Виникнення і сутність запорозького козацтва

  Слово "козак” походить з тюркських мов і означає вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у "Польській хроніці” Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Манглі - Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 - 90ті роки 15 століття  українське  козацтво вже існувало.

   Виникнення запорозького  козацтва було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я  феодалами  Великого  князівства  Литовського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського  народу.За перші десятиріччя 16 століття панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського населення на феодально залежне або напівзалежне. 
   Отже, початки козацтва простежуються у 15 столітті коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна - від селянина втікача до магната - шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та іншим.
  До середини 16  століття козацтво не представляло собою окремої організованої  соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою.    

Заняття козаків

  Вояки  в  випадках загрози  татарських нападів,  козаки  залишалися  невтомними  трудівниками.  Вони  активно  освоювали  нові  землі,  піднімаючи  цілину,  прокладаючи  шляхи,  споруджуючи  мости  тощо. Понад  берегами  рік,  на  островах,  у  балках  чи  байраках  козаки  закладали  свої  поселення -  зимівники.  
  Поселення  зазвичай  виникали  на  місцях  уходів,  тобто  промислів.  Тут  козаки  рибалили  й  переробляли  рибу,  а  також  полювали,  розводили  бджіл.  Завдяки  уходам  у  15-16  століттях  козаки  поступово  заселяли  землі  на  схід  і  захід  від  Середньої  та  Нижньої Наддніпрянщини  -  від  Дністра  до  Сіверського  Дінця  і  Дону.

  На  освоєних  землях,  особливо  в  їхній  північній  частині,  де  було  безпечніше  від  ординців,  козаки  сіяли  хліб,  копали  городи,  закладали  сади,  організовували  різні  ремесла.  Умови  степу були  пригідними  і  для  вирощування  коней,  великої  рогатої  та  дрібної  худоби.
  Серед  козаків  були  стельмахи, теслі,  ковалі,   зброярі ,  кожум'яки,  шевці,  бондарі,  тощо.  Кожен  козак  був  зазвичай  і  торговцем,  бо  продавав  чи  міняв  не  лише  здобуте  в  походах,  але  й зроблене  власними  руками.

Повсякденне життя козаків

 У самій Січі жили винятково неодружені козаки, що називали себе, на відміну від одружених, лицарями
й товаришами. Тут частина з них розміщалася по тридцятьох восьми куренях, в самій Січі, а частина поза
 нею, по власних будинках; згідно із цим, частина харчувалася військовим столом, частина власним , але
 в загальному життя тих й інших була однакова. 
 Повсякденне життя запорізьких козаків на Січі складалось в такий спосіб.Козаки піднімалися на ноги
зі сходом сонця, одразу ж вмивалися холодною річковою водою, потім молилися богові й після молитви,
 через деякий час,сідали за стіл до гарячого сніданку. Час від сніданку до обіду козаки проводили
по-різному: хто об'їжджав коня, хто оглядав зброю, хто вправлявся в стрілянині, хто лагодив плаття, а
хто просто лежав на боці,попихкував з люльки-носогрійки, розповідав про власні подвиги на війні, слухав
 розповіді інших і викладав плани нових походів. Рівно в 12 годин курінний кухар ударяв у казан, і тоді,
по звуці казана, кожен козак поспішав у свій курінь до обіду. Обід приготовлявся в кожному курені
особливим кухарем, або поваром , і його помічниками, невеликими хлопцями, на обов'язку яких лежало
 приносити воду в курінь і тримати в чистоті казани й посуд: «посуд — казани, ложки, корита дуже
чисто держут і чистіше, як себе, а тим паче одягу» . Їжа готувалася в великих мідних або чавунних
казанах, що навішувались за допомогою залізних гачків на кабице в сінях кожного куреня, і варилася
 три рази в день на все наявне число козаків куреня, за що платилося кухарю по два рубля й п'ять копійок з кожного козака в рік, тобто 9 рублів й 50 копійок при  150 чоловіках середнього числа козаків у кожному курені.
  Увечері, по заходу сонця, козаки знову збиралися в курені; тут вони вечеряли
 гарячою вечерею; після вечері одні та ж година молилися богові й потім лягали спати, узимку в куренях,улітку й у куренях, і на відкритому повітрі; інші  збиралися в невеликі купки й по-своєму веселилися: грали на кобзах, скрипках,  ваганах, лірах, басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках, свистунах,- одним  словом,на чому  потрапило, на тім і грали, і відразу танцювали. З всіх музичних
інструментів найбільш улюбленим і тому найпоширенішим інструментом у  запорізьких козаків, була, без сумніву, кобза.

Звичаї та традиції у козаків

  У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності. 
  Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні вони старалися перевершити один одного. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було таких вимог. 
Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне життя. Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися. 
Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм "Отче наш” і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони починали готуватися до новго походу. 
За злочини покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: привґязання до гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю.

