Старшинське оточення гетьмана

          Старшинський корпус, на який спирався Богдан Хмельницький впродовж свого десятилітнього гетьманування, звично розділяють на козацьке й шляхетське крило, нібито принципово протиставлені. У цьому твердженні є певне спрощення, бо насправді довкола гетьмана зійшлося не два, а три угрупування лідерів, досить різні за природою, які більш-менш злагоджено взаємодіяли лише під тиском його авторитету. Смерть владного гетьмана поклала край цій ефемерній єдності, виштовхнувши на поверхню доти затамовані протиріччя. На перший погляд вони здаються проявами психологічних прикмет – владолюбства, політичної короткозорості, схильності до демагогії чи отаманства. Коли ж поглянути глибше, то в хаосі боротьби "усіх проти усіх", яким видається Україна доби Руїни, можна побачити три певні центральні течії, котрі перегукуються з інтересами трьох лідерських груп, що оточували  Хмельницького  і за браком відведеного часу так і не встигли переплавитися в єдину політичну елітуновонародженої Козацької держави.

          Перша з цих груп являла собою реєстрову (старинну) старшину Війська Запорозького довоєнних часів, об’єднану почуттям станової солідарності незалежно від того, чи з козацького, чи з шляхетського кореня велося її родове походження. Власне з цього кола вийшов і сам  Хмельницький , і його найближчі соратники, котрих бачимо на чолі війська буквально з початків війни: Іван Богун,Кіндрат Бурлай (Бурляй), Федір Вешняк, Матвій Гладкий, Філон Джеджалій, Лаврін Капуста, Роман Катіржний, Яцько Клиша, Федір Лобода, Лук’ян Мозиря, брати Нечаї, Тиміш Носач, Мартин Пушкар, Семен Савич, Василь Томиленко та багато інших. У більшості з цих людей, як правило, ровесників Богдана, за плечима стояв досвід власного старшинування або й ціла старшинська династія предків. Ці люди складали центральне ядро гетьманського оточення, користуючись найбільшою довірою Богдана, як, наприклад, Федір Вешняк, котрого називали дорадникомгетьмана, чи Філон Джеджалій, що невідлучно перебував при ньому, як тоді писали.

          Другу групу старшини протягом 1648 р. витворили шляхтичі, котрі до війни персонально з козацьким світом пов’язані не були (хоча, коли йдеться про київсько-брацлавську шляхту, то тут важко знайти родину, що в той чи інший час не мала б контактів з Запоріжжям). Більшість із них перейшла на бік  Хмельницького  відразу після перших перемог, керуючись почуттям національної солідарності, яке в переломну мить виявилося дужчим за обов’язок лояльності до и Речі Посполитої. Крутий політичний вибір полегшувався суто побутовими взаєминами добросусідства, кумівства, свояцтва, родинного приятелювання з козацькою реєстровою старшиною, тож проблем з адаптацією не виникало. Мов ніж у масло, українська шляхта входила до старшинської верхівки і завдяки особистій довірі гетьмана, і завдяки ланцюговій реакції навернень, розпочатій швидким переходом на бік козацтва кількох помітніших фігур, серед яких особливе місце належало кумові Хмельницького Станіславу Кричевському та овруцькому шляхтичу Івану Виговському. Зокрема, професійними зусиллями Виговського протягом 1648 р. був сформований адміністративний і дипломатичний штабХмельницького  – Генеральна військова канцелярія. Очолюючи її аж до смерті гетьмана, незмінний генеральний писар був втаємничений у найсекретніші справи: як писав один із сучасників, жоден полковник не знає, що думає Хмельницький, тільки Виговський.

