній мірі знайшло своє відображення в запорозькій державній геральдиці. Вже на першій військовій печатці 1592 року бачимо, незмінне в подальшому, зображення козака з мушкетом, що являв собою символічний образ всього „Славного Запорозького Війська” та його мілітарної могутності. Запорозький герб, таким чином, репрезентував Запоріжжя перед зовнішнім світом як самостійний державно-політичний організм та самодостатню військову силу, виступаючи одним із зовнішніх атрибутів запорозької державності.

Надання герба верховною владою, в тогочасному суспільстві сприймалося як своєрідна перепустка в ряди привілейованої верхівки. А з огляду на те що герб, згідно з легендою, було надано всьому козацтву (показово, що в жодному з козацьких літописів не говориться про надання герба реєстровому козацтву, мова завжди йде про козацтво в цілому), то, зрозуміло, все воно автоматично одержувало б привілейований статус. Таким чином, легенда про надання герба ставала важливою складовою цілої традиції про реформу Баторія, на якій ґрунтувалися соціальні та політичні претензії козацтва.

Прив’язуючи появу запорозького герба саме до Баторієвої реформи козацька старшина намагалася в такий спосіб легітимізувати набуті силою козацької шаблі привілеї, які окреслювалися загальним поняттям – „козацькі вольності”. Саме герб, як зовнішній атрибут соціальної ідентифікації, як ознака привілейованого статусу, найбільше надавався до використання в якості засобу підтвердження цих козацьких претензій на вольності.

Баторієве надання, незважаючи на той ореол який воно одержало в пізнішій козацькій літописній традиції, було не більше ніж легендою. На це, зокрема, вказує цілий ряд обставин джерелознавчого характеру. По-перше – в самій “Постанові щодо низовців” від 16 вересня 1578 року немає жодної згадки про надання герба, натомість говориться про вручення реєстровим козакам великої королівської корогви, на якій, ймовірно, було зображено державний герб Речі Посполитої. Очевидно козацькі літописці просто розширили перелік наданих козакам клейнодів, оскільки крім печатки в їх описах фігурують бунчук і булава, які в “Постанові” також не згадані.

По-друге – не може не впадати у вічі той факт, що цей “наданий” герб використовувало нереєстрове козацтво. Печатками з цим гербом скріплювали свої підписи запорозькі гетьмани, в той час як реєстрове козацтво, як окрема військова структура, існувало здебільшо лише в теорії. До того ж на жодній із запорозьких печаток кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. немає згадки королівського титулу, що було б логічним у разі надання запорозького герба річпосполитським урядом і використання його реєстровим військом. По-третє – слід мати на увазі, що влада Речі Посполитої в особі Стефана Баторія навряд чи мала намір підносити соціальний статус козацтва, зокрема, шляхом надання останньому герба. Цій владі йшлося про опанування і навіть знищення козацтва, тож на цьому тлі „гербові привілеї” виглядали б більше ніж дивними. Характерно, що в найдавнішій письмовій згадці про запорозький герб, у „Вѣршах на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного” від 1622 року, в яких також говорилося про надання цього герба польськими королями: „Кгды мензства запорозцwвъ крѡлеве дознали теды за гербъ такого имъ рыцера дали”, не конкретизується за якого саме короля відбулося це надання. Логічно було б припустити, що автор 1-ї чверті ХVІІ ст. мав би ліпше знати обставини надання ніж літописці ХVІІІ ст. Варто відзначити і той факт, що в найдавнішому козацькому літописі – „Літописі Самовидця” взагалі не згадано про надання герба польською владою.

Походження запорозького державного герба, з огляду на все вище сказане, безумовно слід шукати на місцевому грунті. За це промовляє, як зміст самого герба Війська Запорозького Низового, так і історія розвитку козацької геральдики в цілому. Важливо наголосити, що практично жодний з територіальних гербів, які з’явилися в період існування козацьких державно-політичних організмів, не був наданий верховною владою. Майже всі вони, як втім і більшість родових гербів, з’явилися безпосередньо з ініціативи своїх власників, які в такий спосіб намагалися обґрунтувати власні претензії на привілейований статус.

Очевидно, що перший козацький герб також не становив в цьому ряді виключення. Формування козацької державності за порогами в другій половині ХVІ ст. вимагало, поруч з іншим, зовнішнього вираження політичних прагнень нового державного організму, який ще не здобув зовнішнього визнання, але потребував цього. Впровадження практики використання державного герба, зокрема на печатці, свідчить про відкриту претензію на визнання Запоріжжя в якості окремої політичної сили.

Козацька революція 1648 року призвела до створення на більшій частині українських земель нової козацької держави – Війська Запорозького (Гетьманщини), яка перебрала на себе від Запорозької держави назву, систему державного устрою, військову організацію та державну символіку, зокрема герб. Військо Запорозьке Низове, яке дало поштовх до Визвольної війни, на певний час перетворилося на своєрідну автономну частину нового державного утворення, але вже в останні роки гетьманування Богдана Хмельницького Запоріжжя знову відігравало вповні самостійну політичну роль.

Очевидно, з погляду політичної символіки образ козака на державному гербі мав відбивати військовий характер Української держави XVII – XVIII ст., а також провідну роль козацтва в політичному житті країни. Разом з тим, політична символіка знайшла своє відображення не лише в козацькому державному гербі в цілому, але й в окремих пам’ятках державної геральдики Війська Запорозького.

Джерело:  Міські та містечкові герби України. Панченко В. – К.: Просвіта, 2000.