На посаді корсунського полковника брав участь у Батізькій битві 1652 р. за вірну службу на користь Речі Посполитої був зведений в польське шляхетство королем Яном Казимиром, отримавши прізвище Золотаренко. Будучи братом третьої дружини Хмельницького, котрий підбирав у своє оточення вірних поплічників, був призначений наказним гетьманом Білоруської воєнної баталії на чолі 20-тисячного козацького корпусу. За його сприянням Московія загарбала колишні північні землі України-Руси, зокрема Гомельську, Брянську, Могилевську та Смоленську області. Московський цар Олексій Михайлович вирішує не тільки обласкати наказного гетьмана, влаштувавши прийом з приводу взяття Смоленська 27 вересня 1654 року, але й приїздить у царську ставку під Смоленськом і особисто нагороджує Золотаренка «за вірну службу містом Батурин з усіма селами, які до нього відносилися».
В історії визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького цей полководець і дипломат не залишив такого яскравого сліду, як, скажімо, Богун, Кривоніс чи Нечай. Проте складалося так, що в найвідповідальніші періоди становлення нової української держави Хмельницький завжди звертався до послуг саме полковника Федора Вешняка-Якубовича (р. н. невід. - помер 1650). Підстави для цього давало досить вдале поєднання в особі полковника Вешняка (в деяких джерелах - Вишняка) талантів полководця і дипломата.
Станіслав Кричевський народився в сім'ї шляхтича з Берестейщини. Раніше православний рід Кричевських на момент народження Станіслава слідом за іншими українськими магнатами і шляхтичами вже прийняв католицтво. Поступивши на службу до коронного війська Речі Посполитої, завдяки особистій мужності і здібності до військової справи, Кричевський користувався заслуженим авторитетом серед жовнірів і командування. Особливий респект до здібного офіцера виявляв великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. Й, вочевидь, завдяки саме його протекції в 1643 р., Кричевський отримав призначення на полковника Чигиринського реєстрового полку.
Ще дивовижніше складалася доля гетьмана Максима Гулака, що прийняв булаву по смерті Карпа Півторакожуха, орієнтовано на початку 1642 року. За часів Півторакожуха Максим Гулак командував у його війську артилерією. Він перейняв і добре вивчив тактику прикордонних боїв свого попередника, проте не одразу вдався до неї, а спробував розпочати бойові дії майже в центрі України, на території Черкащини. Гулак дійшов туди, розбиваючи дрібні загони поляків. Та коли на річці Тясмин проти нього виступили значні польські сили, гетьман, втративши чимало людей і всю артилерію, мусив відступити до кордонів з Кримським ханством, тобто на ті самі землі, на яких базувався його попередник. Поляки спробували розбити його й тут, але цього разу вже вони зазнали поразки і відступили.
Протягом 1639–1642 року Півтора-Кожуха вів проти польських військ партизанську війну, заманивши їх у безлюдні степи на кордоні України і Кримських земель. Не маючи провіанту і теплого одягу, поляки несли втрати в сутичках із загонами гетьмана в той час, як козаки захоплювали в полон поляків і обмінювали їх у татар на худобу та провіант. В цей же час, на прохання Кримського хана Півтора-Кожуха допоміг татарам відбити напад калмицької орди і відігнати її за Волгу. Невеличкими групами та загонами пробивалися козаки крізь польські застави і сходились до урочища поблизу Богодухова (нині Харківської обл.), край берега Мерли, притоки Ворскли, що впадає в Дніпро.
Павло Бут був добре відомий серед козацтва, яке поважало його як «мужа хоч і простого, але сміливого». Історія не зберегла відомостей ні про час його народження, ні про початок життєвого шляху. Відомо лише, що походив він із Чигирина. Тут і пройшов школу від козака до отамана. Не раз ходив у походи на турецькі чорноморські фортеці.
Походження Сави Кононовича невідоме. В листах 1637 року ватажка повсталих Павла Бута (Павлюка) до гетьманаСтаніслава Конєцпольського він називається «чужинцем москалем». Проте рід Кононовичів використовував шляхетський герб Радван, що нагадував татарську тамгу і вживався багатьма шляхетськими родинами татарського походження. Можливо, довший час служив в козацькому війську в Україні. В повстаннях козаків 1630-х не брав участі. Станісла в Конєцпольський вважав його «чоловіком добрим, спокійним, притім рицарським».