Тривалість життя козаків

   У 16-17 століттях мало хто доживав до старості – всі гинули в боях або походах. Здебільшого похилі козаки ховалися десь в печери, викопували криниці і жили там до смерті.
   Але  тривале  життя  було  характерним  для  козаків,  особливо  в  18  столітті.  Про  це  можна  довідатися  зі  спогадів  козака Микити  Леонтійовича Коржа,  записаних  вже  в  19  столітті: "Я уродженець Нових Кодаків, до яких прийшли мої пращури на проживання з Малоросії,тобто Гетьманщини, що нині місто Кобеляки Полтавської губернії. Першим із них був прадід  Василь Жадан на прізвище, жив на світі 85 літ; другий, дід Тарас Жадан, жив на світі 89 літ і за  півтора року до смерті осліп. Його я досить добре пам'ятаю: воджу, бувало, за руку, незрячий-бо. Третій, батько мій Леонтій, на прізвище не Жадан, а Таран — таке прізвисько одержав від  куреня запорозького і жив на світі 115 літ, а матір звали Марією, вона теж померла в глибокій старості й похована в моєму садку, де нині мій осідок".Сам  Микита  Корж  прожив  104  роки.  Проживав  він  в  зимівнику  та мав  велику  сім'ю:  " Оженився я ще за його життя, теж у Кодаках, на дівці Парасці. Дітей мали — сімох синів і  чотирьох дочок, з яких дехто помер. Онуків у мене 18 душ та правнуків четверо, і всі вони ще  живі. Дружина моя померла 40 років тому". 
  Отже,  тривалим було  не  тільки  життя  кошового  отамана  Петра  Калнишевського,  а  й  багатьох  козаків.  Мабуть  цьому  сприяв  особливий  стиль  життя  козаків.

Запорозьке військо

   Запорозьке Військо славилось своєю високою боєготовністю і військовою майстерністю. Це досягалося в значній мірі завдяки тому, що воно було регулярним і значна його частина перебувала в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, займаючись повсякденно бойовою підготовкою.
  Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий час зібрати велике військо. Висока військова майстерність Запорозького Війська досягалась за рахунок добре налагодженого військового навчання. В значній мірі прагнення козаків добре володіти зброєю зумовлювалось постійною небезпекою нападів кочівників. Причому йшлося не про поодинокі вторгнення, а про системну стратегію спрямовану на спустошення якомога більшої території задля розширення зони кочів'їв. 
   В умовах постійного очікування небезпеки виник новий тип вояка-універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки і, що не менш важливо, такого, що сприймай свою військову діяльність крізь призму боротьби Хреста з Півмісяцем. Поступово виробилися як стратегія, так і тактика козацького війська.
  Запорозьке Військо не мало окремих родів військ, а кожен козак був універсальним воїном. Та неперевершену славу козаки здобули як піхотинці. Ця риса Запорізького Війська складалася історично, так як козацтво внаслідок своєї нечисельності та економічних чинників не мало змоги утримувати потужну кавалерію. Ведення бойових дій у голому степу з ворогом (татарами), чисельність, а також час нападу якого неможливо було передбачити, примушувало запорозьких козаків виробляти власні тактичні прийоми, якими стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії.

Козацька піхота та розвідка

  Найбільше  слави  в  козацькому  війську  здобула  козацька  піхота.  Під  час  бою  вона  шикувалася  у  три  шеренги.  Стріляла  тільки  перша  лава,  друга  подавала,  а  третя заряджала  рушниці. Під  час  особо  жорстоких  битв  застосовувався  й  іншій  бойовий  лад, так  звана  битва  галасом, коли  козацьке  військо  змішувалося  з  ворожим. змішуватися  з  ворожим.

  Найоригінальнішим  й  найпопулярнішим  серед  козаків  був  бойовий  порядок,  що  називався  табором. Такий  порядок  застосовувався  на  марші,  в  обороні  та  наступі.  Він  будувався  з  возів,  сріплених  ланцюгами  у  кілька  рядів  та  влаштованих  чотирикутников,  півмісяцем  або  овалом.  Наперед  виводилися  три-чотири  гармати,  з  боків -  по  одній,  позаду -  дві.  Військо  перебувало  в  середині  укріплення.  Наступаючи  на  ворога.  піхота  виходила  назовні,  але  в  разі  небезпеки  поверталися  в  захисне  кільце.  Сучасники  називали  табір  "рухомою  фортецею",,  бо  козаки  під  прикриттям  возів  могли  долати  сотні  кілометрів  голим  степом.
  У  запорозькому  війську  були  сторожова  служба  й  дозір. Козацькі  розвідувально-сторожові  підрозділи  розташовувалися  в  земляних  аба  дерев'яних  укріпленнях  на кордонах  українських земель.  Для  спостереження  за  місцевістю  козаки  також  використовували  давні  могили-кургани  або  насипані  роблені.  Винаходом  козацтва  була  система  димової  сигналізації,  що  сповіщала  населення  про  наближення нападків.  
    

Артилерія козаків

 Запорожці  також  були  великими  майстранми  артилерійської  справи.  Вони  віддавали  перевагу   легким  гарматам,  які  дозволяли  вільне  маневрування  під  час  бою.  Гармата  була  незамінною  за навального  козацького  наступу.   Для  штурму  козаки  використовували  різноманітні  укриття,  закрема  гуляй-городи  -  спеціальні  пристрої  з  дерев'яних щитів  на  колесах  або  полозах  з  отворами  (амбразурами  для  рушниць  і  гармат.
   На  озброєнні  у  козаків  були  фальконети  та  гармати. Фальконети -  це  малокаліберні гармати, снаряди - свинцеві ядра. За деякими даними, запорожці заряджали фальконети замість ядер дробовим зарядом, що на ближніх дистанціях та в морських боях, призводило до значної дробової осипі, вражаючи велику кількість живої сили супротивника.  Гармати  були  трофейними,  захоплені  в  турецьких  та  татарських  містах.
    Інші потрапили до козаків після захоплення фортець, а деякі надавалися правителями т аких держав, які бажали залучити запорожців на свою службу.
   Кількість гармат, які перебували в козацькому війську, не перевищувала 20–30штук. 