          Новий шляхетський доплив поповнює Військо Запорозьке у 1649 та 1650 рр., коли почалося набагато масовіше покозачення шляхти Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, які перетворилися на територію Козацької держави. Лячний спалах революції весни-літа 1648 р. примусив сотні шляхетських родин емігрувати на Захід, кидаючи домівки, землю, майно, нераз утікаючи, як вони самі скаржилися, в одній сорочці. Якийсь час вигнанці живилися ілюзіями на матеріальну підтримку від польської братії шляхетської. Починаючи з осені 1648 р. проблема біженців дійсно дебатувалася на сеймах, однак допомоги розореним емігрантам надавати ніхто не поспішав, ба – позицію коронної шляхти можна звести до висловленої одним з послів із західних регіонів Польщі тези: Хто їм зробив шкоду, той нехай і відшкодовує.

          З осені 1649 р. спостерігається масове повернення біженців та їхнє прискорене покозачення. Практично стовідсотково шляхта укомплектовує полковий писарський контингент і штати Генеральної військової канцелярії, оскільки ця служба вимагала освіти, знання законів, канцелярсько-бюрократичної техніки і етикетного ритуалу дипломатичних зносин. Шляхетське навернення до козацького руху сприймалося цілком органічно. Характерною деталлю, яка це підкреслює, є, наприклад, те, що група білоцерківської шляхти колишнього замкового підпорядкування (з неї, до речі, походив Іван Мазепа) складала особистий почот гетьмана. Дещо пізніше (1664) це формулювалося так: шляхетні мешканці замкових сіл Лесевичі, Ковшовата, Насташка, Скаржівка, Мазепинці та ін. зобов’язані, перепоясавшися зброєю, виступати при боці гетьмана завжди, коли гетьман сідатиме на коня для війни.

          Третю групу становили вихідці з міщан, козацької черні, деколи – навіть із селян. Це крило у порівнянні з двома попередніми не являло собою чогось цілісного. Заможні представники міського патриціату, як, скажімо, Яким Сомко,Іван і Василь Золотаренки чи Мартин Небаба, швидко злилися зі старинною старшиною, набувши військового досвіду і навіть слави полководців. На відміну від цих людей, близьких до гетьмана, дещо осторонь трималися такі помітні серед козацтва особи, як колишній підданий Адама Киселя з Носівки чернігівський полковник Степан Пободайло (Подобайло), ще довоєнний польовий вождькозацької черні уманський полковник Іван Ганжа, полковник рейдових козацько-селянських загонів, вождь шаленого плебсу (як його називають польські джерела) Максим Кривоніс , котрий очолював практично незалежну від гетьмана власну армію, що в генеральних битвах навіть стояла окремим табором.

          Якщо оцінювати позицію усіх трьох згаданих груп старшинської верхівки, відштовхуючись від а) уявлень про зміст і мету війни, б) ставлення до гетьмана як носія її головної ідеї, то можна зауважити досить опуклі розбіжності, які виходять за межі індивідуальних характерів. Так, полковники з числа старинного козацтва, відчуваючи гостру особисту антипатію до ляхів, водночас цілком помірковано сприймали переговори й мирні поступки, ставлячись до них  як до колізій, неминучих у всякій війні. Це й не дивно: з погляду козацької традиції чергова спроба помірятися силами з Річчю Посполитою була одним із звичних походів, у якому класти козацькі голови – не новина, але й шукати замирення програючи – теж не новина. Кінцевим підсумком війни, в їх розумінні, мала стати здобута шаблею автономія козацької території під покровительством байдуже кого з великих сусідніх володарів – московського царя, турецького султана чи польського короля, що в переносному сенсі відповідало звичаям збройного найманства – служити шаблею тому, хто більше платить. Подавлена могутньою волею Богдана, ця традиційна модель козацької поведінки не нагадувала про себе аж до його смерті, бо гетьман сам вирішував – кому пропонувати шаблю і як розпоряджатися здобутою свободою. Проте після смерті Хмельницького все повернулося на старе, і власне старшинський елемент з числа старинних козаків першим почав розвалювати створену ціною надлюдських зусиль державу, так і не призвичаївшись підпорядковувати їй миттєві інтереси чи власні (нераз дуже великі) амбіції.