У пору, коли полковники реєстрового козацтва Караїмович і Барабаш по-зрадницькому видавали Івана Сулиму (1635 р.) полякам, гетьманом реєстровиків випало бути Василю Томиленкові. Ніяких свідчень про те, чи мав він щось спільного з цією зрадою, до нас не дійшло. Зате достеменно відомо, що гетьман не хотів далі миритися зі свавіллям польського панства. Маючи чимало фактів, що яскраво засвідчували, наскільки польські магнати й урядовці дозволяють собі виходити поза межі законності, він спорядив до Варшави делегацію, яка б довела до відома уряду й короля, що ж насправді діється в українських землях. Тобто цей гетьман не просто шукав порозуміння з королем, а вимагав від нього та уряду приборкати шляхту, поставити її в рамки закону. Він визнавав Україну в складі Речі Посполитої, але на засадах гідності.
У свої перші морські походи Іван Сулима ходив з Самійлом Кішкою ще достатньо молодим козаком, проходив у нього морську школу. Особливо вабило його море, морські походи. Досить швидко талановитий козак вибився в чільні старшини, став на один рівень мало не з Петром Сагайдачним. Як би склалася козацька доля Сулими далі, можна лише гадати, бо в одному з походів у бою з турецькою ескадрою, десь близько 1605 року, у чайку Сулими вцілили турецькі гармати. Звичайно, молодий і здоровий козак, опинившись з побратимами у воді, топитися так запросто не збирався. Але нічого вдіяти проти турків вони не змогли. Турецькі моряки повитягали козаків з води і тут же прикували до весел своєї військової галери.
Серед українських гетьманських родів Дорошенки займають одне з перших місць. Вони дали Україні двох видатних гетьманів. Чимало членів роду посідали генеральні уряди в адміністрації Гетьманщини. В пізніші часи кілька відомих інтелектуалів з роду Дорошенків зробили вагомий внесок у розвиток української нації.
Засновником цього роду став Михайло Дорошенко, який належав до реєстрової старшини за часів гетьмана Петра Сагайдачного. Під його командуванням полковник Михайло брав участь у Хотинській війні (1621 р.), а також у звитяжних походах українського козацтва на Москву, підтримуючи боротьбу польського короля зі шведської династії Ваза Зигмунта ІІІ і його сина, королевича Владислава, за московський трон.
На посаді корсунського полковника брав участь у Батізькій битві 1652 р. за вірну службу на користь Речі Посполитої був зведений в польське шляхетство королем Яном Казимиром, отримавши прізвище Золотаренко. Будучи братом третьої дружини Хмельницького, котрий підбирав у своє оточення вірних поплічників, був призначений наказним гетьманом Білоруської воєнної баталії на чолі 20-тисячного козацького корпусу. За його сприянням Московія загарбала колишні північні землі України-Руси, зокрема Гомельську, Брянську, Могилевську та Смоленську області. Московський цар Олексій Михайлович вирішує не тільки обласкати наказного гетьмана, влаштувавши прийом з приводу взяття Смоленська 27 вересня 1654 року, але й приїздить у царську ставку під Смоленськом і особисто нагороджує Золотаренка «за вірну службу містом Батурин з усіма селами, які до нього відносилися».
В історії визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького цей полководець і дипломат не залишив такого яскравого сліду, як, скажімо, Богун, Кривоніс чи Нечай. Проте складалося так, що в найвідповідальніші періоди становлення нової української держави Хмельницький завжди звертався до послуг саме полковника Федора Вешняка-Якубовича (р. н. невід. - помер 1650). Підстави для цього давало досить вдале поєднання в особі полковника Вешняка (в деяких джерелах - Вишняка) талантів полководця і дипломата.
Станіслав Кричевський народився в сім'ї шляхтича з Берестейщини. Раніше православний рід Кричевських на момент народження Станіслава слідом за іншими українськими магнатами і шляхтичами вже прийняв католицтво. Поступивши на службу до коронного війська Речі Посполитої, завдяки особистій мужності і здібності до військової справи, Кричевський користувався заслуженим авторитетом серед жовнірів і командування. Особливий респект до здібного офіцера виявляв великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. Й, вочевидь, завдяки саме його протекції в 1643 р., Кричевський отримав призначення на полковника Чигиринського реєстрового полку. 