   Гармати, які використовували запорожці як правило були малокаліберними. Це пов'язано з тим, що козацьке військо відзначалося великою мобільністю і тому використовувало легкі гармати. 

   Крім того, польський уряд намагався не озброювати козаків гарматами, а особливо гарматами великих калібрів.  

Холодна зброя козака

   Зброя козаків була дуже різноманітною. Складалась вона з  холодної  та  вогнепальної.  Деяка  зброя  виготовлялася  на  Січі, інша -  захоплена  в  боях.  Частина зброї була дуже поширена, як то шаблі, пістолі, рушниці, інші навпаки зустнрічалися нечасто - алебарди, аркебузи, бердиші. Козаки вміло застосовували наявну зброю, постіно підвищували свій рівень, а також вигадували нові прийоми застосування зброї, що надавало їм значної переваги перед супротивником.
   Ніж  - холодна колюча та ріжуча зброя, запорожці використовували різноманітні  клинки які виготовлялись в кузнях Січі та трофейну зброю, захвачену під час битв з турками, татарами. 
  Спис  - холодна зброя у вигляді довгого древка на кінці якого розміщено металевий гостряк. Спис перш за все колюча зброя, хоч деякі види списів були розраховані також на ріжучі та рублячі удари.
   Шаблі -  іранський різновид шабель був основним типом шабель Запорожців. Ввідзначається такий тип значною кривизною клинка, котра розпочинається майже від хрестовини і різко наростає у робочій частині (остання третина клинка). Іранський клинок переважно позбавлений долів і сильно звужується у вістря. Руків'я є переважно кістяним чи роговим, не нахиленим, з довгою металевою хрестовиною та загнутою, майже перпендикулярно до леза клинка, голівкою. Іранські клинки — короткі і легкі (середня довжина — 80 см, а вага 500 г).   
  

Вогнепальна козацька зброя

   З  вогнепальної  зброї  частіше  за  все  козаки  використовували  пістолі,  рушниці  та   фузії.

    Пістолі 
  За козацької доби були поширені як колісчаті, так і кремневі замки, за допомогою котрих здійснювалось запалення пороху, що і призводило до пострілу. Запорожці, як правило, носили за поясом по 2 пістолі і ще 2 пістолі — у кобурах на сідлі. Така кількість пістолів свідчила про високий рівень вогневої сили як окремого козака, так і цілого козацького війська. Сам постріл з пістоля виконували переважно з однієї руки у різноманітних положеннях, включаючи і верхову їзду.
   Рушниці.
  Козаки використовували рушниці різного походження: турецькі, кримські, кавказькі, німецькі, польські, російські, місцевого виробництва.
Більш легкі рушниці (порівняно з мушкетами) набули значного поширення. 
Запорожці під час таємних вилазок задля того, щоб ворог не помітив блиску зброї – ледь замочували стволи у розсолі, тоді втрачався блис зброї.
  Завдяки легкості рушниці, з’явилась можливість вести бій у різноманітному положенні, у тому числі і сидячи на коні.
Рушниці активно використовували і для ведення залпового вогню по ворогу. При цьому застосовували як рядний принцип стрільби, так і ведення вогню лише найвлучнішими стрілками.
   Фузія -  рушниця,  винайдена  у  Франції  в  17  столітті. В  козацьких  військах  мала  поширення  в  17-18  століттях  російського  або  європейського  походження.  
     
Козацький флот

   Військова  майстерність  козаків  повною  мірою  виявлялася  і  в  морських походах. На  Січі  взагалі  вважалося,  щосправжній  козак  лише  той,  хто  бував  в  морських  походах,  випробував  себе  в  морських  боях.
   Козацький  флот  складався  з  легких  та  надзвичайно  маневрених човнів -  чайок.  Вони  рухалися  завдяки  або  веслам,  або  вітрилам. Перевагою  чайок  було  й  те,  що  вони  могли  пришвартуватися  до  будь-якого  берега,  на  відміну  від  великих  і  неповоротливих  турецьких  галер.
  Кіль, тобто основу днищ цих суден, козаки робили зі стовбурів верби або липи, належним чином видовбуючи та обтісуючи їх. Далі корпус формувався а грубих дошок, їх дуже ретельно припасовували одну до одної, а щілини між ними забивали клоччям. Борти цих суден, довжина яких сягала 20, а ширина 4 метрів, просмолювали, а потім обшивали тугими оберемками сухого очерету, іноді ще й липовою корою. Це робилося для того, щоб підвищити плавучість човнів. Ніяких надбудов та захистків од негоди козаки на чайках не робили. Зате ставили по два стерна - на носі та кормі і посередині щоглу. Було також по 10 весел з кожного борту. Щодо екіпажу, то він, залежно від розміру судна, становив від 50 до 70 чоловік. Озброєння - 6 легких гармат, рушниці, луки, пістолети, списи. 
  Чайки  дуже  схожі  на  човни  вікінгів.  Це  було  доведено  в  наші  часи  при  спробі  реконструювати  козацьки  чайки.Тому логічніше називати чайки не човнами, а малими бойовими кораблями, на яких мореплавці досить упевнено могли виходити у відкрите море, долати великі відстані і ставати до бою з ескадрами, що складалися з кораблів, значно більших за своїми розмірами. 

