Тихін Байбуза прийняв гетьманську булаву реєстру з рук Христофора Нечковського. Погоджуючись на це, вія чудово розумів, що має лише один спосіб втриматись на гетьманському " престолі" — зробити козаків іще слухнянішими в очах польського уряду. Та козаки - принаймні значна частина їх - усе ще прагнули помститися цьому урядові. На що вони покладалися? На військову силу, що її скликав під свої прапори Федір Полоус, на те, що їм пощастить підняти український народ на визвольне повстання.
Ім'я цього гетьмана виникає в історичній документалістиці після повстання Наливайка. Це, як уже мовилось, були тяжкі часи для козацтва, оскільки польський уряд проголосив козаків ворогами корони. Одначе Гнат Василевич (він гетьманував протягом 1596-1597 років) дотримувався думки, що цьому рано чи пізно, а мусить настати край. Адже попри всі кривди, що їх козаки завдали полякам, а поляки - козакам, обставини складалися так, що і полякам, і українцям треба разом протистояти спільному ворогові - кримській орді, і дбати про охорону південних кордонів України, а отже й кордонів Речі Посполитої. Краще за козаків цього ніхто не зробить, отож, Запоріжжя, що б там про нього не кричали у сеймі, мусить жити. І думка гетьмана дуже скоро набула реального підтвердження.
Гетьманувати йому випало у надзвичайно скрутні часи. Значна частина козаків схильна була до подальшої боротьби проти поляків. Навіть серед реєстрових було чимало невдоволених заходами польського уряду і вони прагнули помсти за солоницьку трагедію.
А до того всього восени 1596 року католицька Церква активізувала боротьбу за поширення унії. У Бресті було скликано православний церковний собор, на якому, після палких дебатів, що навіть призвели до розколу та поділу на два собори, таки було проголошено возз'єднання католицької і православної церков.
Що ми знаємо про Кремпського? Ні дати народження, ні дати смерті. Проте відомо, що за часів гетьманування Богдана Микошинського він уже був козацьким полковником. У поході козаків до Молдови навесні 1695 року командував полком, що діяв самостійно. Його ж таки полк становив основу війська гетьмана Лободи, коли той мав осидок у місті Овручі. Брав активну участь в боях під Києвом, Білою Церквою...
З Федором Полоусом ми зустрічаємося 1594 року, коли він був отаманом реєстрових козаків, що стояли залогою поблизу Січі.
Дізнавшись про те, що гетьман Григорій Лобода ладнається до морського походу на Білгород, отаман Полоус приєднався до нього. Посадивши свій загін на чайки, він уже за кілька днів брав участь у штурмі бєлгородської фортеці, що, як відомо, був надзвичайно успішним: козаки захопили багато трофеїв, визволили полонених і повернулися на Запоріжжя з десятками турецьких гармат.
Ім'я гетьмана Григорія Лободи відоме широкому загалу лише завдяки розголосові, якого набуло повстання під проводом Северина Наливайка. Одначе зірка цього козацького полководця спалахнула значно раніше і без жодної залежності від повстання.
Войтих Чановицький став на чолі низового козацтва десь навесні 1590 року. Відомостей про нього як полководця маємо дуже мало, але з подій, свідком і учасником яких він був протягом кількох місяців гетьманування, маємо змогу створити певне уявлення про політичну ситуацію, що складалася навколо тодішньої Запорізької Січі та козацтва.
Уперше Семен Скалозуб згадується в польських архівах як осавул низових козаків у 1598 р. Архівні матеріали свідчать, що він козакував змолоду і брав участь у всіх походах геть мана Григорія Лободи - проти турків, татар, і поляків. Скалозуб прославився в боях і походах: командував загоном у війську гетьмана реєстрового козацтва Т. Байбузи. Прийнявши від нього булаву, доклав зусиль до примирення реєстрового та нереєстрового козацтва. Славився завзяттям і відвагою, був достатньо освіченим, розважливим, мав веселу вдачу, вмів повести за собою та розвеселити товариство у найскрутніший час, що високо цінувалося у війську. Тому прізвище отримав на Січі з молодих літ — Скалозуб.
Достеменно відомо, що 1589 року Кулага вже стояв на чолі запорізького коша. Мабуть, він мав схильність до морських походів, бо саме з його ініціативи на Дніпрі сформувалася чимала козацька флотилія, яка незабаром вирушила в похід на Козлов (сучасна Євпаторія).
Весною-літом 1589 р. загін козаків вийшов в море і поблизу міста Козлова (сучасна Євпаторія) захопив турецьке торгівельне судно. Потім козаки чисельністю 800–1500 чоловік на чайках на чолі з отаманом Захаром Кулагою під час ярмарку увірвались в Козлов, зруйнували місто, звільнили багатьох полонених.