          Нова старшина з покозачених шляхтичів на гетьманську булаву за життяХмельницького претензій не пред’являла і авторитетом з ним мірятися не зважувалася. Що стосується її загальної орієнтації, то тут можна виділити два головні спрямування, співзвучні двом фазам війни: до і після смерті Богдана. Характерною рисою першого є фанатична антипольська затятість, готовність боротися до кінця, загинути або перемогти. Наважившись на підтримку повстання, шляхта цим самим відсікала для себе альтернативу замирення: з точки зору їїінтересів поступки Війську Запорозькому нічого не міняли, навпаки – підкреслювали зраду короні. Тим-то московський дипломат Григорій Кунаков, досить тонко аналізуючи ситуацію в Україні, писав у звіті царю 1649 р.: “Шляхта перша з-поміж усіх намовляє Богдана Хмельницького до війни з Польщею: мовляв, такої нагоди нам ніколи не трапиться, тепер ось і треба їх приборкати, доки вони [з нами] не справилися”.

          Після смерті Хмельницького, а особливо коли стала очевидною вся сумнівність альянсу з Московським царством – державою деспотичного типу, відразливого для шляхти, вихованої на ідеалах парламентаризму Речі Посполитої, настрої старшин-шляхтичів міняються. Московська небезпека, примножена загрозливою повінню анархії, підштовхує до компромісу зі старим звичним світом: на зміну антипольській затятості приходять спроби порозуміння, втім – уже запізнілі, бо на арену виступила третя сила, не надто помітна під твердою рукою Хмельницького  – простолюд.

          З-поміж лідерів черні найяскравішою постаттю був, без сумніву, Максим Кривоніс, козак непересічних військових здібностей, запалений фанатичною ненавистю до панів, безпощадний і жорстокий навіть з погляду тих часів, далеких від сучасного ідеалу людяності. Початок війни Кривоніс зустрів уже людиною немолодою, бо серед повстанців знаходився його дорослий син Кривоносенко, який після смерті батька (Максим помер від хвороби й рани наприкінці 1648 р.) певний час навіть очолював один з полків. Довоєнної біографії вождя шаленого плебсу не знали самі сучасники: одні твердили, що він походив з міщан Острога чи був купцем з Могилева-Подільського, інші називали колишнім підданим Немиричів з Житомирщини; існує навіть версія, що він був взагалі чужоземцем, уродженцем Шотландії, змалку вихованим у всіх родах морської служби. Блокуючись з найзавзятішими противниками мирного порозуміння, полковниками-шляхтичамиГоловацьким і Хмелецьким, Кривоніс обстоював гасло – кінчати цю війну своїм щастям, яке їх [повстанців] супроводжує, а не переговорами.

          Своєрідним символом майбутнього розбрату може сприйматися старшинська рада, зібрана в травні 1653 р. для остаточного обговорення пропозицій Стамбула щодо протекторату. На ній бачимо три партії: одна, яку очолював старинний козак Філон Джеджалій, погоджувалася на союз з Туреччиною (цим шляхом піде згодом ще один нащадок і лідер старинногокозацтва Петро Дорошенко), інша під проводом київського шляхтича , попередника Виговського й Тетері, радила налагодити переговори з Річчю Посполитою, ще інша – висловилася за московську орієнтацію. Рішення прийняв, плетучи чергові віртуозні комбінації і сподіваючись вкотре перехитрити козацьку долю, сам гетьман, однак смерть виявилася хитрішою і за нього...

          Роль козацького батька, який умів твердою рукою примусити до єдності своє норовисте строкате оточення, розуміли всі.  Ось як, наприклад, звучить уже в 1659 р. легенда про злагоду в Україні за Хмельницького в устах одного з ватажків простолюду Івана Безпалого:

Між нами, військом кошовим і городовим, такої міжусобної брані не бувало, тільки брат за брата, а товариш за товариша вірно й любовно усі єсьмо вкупі жили.

Світські свята  козацької старшини

Проаналізувавши щоденники представників козацької старшини Якова Марковича (1717-1767 рр.) та Миколи Ханенка (1719- 1754 рр.) можемо виділити загальні риси, які показують нам, як еліта XVIII століття проводила дні, що вважались світськими святами.