Тактика і стратегія козацьких походів

  Козацьке  військове  мистецтво  формувалося  століттями,  ще  з  доби  походів  київських  князів.
  Головними  рисами  запорозької  тактики  на  суходолі  були  раптові  напади,  засіки,  нічні  рейди.  Вдень  козаки  відволікали  ворога  малими  боями,  щоб  вночі  атакувати  його  й  зненацька  заскочити  в пітьмі.  Свої  раптові  напади  по  ворогу  козаки  здійснювали,  використовуючи  природні  умови  і особливості  місцевості.
  У  козаків  здавна  був  поширений  засіб  індивідуального  захисту   від  ворожого  обстрілу -  самообкопування,  тоді  ще  не  відомий  в  Західній  Європі.
  Були  тактичні  особливості та  спеціальні способи  боротьби   і  в  морських  боях  проти  турецьких  кораблів.  Передусім  запорожці  вміло  викоритстовували  можливості  своїх човнів.  Чайки  зовсім  близько  підходили  з-під  сонця  або  вночі до  турецької  галери, і  козаки,  непомічені  ворогом,  швидко  атакували.Але  морськи  походи  не  обмежувалися  сутичками  з  галерами.  Вони  також  нападали  з  моря  і  на  самі  морські  фортеці.

Виникнення Запорозької Січі

  Запорозька  Січ  уявляє собою  військово-політичну організацію українського козацтва,  яке  виникло  внаслідок стихійної колонізації земель Середнього та Нижнього Подніпров'я в 15- 16 століть. Спочатку  козаки  з'явилися  в  низов'ях  Дніпра  в  другій  половині  15  століття,  що  було  спричинено  поширенням  колонізації  Середнього  Подніпров'я  феодалами  Великого  князівства  Литовського.  Але загроза  нападів  з  боку  татар  і  турків  примусила  козаків будувати   військові  поселення  _  січі.  Назва "січ"  походить  від   способу захисту козацьких поселень від зовнішньої небезпеки - «засіки», «січі» -  невеликих укріплених поселень у плавнях та островах басейну Дніпра.
     Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст М.Бельський. За  його  розповіддю  спочатку  таких  січей  було  багато,  а  перше  їх  об'єдання  відбулося  приблизно  в  1530-х  роках  на острові  Томаківка.  До серед. 16 ст. історія Запорозької  Січі  більш   легендарна, лише з 1552, коли вона розташовувалась на острові Хортиця, про неї є достовірні історичні відомості.
     Під  керівництвом  Дмитра  (Байди)  Вишневецького  (одного  із  перших  відомих  в  українській  історії  гетьманів) протягом 1552—1556 pp. на острові Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.                   
   Хортицька  фортеця  відіграла важливу  роль  в  підготовці  успішних  походів  козаків на  чолі  з  Д. Вишневецьким  проти  Кримського ханства та Османської імперії, але наприкінці літа 1557  року вона була захоплена і зруйнована татарами.  

Місцезнаходження Січей. Томаківська Січ.

 Всього  за  історію  існування  Січі  на  Запоріжжі  їх  було  вісім. Самі  різні  обставини  примушували  козаків  змінювати  місцерозташування  січей. Протягом  16-17  століття  існували  такі  Січі  як  Хортицька, Томаківська,  Базавлуцька,   Микитинська, Чортомлицька.

  Томаківська  Січ,  що  існувала  з 80-х років  16  століття  до  1593  року  була  першою   достовірно зафіксованою джерелами військово-політичною організацією козаків,  тобто  мала  кош  і  відповідала  традиційному  устрою  Січі.  Після створення в 1572р. польським королем Сигізмундом ІІ Августом реєстрового козацького війська переважна більшість козаків, що не ввійшли до реєстру змушені були самотужки вирішувати проблеми своєї самоорганізації, що й привело згодом до їх об'єднання в військово-політичну організацію - Запорізську Січ. За  часів  існування  Томаківської  Січі  козацьке  військо  складало  близько  10  тисяч.  Воно  приймало  участь  в  повстанні  Косинського, в  походах  на  татарські  землі  та  в  морських  походах  на  Турцію.  Зруйнована  ця  Січ  була  у  1583  році  80-тисячним  татарським  військом.

Базавлуцька Січ

  Після  зруйнування Томаківської Січі  нова  Січ  на  острові  Базавлук,  що  лежав  у  Чортомлицькому  рукаві  Дніпра.  Будівництво  йшло дуже  швидкими  темпами,  бо  козаки  вже  мали  досвід  будівництва  січей.
   Січ на Базавлуці стала справжньою військовою базою, де готувались морські та сухопутні походи, а козацтво могутньою організацією з власним флотом та артилерією. Вже протягом другої половини 16  століття козаки здійснили десятки експедицій до Очакова, Кілії, Акермана, Гезлева, інших турецьких твердинь на Північному Причорномор'ї.  Морські  походи  козаків  здійснювалися  під  керівництвом  Петра  Сагайдачного  та  Михайла  Дорошенко. Згодом козацькі чайки досягли навіть берегів Анатолійського півострова, зокрема фортець Сінопа і Трапезунда. 
  В  Базавлуцькій  Січі    з  кінця  16  століття  по  30-ті  роки  17-го  століття  формувалися  загони,  що  ставали  ядром  козацьких  повстань  під  проводом  Северина  Наливайко,  Марка  Жмайла, Тараса  Федоровича, Івана  Сулими  та  інших.  Після розгрому козацько-селянських повстань 1637—1638 років Базавлуцька Січ була зруйнована. Поляки перенесли її на Микитин Ріг, встановивши там свою військову залогу.