Князівський рід Ружинських дав українському козацтву кількох гетьманів та відомих полководців: Богдана, Михайла, Романа, Остафія, і нарешті - Кирика Ружинського. Доля князя Кирика здається найсуперечливішою, хоч і схожа на долю багатьох інших українсько-польських аристократів, які то пов'язували своє лицарство з козацтвом, то мусили - з різних обставин - командувати військом, яке виступало проти повстанців та козацтва.
Тихін Байбуза прийняв гетьманську булаву реєстру з рук Христофора Нечковського. Погоджуючись на це, вія чудово розумів, що має лише один спосіб втриматись на гетьманському " престолі" — зробити козаків іще слухнянішими в очах польського уряду. Та козаки - принаймні значна частина їх - усе ще прагнули помститися цьому урядові. На що вони покладалися? На військову силу, що її скликав під свої прапори Федір Полоус, на те, що їм пощастить підняти український народ на визвольне повстання.
Ім'я цього гетьмана виникає в історичній документалістиці після повстання Наливайка. Це, як уже мовилось, були тяжкі часи для козацтва, оскільки польський уряд проголосив козаків ворогами корони. Одначе Гнат Василевич (він гетьманував протягом 1596-1597 років) дотримувався думки, що цьому рано чи пізно, а мусить настати край. Адже попри всі кривди, що їх козаки завдали полякам, а поляки - козакам, обставини складалися так, що і полякам, і українцям треба разом протистояти спільному ворогові - кримській орді, і дбати про охорону південних кордонів України, а отже й кордонів Речі Посполитої. Краще за козаків цього ніхто не зробить, отож, Запоріжжя, що б там про нього не кричали у сеймі, мусить жити. І думка гетьмана дуже скоро набула реального підтвердження.
Гетьманувати йому випало у надзвичайно скрутні часи. Значна частина козаків схильна була до подальшої боротьби проти поляків. Навіть серед реєстрових було чимало невдоволених заходами польського уряду і вони прагнули помсти за солоницьку трагедію.
Що ми знаємо про Кремпського? Ні дати народження, ні дати смерті. Проте відомо, що за часів гетьманування Богдана Микошинського він уже був козацьким полковником. У поході козаків до Молдови навесні 1695 року командував полком, що діяв самостійно. Його ж таки полк становив основу війська гетьмана Лободи, коли той мав осидок у місті Овручі. Брав активну участь в боях під Києвом, Білою Церквою... 
З Федором Полоусом ми зустрічаємося 1594 року, коли він був отаманом реєстрових козаків, що стояли залогою поблизу Січі.
Ім'я гетьмана Григорія Лободи відоме широкому загалу лише завдяки розголосові, якого набуло повстання під проводом Северина Наливайка. Одначе зірка цього козацького полководця спалахнула значно раніше і без жодної залежності від повстання.
Войтих Чановицький став на чолі низового козацтва десь навесні 1590 року. Відомостей про нього як полководця маємо дуже мало, але з подій, свідком і учасником яких він був протягом кількох місяців гетьманування, маємо змогу створити певне уявлення про політичну ситуацію, що складалася навколо тодішньої Запорізької Січі та козацтва.
Уперше Семен Скалозуб згадується в польських архівах як осавул низових козаків у 1598 р. Архівні матеріали свідчать, що він козакував змолоду і брав участь у всіх походах геть мана Григорія Лободи - проти турків, татар, і поляків. Скалозуб прославився в боях і походах: командував загоном у війську гетьмана реєстрового козацтва Т. Байбузи. Прийнявши від нього булаву, доклав зусиль до примирення реєстрового та нереєстрового козацтва. Славився завзяттям і відвагою, був достатньо освіченим, розважливим, мав веселу вдачу, вмів повести за собою та розвеселити товариство у найскрутніший час, що високо цінувалося у війську. Тому прізвище отримав на Січі з молодих літ — Скалозуб.
Достеменно відомо, що 1589 року Кулага вже стояв на чолі запорізького коша. Мабуть, він мав схильність до морських походів, бо саме з його ініціативи на Дніпрі сформувалася чимала козацька флотилія, яка незабаром вирушила в похід на Козлов (сучасна Євпаторія).
Князівський рід Ружинських дав українському козацтву кількох гетьманів та відомих полководців: Богдана, Михайла, Романа, Остафія, і нарешті - Кирика Ружинського. Доля князя Кирика здається найсуперечливішою, хоч і схожа на долю багатьох інших українсько-польських аристократів, які то пов'язували своє лицарство з козацтвом, то мусили - з різних обставин - командувати військом, яке виступало проти повстанців та козацтва.