Ще дивовижніше складалася доля гетьмана Максима Гулака, що прийняв булаву по смерті Карпа Півторакожуха, орієнтовано на початку 1642 року. За часів Півторакожуха Максим Гулак командував у його війську артилерією. Він перейняв і добре вивчив тактику прикордонних боїв свого попередника, проте не одразу вдався до неї, а спробував розпочати бойові дії майже в центрі України, на території Черкащини. Гулак дійшов туди, розбиваючи дрібні загони поляків. Та коли на річці Тясмин проти нього виступили значні польські сили, гетьман, втративши чимало людей і всю артилерію, мусив відступити до кордонів з Кримським ханством, тобто на ті самі землі, на яких базувався його попередник. Поляки спробували розбити його й тут, але цього разу вже вони зазнали поразки і відступили. 
Протягом 1639–1642 року Півтора-Кожуха вів проти польських військ партизанську війну, заманивши їх у безлюдні степи на кордоні України і Кримських земель. Не маючи провіанту і теплого одягу, поляки несли втрати в сутичках із загонами гетьмана в той час, як козаки захоплювали в полон поляків і обмінювали їх у татар на худобу та провіант. В цей же час, на прохання Кримського хана Півтора-Кожуха допоміг татарам відбити напад калмицької орди і відігнати її за Волгу. Невеличкими групами та загонами пробивалися козаки крізь польські застави і сходились до урочища поблизу Богодухова (нині Харківської обл.), край берега Мерли, притоки Ворскли, що впадає в Дніпро. 
Павло Бут був добре відомий серед козацтва, яке поважало його як «мужа хоч і простого, але сміливого». Історія не зберегла відомостей ні про час його народження, ні про початок життєвого шляху. Відомо лише, що походив він із Чигирина. Тут і пройшов школу від козака до отамана. Не раз ходив у походи на турецькі чорноморські фортеці.
Походження Сави Кононовича невідоме. В листах 1637 року ватажка повсталих Павла Бута (Павлюка) до гетьманаСтаніслава Конєцпольського він називається «чужинцем москалем». Проте рід Кононовичів використовував шляхетський герб Радван, що нагадував татарську тамгу і вживався багатьма шляхетськими родинами татарського походження. Можливо, довший час служив в козацькому війську в Україні. В повстаннях козаків 1630-х не брав участі. Станісла в Конєцпольський вважав його «чоловіком добрим, спокійним, притім рицарським».
У пору, коли полковники реєстрового козацтва Караїмович і Барабаш по-зрадницькому видавали Івана Сулиму (1635 р.) полякам, гетьманом реєстровиків випало бути Василю Томиленкові. Ніяких свідчень про те, чи мав він щось спільного з цією зрадою, до нас не дійшло. Зате достеменно відомо, що гетьман не хотів далі миритися зі свавіллям польського панства. Маючи чимало фактів, що яскраво засвідчували, наскільки польські магнати й урядовці дозволяють собі виходити поза межі законності, він спорядив до Варшави делегацію, яка б довела до відома уряду й короля, що ж насправді діється в українських землях. Тобто цей гетьман не просто шукав порозуміння з королем, а вимагав від нього та уряду приборкати шляхту, поставити її в рамки закону. Він визнавав Україну в складі Речі Посполитої, але на засадах гідності.
У свої перші морські походи Іван Сулима ходив з Самійлом Кішкою ще достатньо молодим козаком, проходив у нього морську школу. Особливо вабило його море, морські походи. Досить швидко талановитий козак вибився в чільні старшини, став на один рівень мало не з Петром Сагайдачним. Як би склалася козацька доля Сулими далі, можна лише гадати, бо в одному з походів у бою з турецькою ескадрою, десь близько 1605 року, у чайку Сулими вцілили турецькі гармати. Звичайно, молодий і здоровий козак, опинившись з побратимами у воді, топитися так запросто не збирався. Але нічого вдіяти проти турків вони не змогли. Турецькі моряки повитягали козаків з води і тут же прикували до весел своєї військової галери.
Серед українських гетьманських родів Дорошенки займають одне з перших місць. Вони дали Україні двох видатних гетьманів. Чимало членів роду посідали генеральні уряди в адміністрації Гетьманщини. В пізніші часи кілька відомих інтелектуалів з роду Дорошенків зробили вагомий внесок у розвиток української нації.