Микитинська Січ

  Після зруйнування Базавлуцької Січі Запорожжя опинилося під жорстким контролем властей, але через потребу оборони південного прикордоння усе ж було збережено козацьку залогу. Місцем її розташування став легкодоступний з боку степу так званий Микитинський Ріг, де здавна існував перевіз через Дніпро.
  Ця  січ  проіснувала  з  1639  по  1652  рік.  Вона  стала  початковим  вогнищем  Визвольної  війни  1648-1657  років.Наприкінці 1647р., схиливши на свою сторону Черкаський реєстровий полк, що перебував на Січі як залога польських властей, на Микитинську Січ прибув Б.Хмельницький. Згодом на козацькій раді його було обрано гетьманом. Здобуття прибічниками Б.Хмельницького Микитинської Січі ознаменувало початок Національно-визвольної війни українського народу середини 17ст..Звідси він розсилає свої універсали з закликами до повстання та відправляє посольство в Крим для створення військового союзу.
   Але  підтримка  Січчю  Богдана  Хмельницького  в  ході  Визвольної  війни  не  була  постійною. Коли за Зборівським договором 1649р. до реєстру ввійшло лише 40 тис., частина козаків була незадоволена, головним чином так звана ''голота''. Остання в лютому 1650р. обрала гетьманом Війська Запорозького на Микитинській Січі козака Я. Худолія. Хмельницький послав на Січ каральну експедицію. Худолія було заарештовано, доставлено в Чигирин і страчено. Щоб запобігти таким виступам у майбутньому Б.Хмельницький узяв Січ під повний контроль, розмістивши там реєстрову залогу і звівши її функції до ролі прикордонного форпосту.  
  Весною  1652  року  Січ  була  перенесена  в  напрямі  дніпрових  плавнів  поблизу  гирла  річки  Чортомлик.  Це  сталося  з-за  невдалого  розташування  Січі,  яка  постраждала  під  час  повенів.

Чортомлицька січ під час Руїни

  Чортомлицька  Січ (або  Стара  Січ)  була  заснована у  1652  році  на  острові  Чортомлик  при  впадінні  в  Дніпро  приток  Чортомлик, підпільна і  Скарбна.  Проіснувала  вона  до  1709  року,  коли  була  зруйнована  за  наказом  Петра І.

  Навколо Січі були побудовані земляні укріплення та встановлено гармати. У центрі був майдан, навколо нього розташовувались курені та будинки старшини. В Січі існувала церква Покрови пресвятої Богородиці, зведена за рішенням загальної козацької ради. За межами укріплень містилися різні підсобні споруди, майстерні, кузні та ливарні. Там само було зведено приміщення, призначене для тимчасового розміщення іноземних послів і купців. В самій Січі існувало певне виробництво, зокрема, виготовляли порох, кулі, ядра. 
   Після  смерті  Богдана  Хмельницького  у  1657  році,  коли  при  владі  в  гетьманщині  стає  Іван  Виговський, на  Січі  виникає  опозиція  до  гетьмана.  Виговський  був  вимушений зріктися  булави,  після  чого  і  розпочався  період  "Руїни". Військо Запорозьке Низове в різні часи підтримувало різні політичні сили, що вели боротьбу за Україну (пропольські, промосковські, протурецькі). Та зі смертю кошового Івана Сірка в 1680р. Січ перестає активно втручатись та впливати на справи в Україні. 
  З призначенням в 1687р. гетьманом України Івана Мазепи права запорожців обмежуються, на території Коша будуються фортеці для контролю над Запорозькою Січчю. 

 Майже кожна  січ  мала  традиційний   вигляд  і  устрій.     За  звичаєм  Січ  ула обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати.  Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запоріжці. Козацька залога на Запорозькій січі, що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч  озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди.Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя З. С., де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. 
  Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорозького козацтва, Січ називають «козацькою республікою». Запорозькі козаки становили товариство — громаду, яка поділялася на  курені.  Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, у якій брали участь усі козаки. Рада обирала  кошового  отамана,  козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На Запорозькій Січі діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів.
  На Січі були полковники «похідні» та «до паланок». Похідний полковник призначався під час формування бойових загонів та команд, які виступали в похід по суші або по воді. Йому призначались осавул та писар, яких називали похідними старшинами. Кожен полковник очолював загін козаків в 500 чоловік.
  Для керування кожною паланкою щорічно обирався козацькою радою полковник(у пізніші часи на цю посаду став призначати Кіш), а також осавул, писар, хорунжий, підосавул та підписар, яких називали паланковою або полковою старшиною. 
   Якщо у похід вирушало все Запорозьке Військо, то його очолював обраний або наказний (призначений на час походу) кошовий отаман. У нього на командному пункті, крім корогви стояв ще й бунчук, під яким знаходилась військова старшина без посад. Вона відігравала роль військової ради, а також резерву командування.  

 Зруйнування Січі за наказом Петра І

   Зникнення  Чортомлицької  Січі  пов'язано  з  подіями  під  час  Північної війни,   а  саме -  з  переходом  на  бік  шведів  Івана  Мазепи  та частини  запорозьких  козаків  на  чолі  з  кошовим  отаманом Костєм  Гордієнко.  Царський  уряд  звинуватив  усе  запорозьке  козацтво  в  зраді.