У двох щоденниках зустрічаємо замітки про день народження Петра II Олексійовича. 12 жовтня 1727 р. Маркович відмічає: «Сегодня празновали рожденіе его імпер. в-ва и съ пушекъ стреляли. Объдалисмо въ дому зъ сотникомъ глинскимъ, а у вечеру ездили до ясневелможного и тамъ вечерали.»  , видно, що день народження імператора був визначним святом, оскільки його Маркович відзначав у колі гетьмана, у цей день стріляли з гармат, що підкреслює значимість свята. Ханенко у цей же рік, будучи у столиці записує: «Ради рожденія государево было торжество, по молебствію палено зъ пушекъ болше ста и полки бъглымъ огемъ, и на двохъ суднах убранныхъ съ пушекъ-же, а въ вечеру былъ фейверкъ и иллюминація въ лътнемъ огродь.» Порівнявши святкування цієї дати у столицях - гетьманській резиденції у Глухові та царській Петербурзі, бачимо, що спосіб відзначення елітою є однаковим, хоча очевидним є те, що у Петербурзі воно протікає з більшою розкішшю.
Важливим для старшини був день іменин гетьмана. Ханенко, будучи у Петербурзі у 1732 році, пам’ятає про дану дату, святкує «тезоименитсвто ясновельможного» , а також вітає гетьмана листом «писалъ я къ ясневелможному». Яків Маркович, що був у той час близько гетьмана фіксує перебування на святій службі, в честь іменин гетьмана, святковий обід опісля, який завершився «подпіяхомь жестоко, для тезоименитсва его. »

Розглянемо ще одне свято - день коронації імператриці. Маркович згадує, що після служби на честь імператриці був банкет «и самъ гетьманъ болше всъхъ пянъ и слабь сталь, что понесли его до постель зъ кръсломъ; где якъ сказують спать не моглъ отъ лому въ руку и ногу и мало рота скривило.»

Крім вищезгаданих свят, характерним є те, що соціальна верхівка XVIII століття вважала святом день імперської кавалерії. У джерелах воно згадується, як День кавалерії російської Андрія Первозванного. Деталізовано це свято зафіксовано у щоденнику Ханенка, який в той час мав змогу перебувати при дворі і перенести усю святкову атмосферу на сторінки власного щоденника. Отож: «Во сей день торжествовали праздникь кавалерій россійской Андрея Первозванного и для всъ присутвующіу въ С.П. Бурхъ того ордина кавалеры сездились въ дворець імператорскій, где послъ объднии ишли въ болшую салу парами, а за ними и сама государыня въ церемошальномъ кавалерскомъ плате, и у одного стола зъ оними изволила кушать...До столу играла камеръ музика, и дамъ спъвали, и 5 разъ палили зъ пушокъ, кромъ того, что заразъ послъ объдни зъ многихъ пушокъ на поздоровленіе кавалерамъ палено.» 

Бачимо, що дане свято при дворі мало особливу вагу, Ханенко досить чітко ілюструє це. Зауважимо, дана подія супроводжувалась не лише стрілянням з гармат, а й у супроводі камерної музики, що підкреслює значимість свята для імператриці та придворних. Звичай супроводжувати такі заходи музикою приходить до імперії з часів Великого Посольства Петра І. Коли посольство було у Відні, в липні 1697 р на іменинах царя грала камерна музика, були присутні італійські співаки, очевидно , звідси і перенісся даний звичай на терени імперії .

Світські свята у повсякденні козацької старшини XVIII ст. були тим консолідуючим ядром, яке як для Марковича, так і для Ханенка слугувало зміцненням особистих їх контактів. Відмітимо, що Ханенко у цьому сенсі менш услужливий, він не так часто кланявся гетьманові, не часто перебував у його колі, звідси можемо винести, що він був у менш тісних відносинах із ним. Можливо, він просто не заносив до щоденника дану інформацію, але це видається сумнівним, оскільки для старшини відкланятись на свято перед гетьманом було не лише обов’язком, а й честю, оскільки ми знаємо, що візити до гетьмана завжди переростали у банкети. Відмітимо, що козацька старшина у цілях зміцнення особистих відносин із верхівкою - гетьманською чи імперською, старалась зажди бути присутньою на балах, банкетах з приводу днів народжень, днів ангелів, днів коронації.

