Стріли перуна» - обереги дружинників часів Русі

Так сталося, що в результаті довготривалої окупації України численними і хижими сусідами нашій нації довго намагалися нав’язати чужинські для нас традиції. Та з відновленням незалежності відродилась і природне зацікавлення старими звичаями, нерідко прадідівськими і язичницькими. Бажаючи їх відновити, деякі звертаються до популярного зараз «реконструкторства», - так називають відновлювачів військових та побутових звичаїв старовини (вони більш знайомі широкому загалу реконструкцією битв і подій). Однією з характерних відзнак цієї категорії людей нині є «молоточки Тора» - копії вікінгських оберегів. Але це, як відомо – скандинавські язичницькі амулети. Але ж у наших дохристиянських дружинників, як відомо, також був поширений звичай носити подібні натільні обереги, однак оберігали їх свої, рідні боги, і зокрема – бог воїнів - Перун... 
З сивої давнини наші пращури зброю завжди сприймали у сакральному й релігійному значенні. У цьому сенсі показовим є використання в давньоруській культурі архаїчних кам’яних знарядь і предметів озброєння доби неоліту та бронзи. В етнографії вони відомі як «громові», або «перунові» стріли, які у свідомості простих селян мали надзвичайну магічну силу. Найвірогідніше, середньовічних русичів у цих предметах приваблювала ідеально оброблена поверхня. Наразі неможливо однозначно відповісти на питання, чи розцінювали в часи Давньої Русі ці надзвичайні предмети як давнє озброєння, однак, спосіб їх інкультурації у побут аналогічний манірі поводження русичів із сучасною для них воїнською зброєю, а також відношенням до неї. Археологія засвідчує, що при їх значенні в середні віки на неолітичні предмети наносили, в першу чергу, християнські символи та іконографічні зображення. Про подібні «громові стріли» згадують деякі давньоруські джерела, зокрема апокрифічна стаття Афанасія Єрусалимського «Про наузи та стріли громні», де неолітична зброя засуджується як нечестива та богомерзька, «аще недуги та огненные болезни лечать». Подібні церковні засудження зустрічаються в літературі до XVI-XVIII ст. Однак, подібне відношення до неолітичних предметів можна побачити і у Візантійській імперії. Так, «небесна сокира в золотій оправі» згадується серед дарів Олексія Комніна імператору Генріху ІV у 1081 р. І в цьому сенсі незрозуміло - чи це слов’янське населення поширило моду серед візантійців на подібні обереги, чи то слов’яни перейняли цю моду від візантійців. 

Цікаво, що побутове поширення «перунових стріл» на Русі зафіксоване і у скандинавських джерелах. Так, у «Сазі про Інгвара Подорожника», яка оповідає про події початку ХІ ст., говориться: «Він попросив єпископа освятити сокири та кремені. Називають чотирьох чоловік, які поїхали з Інгваром: Х’яльмвігі та Соті, Кетіль, якого звали Гарда-Кетіль, він був ісландцем, і Вальдімар». Дослідникам саги давно впало в око те, що в експедиції скандинавів зазначений якийся Володимир (Вальдімар). Не менш цікаво, що єпископ освятив цілком язичницькі обереги – сокири та крем’яне озброєння, імовірно, часів кам’яного віку. Як можна судити з цього джерела – подібна практика була досить поширена у перші віки централізованого поширення християнства у Східній Європі, адже цілком нехристиянський обряд освячення зброї перед походом був узятий з язичницького богослужіння. 
Серед знахідок «громових/перунових стріл» на Русі найвідомішим є уламок кременевого спису у бронзовій оправі, із зображенням розквітлого хреста, знайдений у шарах ХІІІ — поч. ХІV ст. на садибі знатних новгородських бояр. Однак, сам виріб спеціалісти відносять до кінця ХІІ ст., адже подібні предмети традиційно нерідко передавалися з покоління в покоління.

Також цікавою є знахідка фрагменту свердленої сокири з білого вапняка-мергеля у Твері. На його поверхні нанесена давньоруська абетка від «А» - «азъ» до «З» - «зъмля», нашкрябані особливим почерком, характерним для кін. ХІІІ — поч. ХІV ст.
Найцікавішими у цьому сенсі є знахідки кам’яних сокирок, прикрашених цілком християнськими іконографічними зображеннями. 1998 р. на території Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві на руїнах будівлі, знищеної в часи монгольської навали знайшли фрагмент кам’яної сокири щільно-зеленого кольору доби неоліту (4 000 рр. до н.е.), на якому не пізніше ХІІ ст. вигравіювали ікону Богоматері «Нерушима стіна» - головний образ катедрального Софійського собору у Києві — та образ архідиякона першомученика Стефана з відповідним надписом. На виробі збереглися канали пазів для кругової обковки, які свідчать про використання виробу як оберегу для носіння. Крім того, мозаїчний образ великомученика Стефана відомий серед ікон Михайлівського собору, а серед давньоруського єпископату відомі два Стефана — єпископи Новгорода (1060 — 1068) та Володимира-Волинського (1091 - 1094). 

Іншим видом натільних оберегів, які носились на шиї, були сокирки, знані як «сокирки Перуна», або «громові сокирки».  Археологи зазначають, що дані артефакти знаходять лише в похованнях воїнів, і вони притаманні лише дружинній культурі. Вочевидь, серед значного прошарку язичників-дружинників довгий час існували певні релігійні переконання та повір'я, пов'язані з культом Перуна, адже подібні знахідки виявляють у археологічних шарах аж до ХІІІ ст. - часу навали монголо-татар. Після цього – останні залишки перунопоклонників зберігалися у селянському середовищі, яке поступово християнізувалося.