  В  травні  1709  року  цар  направив  на Запорожжя три полки під командуванням  П. Яковлєва, які мали або змусити козаків до співробітництва, або знищити їх. Військо дісталося на Запорожжя в середині квітня, дорогою зруйнувавши Келеберду, Переволочну, Новий та Старий Кодаки. 10 травня 1709р. розпочався штурм Січі, де на той час перебувало не більше тисячі козаків під командуванням наказного отамана Якима Богуша. Після кількох невдалих штурмів до росіян прибув на підмогу полковник Г.Галаган, який привів компанійський полк та драгунів. Під час нового штурму 14 травня він закликав запорожців здатися, пообіцявши помилування. Козаки склали зброю, але це виявилось обманом – почалась різанина і Січ було знищено. Всі січові будівлі було спалено, частину полонених козаків піддали тортурам, а інших вислали до Сибіру.
  Після поразки шведської армії та українських козаків під командуванням гетьмана Мазепи під Полтавою деякі запорожці пішли на південь й в 1710 році заснували нову Січ, при впаданні в Дніпро ріки Каменки (на Херсонщині). Однак і  вона  за наказом Петра вона була зруйнована військами гетьмана Скоропадського й генерала Бутурліна. Запорожці відійшли ще далі й заснували  Олешківську  Січ  на  території Османської імперії.     

Олешківська Січ

   Після  невдалих  для  Московської  держави подій  під  час  російсько-турецької  війни  1811-1813  років  та  підписання  Прутської  та  Андріанопольських  угод  Запорожжя  потрапило  під  юрисдикцію  Тупеччини.  Тому  Олешківська  Січ,  заснована  в  1711  році,  опинилась  в  межах  Османської  імперії  та  залежного  від  неї  Кримського  ханства. Запорозьке  військо відтепер перебувало у подвійній залежності від Османів та Гіреїв; за участь у військових виправах кримських ханів запорожцям було обіцяно невтручання у їхні внутрішні справи, даровано податкові пільги та право займатися їхніми традиційними промислами на всій території Кримського ханства.     
  Олешківська  Січ  знаходилась  на лівому  березі  Дніпра,  навпроти  сучасного  Херсону. Тут козаки жили під турецькою владою десь до 1730 р. Ця Січ займала коло два гектари простору, мала план чотирикутника, обведена була ровами й валами, з редутами і воротами на 3.5 м. завширшки по північному боці. Посередині був рівний градий майдан на 70 м. завширшки. З цієї Січі не залишилося ні сліду.
   Ханські утиски викликали прагнення козаків повернутися на батьківщину. Перша така спроба була зроблена в 1714, але російський уряд відмовив запорожцям. У травні 1728 в Олешківський Січі виникло повстання. Козаки скинули кошового отамана Костя  Гордієнка й рушили вверх по Дніпру. В 1734 царський уряд дозволив козакам заснувати на річці Підпільній,  так  звану  Нову Січ. 

Нова Січ

  В 1734 р. запорожці дістали дозвіл від російського уряду вернутися на давні місця й заснували Нову Січ над річкою Підпільною. Вона находилася у Красному Куті між лівим берегом Базавлука та правим берегом вітки Підпільної. Це було недоступне місце серед лябіринту річок, озер і плавнів. Січ ділилася на три части: внутрішній кіш, зовнішній кіш і т. зв. ретраншемент. Внутрішній кіш звався також замок або кріпость, він творив правильне коло, 350 м. в обводі, був обведений валом і з північної сторони мав широкі ворота з баштою, збудованою з дикого каменю. Посередині йшов широкий, рівний майдан, на якому відбувалися ради.
   Останній період (1734-1775 рр.) в історії Запорозької Січі позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запорожжя, з другого — поступовим занепадом автономії  Запорозької Січі і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення  крпосництва  і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на кордонах з  Кримським  ханством сприяли народній   колонізації  Запоріжжя. В 1770-х роках населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чоловік. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8  паланок (округів).
  За час існування Нової Січі запорожці прийняли участь в двох російсько – турецьких війнах 1738-1740рр. та 1768-1774рр., в яких Військо Запорозьке здобуло не одну перемогу та уславило себе. У 1771—1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-Дунайську експедицію. Життя, звичаї та сміливість запорожців так сподобалась фавориту імператриці Григорію Потьомкіну, що він приписався до січового товариства.  
  Саме  в  Новій  Січі  в  останнє  десятеліття  її  існування  кошовим  отаманов  декілька  разів  обирався  Петро  Калнишевський.  
 

Ліквідація Запорозької Січі за наказом Катерини ІІ

  Після ліквідації  гетьманства  у  1764  році Запорозька Січ лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За  Кючук-Кайнарджійським  мирним  договором  1774 року кордони Росії відсунулися до  гирла  Південного  Бугу і Запорозька Січ втрачала значення  форпосту  в боротьбі проти турецько-татарської загрози. Крім того, царський уряд  побоювався нових заворушень  після  повстання  Коліївщина  у  1768  році, в  якому  січовики  приймали  участь. Після подавлення Пугачовського  бунту для багатьох учасників цього повстання Запоріжжя стало надійним притулком.  Все  це  сприяло  прийняттю  остаточного  рішення  щодо  подальшого  існування  Січі.
 Вже в травні 1775р. на засіданні Ради при Височайшому Дворі  Катерини ІІ  при участі Г.Потьомкіна, канцлера М.Паніна та президента Малоросійської колегії П.Румянцева було прийнято рішення про ліквідацію Війська Запорозького Низового.  
  4 червня 1775р. угрупування російських військ під командуванням П.Текелії в складі ескадрону Сербського гусарського полку та Інгерманландського піхотного полку підійшло до Січі. Ці війська блокували всі шляхи з Січі, її форштадт та навколишні зимівники. Запорозькій військовій старшині, яка під час останньої війни з Туреччиною отримала відповідні армійські чини, було запропоновано з'явитися на рапорт до генерал-поручика. П. Текелії. Відмову російське командування могло розглядати винятково як державну та військову зраду.
    На  січовому  майдані  зібралася  загальна  військова  радаа,  де  січовики  бурхливо  обговорювали,  що  робити  далі:  чи  чинити  опір,  чи  підкоритися  волі  уряду.  Січовій старшині та духовенству вдалося вмовити козаків не чинити опору і через годину брами січової фортеці відкрилися й до П.Текелії з хлібом-сіллю вийшли кошовий отаман П.Калнишевський, суддя, писар, січові діди та курінні отамани разом із рештою січовиків.
  Наступного дня - 5 червня 1775р.- січовиків було додатково приведено до присяги на вірність імператриці Катерині II. Згодом, 3 серпня, Катерина II видала маніфест, де проголошувала ліквідацію Запорізької Січі. Там же говорилося і про те, що саме тільки вживання назви «запорозькі козаки» буде розцінено, як образа її царської величності. Військо Запорозьке було розпущене, військові клейноди було одібрано, а січові укріплення зруйновано. А  керівників  останньої  Січі  було  засуджено  на  заслання.
Формування запорожців після ліквідації Січі