Одяг козацької старшини

Костюм будь-якої соціальної верстви - це комплекс певних видів вбрання та їх поєднання. Як елемент матеріальної культури він виконував дві основні функції: захист від прямого впливу умов навколишнього середовища та соціальна індикація власника. Безперечно, остання проявлялася в різних елементах, проте основне символічне навантаження несли кольорова гама та матеріали, з яких він виготовлявся. Особливу соціальну роль відігравав верхній одяг, адже він безпосередньо оцінювався оточуючими, засвідчував статус свого власника. Тому сукупність тканин, хутра, шкіри у цій частині гардеробу відіграє найбільшу роль для розуміння представлення особи.

Історіографію даної проблеми можна розділити на етнографічний, мистецтвознавчий та власне історичний блоки. До першого відносяться праці К.К. Стамерова, дослідження українських етнологів К. Матейко, Н. М. Каменської, З. Васіної. У їх працях побічно згадується тканина, з якої шився традиційний український костюм та козацьке вбрання як його протоснова. Мистецьку та практичну цінність тканин, їх різновиди та застосування висвітлено у працях російських вчених К. Іностранцева, М. Нечаєва-Левісона, В. Клейна, П. Савваїтова, української дослідниці М. Новицької. Сучасний доробок в даній галузі зроблено переважно дослідниками уніформології, зокрема Є. Славутичем та О. Сокирком.

Таким чином, про матеріали, що входили до складу верхнього одягу козацької старшини кінця XVII – першої половини XVIII століть, сказано лише в контексті загального вивчення костюму козацтва, а їх соціальне навантаження ще не було спеціальним предметом дослідження. Поза увагою також залишається хутро – один з найважливіших маркуючих аспектів старшинського гардеробу. Завдання нашого дослідження - проаналізувати матеріальний склад верхнього одягу верхівки козацької старшини Гетьманщини кінця XVII – першої половини XVIII століть і дати характеристику поширеності видів тканин та хутра.

Серед тканин у верхньому одязі переважало сукно – шерстяна тканина полотняного переплетення, що має суцільний ворсовий повстяноподібний застил, який ховає рисунок ткацького переплетення і надає тканині виду порядку . У гардеробах П. Полуботка та В. Мартоса (лубенського полкового судді) на цю тканину припадає 60 %  від загальної кількості найменувань, а в І. Самойловича – 15%. Серед причин значного поширення саме цієї тканини у верхньому одязі можна виділити її міцність та теплозбереження. Сукно було як місцевого виробництва, так і завізне, про що у щоденнику Ханенка зроблено запис: «Покроєнь мне кунтушь зь сукна французкаго кравцами погарскими [з міста Погари – С.П.], до которого дано на шовкь 5 коп.» Французьким називали тонке сукно найвищого ґатунку, в 30-х роках XVIII ст. коштувало близько 2 руб. за 1 лікоть.  Переважна більшість сукон, що реалізовувалися на українському ринку, була німецького виробництва, менше – англійського, французького, голландського та польського. Проте на території Лівобережної України на початок XVIII століття було досить налагоджене мануфактурне текстильне виробництво, зокрема суконне. У першій чверті XVIII століття тут існували ряд суконних мануфактур: Глушківська, (Путивльська), Ряшківська Прилуцького полку, Батуринська, Салтівська. Проте варто зазначити, що у старшинському гардеробі місцеве сукно майже не використовувалося. Про це красномовно свідчить лист Василя Кочубея, в якому він просить полкового писаря «…купит сукна поставъ самого подлейшого, колоріом красним или зеленим…московской роботи.» 

