КОЗАЦЬКА ЕРА.

Відтоді як у 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стали Галичина й Волинь. Проте на кінець XVI ст. центр подій знову переміщується на схід у Придніпров'я, яке протягом довгого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з'являється норий стан — козацтво, що селилося на порубіжних землях. Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз переконливіші перемоги над татарами та їхніми сюзеренами — оттоманськими турками, українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв'язанні цих ключових питань українського життя, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок полонізації української знаті. Порубіжне суспільство. Протягом століть осіле населення України робило спроби освоєння родючих земель у степах. У Київську добу, щоб стримувати кочовиків і сприяти заселенню земель, на південь від Києва було збудовано цілу мережу укріплень. Проте монгольська навала змела їх. Згодом, у період правління великих князів литовських, освоєння південних земель проходило успішніше й увінчалося створенням кількох фортець на Чорноморському узбережжі, в гирлі Дністра. Але наприкінці XV ст., з піднесенням Кримського ханства, ці поселення були зруйновані, а фортеці на Чорному морі впали під ударами турків. На середину XVI ст. межі заселених українцями земель були знову відсунуті до укріплень, що тягнулися вздовж північної окраїни Степу й включали Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів та Київ. На південь від цієї лінії лежало так зване «Дике поле». Татари. Найбільшою небезпекою «Дикого поля» були татари. Рік у рік на міста й села України налітали їхні загони, котрі все плюндрували, вбивали старих і немічних, гнали в полон тисячі людей і продавали їх у рабство в кримському порту Кафі, який українці називали «упирем, що п'є руську кров». Ці наскоки були для татар економічною необхідністю, оскільки відносно примітивне скотарське господарство не в змозі було задовольнити всі їхні потреби. Лише в обмін на рабів татари могли одержувати потрібні їм готові вироби та предмети розкошів з Оттоманської імперії. В українських народних піснях часто відображалися страшні наслідки цих наскоків: Сеї ночі в опівночі Ще кури не піли, Як татари в наші гори З вітром налетіли. Особливо спустошливими були татарські набіги на Київщину та Брацлавщину наприкінці XVI — на початку XVII ст. (хоч Галичину, Волинь та Поділля вони також не щадили). Так, за період з 1450 по 1586 р. було документально засвідчено 86 наскоків, а з 1600 по 1647 р.—70. Середня чисельність захоплених у полон за один раз наближалася до 3 тис., хоч часом вона сягала аж 30 тис. Так чи інакше, українці зазнавали серйозних втрат. Лише на Поділлі між 1578 і 1583 рр. кожне третє село було або зруйноване татарами, або стало безлюдним.