  Після  ліквідації  Січі  запорожцям  пропонували  записатися  до  селянського  та  міщанського  станів, а  багато  старшини  зазнали  переслідувань.   Запорозьке військо було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі царський уряд почав роздавати   поміщикам, а козаків покріпачувати.
  Найнепокірніші  запорожці, яких  було  близько  5  тисяч,   подалися  за  межі  Російської  імперії  -  за  Дунай,  на  землі,  що  були  під  владою  турецького  султана.  Там  вони  заклали  Задунайську  Січ.
  У  1785  році  8  тисяч  колишніх  запорожців  перйшли  на  землі  в  провінції  Банат,  на  береги  Тиси  в  ніжній   її  частині  (нині  це  територія  Сербії).  Вони  стали  австрійськими  підданими.  Так  виникла  Банатська  Січ.
 Організація й швидке зміцнення Задунайської  Січі  вимагало від Російської імперії організації якоїсь протидії,  бо  та  викликала  симпатії  українського  народу.  Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року маніфестами звернулася до козаків вже з проханням повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Проте запорожці відгукувались неохоче. У  1783 року козаків офіційно взяли на військову службу, як   Військо  вірних  козаків.  Під  час  російсько-турецької  війни  1787-1791  років  воно  було  перейменовано  в  Чорноморське  козацьке  військо,  якому  було  дозволено  оселитися на  землях   між  Південним  Бугом  та  Дністром.
  По  закінченню  війни  у  1792  році  Чорноморське  козацьке  військо  було  переселено  на  Кубань., а у  1860  році  воно  вже  отримало  назву  Кубанського  козацького  війська.
   В 1828 р. частина  козаків  Задунайської  Січі, що сиділи коло Акерману, приняли російське підданство й утворили Дунайське військо. Того самого року частина задунайських козаків, під проводом Осипа Гладкого, вернулася на Україну. В 1831 р. вони дістали дозвіл осісти над Азовським морем, між Бердянськом та Маріуполем, під назвою Азовського війська; в 1860-их роках вони злучилися з кубанцями. 

Задунайська січ

   Задунайська  січ  існувала  з  1775  до  1828  року  на  території  Османської  імперії  в  гірлі  річки  Дунай. 
   Після  ліквідації  Запорозької  Січі  непокірні  запорожці  покинули Російську Імперію і втекли за Дунай, на землі, що знаходилися під пануванням турецького султана Абдул-Гаміда І. Турецький уряд надав запорожцям землі між Південним Бугом і Дунаєм. Там  була  заснована  перша  Задунайська  січ, відома  в  історичних  джерелах  як  Усть-Дунайська.За деякими даними, вона була на місті сучасного  міста  Вилково Одеської області  (тобто  в  нашому  краї), за іншими - в околицях с. Караорман.   
 В 1785 внаслідок конфлікту з козаками-некрасовцями частина козаків (7 тис. чоловік) переселилась у місцевість Сеймени у Сілістрії. Решта задунайців (близько 8 тис. чоловік) на заклик австрійського імператора Йосипа ІІ   оселились на території Банату, де вони несли прикордонну службу на австро-турецькому кордоні. Однак бюрократизм і жорсткий контроль австрійських урядовців змусив їх в 1805 повернутись на турецьку територію у Сеймени. Навесні 1813 козаки перенесли місце розташування Січі у місцевість Катерлез (Катерлезька Січ). 
  У 1815 у Верхньому Дунавці була заснована найбільш вдома Задунайська  січ  -   Дунавецька.
  Внутрішній устрій  був такий же, як і на Запорізькій Січі. Найвищим органом була військова рада, яка обирала кошову старшину - кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула. До кошової старшини належав і товмач-драгоман (перекладач). У військовій раді могли брати участь усі козаки. Козаки займались рибальством, мисливством, скотарством і хліборобством. На Січі існувала  січова  школа і бібліотека, де зберігалась література духовного та історичного змісту. На З.С. часто біжали селяни і козаки з України, які рятувались від посилення національного і соціального гніту.     
   Однак згодом задунайцям все важче було нести службу для султана, який все частіше намагався використати їх для придушення національно-визвольних повстань греків, сербів, румун, болгар та інших народів Балканського півострова. Не бажаючи бути знаряддям в руках Оттаманської Порти, частина козаків вже наприкінці XVIII — початку XIX ст. втекла на Україну, де почали формуватися козацькі полки.  
    В травні 1828 під час російсько-турецької війни 1828-29 кошовий Й. Гладкий з невеликою групою козаків (близько 1500 чол.), захопивши військову канцелярію та скарбницю, перейшов під Ізмаїлом на бік російських військ. Після закінчення війни російський уряд сформував з цих козаків Азовське козаче військо. 
  Через зраду Й. Гладкого турецький уряд жорстоко розправився з задунайцями. Близько 2 тис. козаків разо наказним  гетьманом з  І. Баланом було заарештовано і ув'язнено. Козаків, що перебували на Січі, було вбито, а січові укріплення та церкву зруйновано і спалено. 