Поряд з сукном у верхньому одязі використовувався також і «бархат» або «оксамит» – тканина, що знизу має вигляд гарнітури, а зверху покрита низьким ворсом. Різна довжина ворсу надає йому багатого, аристократичного вигляду. Можна зробити висновок, що саме завдяки цьому, а також через її певну міцність, ця тканина була присутня у верхньому одязі. У П. Полуботка 14% верхнього одягу було пошито з оксамиту, в І. Самойловича - 12 %, а бунчуковий товариш Лук’ян Свічка у придане за дочкою дав 5 кунтушів, 4 з яких – «бархатние». Особливо дорогими були італійські «оксамити» з орнаментами у вигляді довгих корон та розводів.
У верхньому одязі використовувалося також багато інших тканин, зокрема шовкових і парчових. В запасі у скринях Івана Самойловича було 48,5 аршин бархату, 24 аршини мухоярі, 20,5 аршин сукна, 20,1 аршин камки, 8 аршин кумачу. З огляду на те, що, за Ханенком, 3,75 локтя (1 локоть = 0,75 аршина) коштує 5 копійок , то все сукно Самойловича коштувало 13,16 копійок. Це майже стільки ж, як і пара чобіт генерального хорунжого. Таким чином, різноманітність і велика кількість тканин, які використовувалися у верхньому одязі, провідні місця серед яких займало сукно і «бархат», і виступає соціальною ознакою гардеробу верхівки козацької старшини. 

Іншим матеріалом, який використовували при пошитті верхнього одягу, було хутро або «футерце», як воно фігурує в джерелах. Всі хутра можна класифікувати за кількома ознаками. По-перше, «мѣхъ» диких тварин: «песцовой», «лисьей», «соболей», «рысѣй», «куней», «бѣлей», «бобрей» та інші, та свійських - «овчий». Другий варіант, що не заперечує попередній – за місцем на тілі тварини – дорогий «хрептовой», дешевший «черевней», а також «горловой» та «хвостъ». Весь верхній одяг І. Самойловича був підбитий або оздоблений шкурами соболя, рисі, лисиці у відсотковому відношенні 43%:21% 21%. Далі йде хутро вівці (5%), білки (4%), горностая (3%) та решта одиничних екземплярів . Про значення лисячого хутра свідчить і той факт, що полтавський полковник В. Кочубей у листі до писаря з проханням прислати майстра, який би «моглъ знати розбиратъ на лисице, и из оныхъ всякое особно составлять футро.»[7, c. 64] У гардеробі П. Полуботка соболь також посідав чільне місце: на це «футерце» припадало 42% від загального. Другу позицію ділить біляче та лисяче хутро: 22% та 17% відповідно,шкури рисі та песця приблизно по 10 %

Мисливські промисли у Гетьманщині були досить розвиненими. Вони були основним джерелом постачання хутра у старшинські господарства. 

Особливо цінними були і боброві хутра, гони цього звіра вважалися особливим привілейом. Бобрівники несли повинність перед гетьманським двором, яка полягала якраз у забезпеченні його хутром та відсотками прибутку. «…Они [бобрівники – С. П.] вкупѣ с товариствомъ своимъ бобровницкимъ намъ услуги свои в ловленю звѣру отдавали», - пише в своєму універсалі І. Самойлович до Седневського сотника у 1680 році. Проте боброве хутро у верхньому одязі відсутнє зовсім, хоча діставалося задарма. Воно використовувалося переважно при пошитті головних уборів і несло соціальне забарвлення саме в цьому елементі костюму.

Як бачимо, у верхньому одязі козацької старшини вкрай рідко фігурує заяче, куничне, вовче або ведмеже хутро. Більшість цінного хутра мало немісцеве походження: рись, горностай, песець, сибірська куниця. 

Отже, верхній одяг козацької старшини кінця XVII – першої половини XVIII ст. найчастіше виготовлявся з сукна різних ґатунків, при чому перевага надавалася імпортним, а також оксамиту, і в меншій мірі парчовим та шовковим тканинам. Одяг підбивався переважно хутром соболя, рисі, лисиці та білки. Саме ці матеріали, з огляду на їх популярність в старшинському гардеробі, можна вважати соціальними ознаками костюму цієї верстви.