Незважаючи на татарську загрозу, багаті незаймані землі непереборно вабили поселенців. Із розвитком торгівлі збіжжям польські та полонізовані магнати, використовуючи зв'язки при дворі, домагалися для себе величезних земель на сході. Щоб освоїти ці землі, вони переманювали селян від інших феодалів, пропонуючи їм право землекористування без сплати оброку протягом 10, 20 і навіть 30 років (слободи). Багато селян із Галичини та Волині тікали від своїх панів і йшли шукати щастя на сході. Через одне-два покоління на новоосвоєних землях вони ставали людьми іншого гатунку порівняно з тими, що лишалися у західних краях. Уже одне те, що вони переселялися на порубіжжя, піддаючи себе небезпеці, свідчило про їхню сміливість і незалежність. Часто змушені орати свій наділ з мушкетом напоготові на випадок татарського наскоку, вони розвинули військову майстерність, не властиву західним жителям, їхні діти, що ніколи не знали кріпацтва, виростали із свідомістю вільних, нікому й нічим не зобов'язаних людей. Вони лишалися такими навіть тоді, коли термін слободи закінчувався, оскільки, як правило, платили своїм магнатам грошовий або натуральний оброк, а не відбували виснажливу й принизливу панщину. За наявності більших площ земель колоністи, звичайно, й жили заможніше, нерідко маючи наділи величиною в цілий лан (близько 40 акрів), тобто більше, ніж у багатьох шляхтичів на заході. Іншою рисою освоюваних (власне, повторно освоюваних) київських та особливо брацлавських земель було швидке зростання міст. На початку XVII ст. лише на Київщині постало 200 нових міст, збільшивши їхню загальну кількість до 348, що становило близько третини всіх міських центрів України. На середину століття на напівбезлюдній колись Брацлавщині на кожні 218 кв. км припадало по місту. Хоч на середину XVII ст. в містах проживало майже 60 % усього населення порубіжжя, насправді вони не являли собою міських центрів. Це були скоріше прикордонні форти, за дерев'яним частоколом яких рідко коли налічувалося більше 100 дворів. Під захистом цих укріплень жили переважно селяни, що обробляли навколишні землі. Самі ці міста здебільшого не мали самоврядування, а належали магнатам, що будували та обороняли їх. Магнати володіли більшою частиною земель у порубіжжі, мало що лишаючи середній та дрібній шляхті. Польська шляхта у Придніпров'ї складалася, принаймні спочатку, не з землевласників, а, як правило, з урядників, адміністраторів та управителів магнатських маєтків. Лише з часом вони наживали відносно скромні володіння. Іншою причиною такого становища середньої та дрібної знаті порубіжжя була її малочисельність. У Київському воєводстві в середині XVII ст. на 350—400 тис. населення припадало лише 2—2,5\тис. шляхтичів, тобто менше І %, в той час як у решті воєводств Речі Посполитої знать складала в середньому 8—10 % населення. Швидке накопичення пограничних земель у магнатів, перешкоджаючи припливові дрібної знаті у Центральну та Східну Україну, водночас сприяло імміграції сюди євреїв. Багато магнатів, яким більше подобалося жити у Кракові, Варшаві та Львові, на період своєї відсутності наймали управителями маєтків євреїв. Проте більшість тих євреїв, що селилися у розквітаючих містах, були ремісниками, торгівцями та лихварями, на яких був великий попит. На початку XVII ст. по всій Україні налічувалося вже близько 120 тис. євреїв. На найвищому щаблі соціальної драбини порубіжжя стояла невелика група казково багатих магнатів, які високо підносилися над усіма іншими верствами. Наймогутнішими серед них були такі полонізовані українські роди, як Вишневецькі, Острозькі, Збаразькі та Корецькі, новоприбулі з Польщі роди Замойських, Конєцпольських, Каліновських, Оссолінських та Потоцьких.

На початок XVII ст. їхні величезні володіння охоплювали більшість земель порубіжжя. У Брацлавському воєводстві із загальної кількості 65 тис. дворів 60 тис. належало 18 магнатським родинам. Найбагатшому магнатові — щойно спольщеному Яремі Вишневецькому — лише в Київському воєводстві належало 7,5 тис. маєтків, крім того, що його володіння охоплювали майже всю Полтавщину. За деякими підрахунками, на його землях проживало близько 230 тис. селян. За своєю площею вони були найбільшими не лише у Речі Посполитій, а й в усій Європі. Оскільки землі таких магнатів за територією й населенням перевищували деякі князівства тогочасної Західної Європи, їхніх володарів часто називали «корольками». Це був влучний епітет, позаяк багато цих зарозумілих феодалів поводилися, як повновладні правителі, будуючи розкішні палаци, прикрашені картинами голландських малярів та східними килимами, утримуючи пишний двір і велике власне військо. Вони глузували з наказів короля й часто порушували закони. Один магнат на ім'я Лящ, відомий своїм жорстоким ставленням до селян, крім того, ще й так часто ображав дрібну шляхту, що 236 разів засуджувався на заслання. Завдяки підтримці інших могутніх магнатів жоден із цих вироків так і не був виконаний, а Лящ знахабнів настільки, що наказав пошити йому вбрання із судових постанов, яке він носив при королівському дворі. Хоч приклад Ляща є винятковим випадком, але він свідчить про зростання сили і зарозумілості магнатів, з одного боку, та про слабкість королівської влади — з іншого.

ЗАПОРОЗЬКІ КОЗАКИ

Відколи козаки опанували простори нижче Дніпрових порогів, так званий Низ або Запоріжжя, де починає формуватися незалежний соціальний стан, непідвладний державному устрою Литви та Польщі, починається новий більш потужний етап розвитку козацтва.