Азовське козацьке військо

  Азовське  козацьке  військо  існувало  з  1828  по  1862  рік.  Воно  було  утворене  з  козаків  Задунайської  Січі,  що  у  1828  році  на  чолі  з  Йосипом  Гладким  перейшли  з  Туреччини  на  бік  Російської  імперії.
 Перед  російсько-турецькою  війною  1828-1829  років 1 500 козаків було поселено на узбережжі  Азовського моря і з них сформовано  Окреме  Запорозьке  військо.  З початком російсько-турецької війни Окреме Запорізьке військо було приєднане до російської армії, у складі якої воно брало участь у бойових діях як   Дунайський  козацький  полк.
  У 1831 р. царський уряд наказав поселити колишніх задунайських козаків на північному узбережжі Азовського моря, від Маріуполя до Ногайська (Приморська) та Бердянська, щоб краще запезпечити цей відрізок прикордонної смуги від можливого турецького нападу. Так було створено Азовське козацьке військо. Азовці заснували тут чимало хуторів, сіл, станиць, навіть кілька містечок, збудували Азовську флотилію.  Але автономії, такої, як козаки мали за Дунаєм, вони від царя не отримали. Уряд не довіряв колишнім втікачам й тому одразу встановив контроль над Азовським козацьким формуванням - у військо були направлені для зайняття посад на внутрішньому управлінні армійські офіцери. Їм наказувалося наглядати не тільки за правильним ходом справ у військовій канцелярії, а й ретельно сте-жити за настроями козаків та цивільного населення, що проживало в межах війська.
   Ці козаки були повністю звільнені від податків та по-винностей, за винятком військової служби. Першим кошовим отаманом азовців став згадуваний вище Йосип Гладкий, але верховне керівництво у військових справах належало Новоросійському генерал-губернатору.
   Йосип Гладкий був кошовим отаманом до 1853 р., а потім пішов у відставку в чині генерал-майора.
  У середині XIX ст. становище азовських козаків значно погіршало. Тут встановлювалися кріпосницькі порядки, царський уряд намагався переселити частину козаків на Північний Кавказ, де завершувалася кривава війна з вільнолюбними горцями.  Це викликало значне невдоволення азовців, чимало з яких повернулося до Туреччини. Тисячу сімей азовських козаків у 1862— 1864 рр. було силоміць переселено на Північний Кавказ, до станиць Анапської округи та Закубання. 
  Остаточно  Азовське  козацьке  військо  було  ліквідовано  за  наказом  1664  року,  а козаків,  що  залишилися,  було  переведено  в  селянський  стан.  

Чорноморське козацьке військо

   Чорноморське  козацьке  військо  як  козаче  військове  формування  виникає  на  території  Російської  імперії  як  протидія  існування   Задунайській  Січі,  що  знаходилася  в  межах  Османської  імперії.
   Князь  Потьомкін спочатку намагався силою стримати еміграцію козацтва за Дунай та на Забужжя.  У  1781-1783  роках  він   розіслав по запорозьких землях заклики до колишніх козаків, щоби вони збиралися в Херсоні, де з них будуть створені військові загони. Проте запорожці відгукувались неохоче. Всього зібралося близько однієї тисячі козаків. Їх отаманом став військовий осавул Сидір Білий, а його помічником – колишній суддя Війська Запорозького   Антон  Головатий. 
  У 1783  році  цих  козаків  офіційно  взяли  на службу  як  Військо   вірних  козаків.  Військо  складалося  із  кінноти, піхоти  та  флотилії.  У  1787  році  це  військо  отримало  назму  Чорноморського  козацького  війська.  Для  поселення  чорноморців  було  відведено  територію  між  Південним  Бугом  та  Дністром.  Центром  було  місто  Слободзея  (сучасна  територія  Молдови).
  Під  час  російсько-турецької війни  чорноморці  приймали  активну  участь  в  битвах   під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Мачином, Бендерами та інших.
  Але  після  війни  у  1792  році  за  наказом  імператриці  Катерини  ІІ  чорноморці  повинні  були  переселитися  на  Кубань.
  На  Кубань  виїхало  більше  8  тисяч  чорноморських  козаків,  а  з  родинами -  близько  25  тисяч  українців. У  1860  році  вони  отримали  назву  Кубанського  козацького  війська.
  Але  не  всі  погодилися  на  виселення,  частина козаків перейшла на Задунайську Січ. 
  Історія  Чорноморського  козацького  війська  до  його  переселення  на  Кубань  тісно  пов'язана  з  історією  нашого  краю -  Одещини,  бо  чорноморці  селилися  на  її  територіі.  Крім  того  у  1789  році  на  чолі  с  Антоном  Головатим  і  Андрієм  Чепігою вони  брали  участь  в  визволенні  Хаджибею,  де  пізніше  і  було  утворено  місто  Одеса.