З самого початку заселення Низу, козаки, для захисту від наскоків ворога будували «городці» та «засіки». Таких укріплень було чимало, але жодне з них не могло втримати натиску значних сил ворога. В 1530-х рр. козаки самі збудували Томаківську Січ і створили власну військову організацію.

У 1553 році князь із Волині – Дмитро Байда-Вишневецький ( р.н. невідомий – 1563р.) зібрав роту козаків (понад 300 чоловік), озброїв їх і пішов за Дніпровські пороги. Там на віддаленому але стратегічно важливому острові Мала Хортиця будує укріплення з кам’яним замком – "Січ”. Ця назва походить від слова "сікти”(„засіка” – укріплення). В 1550 – х роках Дмитро Вишневецький перетворює Запоріжжя на осередок всього козацтва.

Від "Січі” та "Низу” пішла назва – січові , низові , запорізькі козаки. Січ на довгий час стає осередком козацтва. Все запорізьке козацтво поділялось на січових та зимових козаків.

Січові козаки жили в Січі. Це були люди неодружені й освічені у військовій справі. Вони розподілялися по куренях й складали військо чи лицарство у власному розумінні. Слово курінь означало або довгий будинок, який використовувався як казарма, або ж військовий підрозділ. Лише січовики мали право обирати з посеред себе старшину. Січові козаки офіційно титулували один одного "товаришем”, а гурт козаків – "товариством”. Молодий козак на Січі називався джурою. Джура мав три роки навчатись військовій справі й лише після здачі іспитів ставав повноправним козаком.

Від цього лицарства різко відрізнялися сімейні козаки. Вони жили в запорізьких степах в зимівниках і слободах. Займались здебільшого хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами й промислами. Звались вони не лицарями й товаришами, а підданими чи посполитими січових козаків.

Найвищим органом управління у запорозьких козаків була рада – спільні збори всього товариства. Рішення ради були обов’язковими для всіх членів козацької общини. Рада скликалась на Новий рік, на третій день Великодня, на Покрову, а крім того в будь-який час на бажання товариства.

Рада обирала військову старшину, а після цього паланкову і курінну.

Кошовий отаман мав повну військово-адміністративну та судову владу на Січі. Здійснювати управління йому допомагали військовий суддя, писар, осавул, обозний. Все військо поділялось на 38 куренів. Курінь за чисельністю приблизно дорівнював польській роті мав близько 200-400 козаків на чолі з курінним отаманом

Всі землі запорізьких козаків поділялись на окремі території – «паланки», з місцевими центрами управління у вигляді невеликої фортеці. Теж саме слово «паланка» - означало і фортецю, і територію, котра їй підлягала. Очолював паланку полковник, втім як курінь так і паланка були військово-адміністративними одиницями.

Під час бойових дій козаки обирали похідну старшину: полковника, писаря і осавула. Як вже було сказано курінь не був боєвою одиницею, втім при формуванні бойових підрозділів до них кожного разу входили козаки одних і тих самих куренів. Основною тактичною одиницею був полк на чолі з похідним полковником, який складався з козаків двох-трьох куренів. Два полки становили команду на чолі з військовим старшиною, а дві команди – партію, яку очолював наказовий гетьман (кошовий отаман) (мал. 2).

Запорозьке козацтво, перебуваючи в постійному контакті з турецько-татарським військом, в своєму формуванні і розвитку зазнало значного впливу східного військового мистецтва. Запорожці, на відміну від реєстровців, були не тільки добрими піхотинцями, але й чудовими вершниками. Й хоча про них здебільшого озивались як про найкращу піхоту, втім під час Тридцятирічної війни вони прославились саме як легка кіннота.

До кінця свого історичного існування не мало однострою Славне Військо Запорізьке Низове. Зрештою можна зазначити, що одяг запорізьких козаків протягом ХVІ – ХVІІІ ст. не зазнав істотних змін. В свої останні роки він складався з черкески, каптана, шароварів, шапки, поясу та коротких чобіт – сап’янців (планшет III 1). Черкеска з розрізними рукавами «вильотами» була іншого кольору, ніж каптан. В комплекті одягу запорізького козака зустрічаємо «куртас» – коротку куртку з розрізними рукавами, що мала явно східне походження (планшет III 3). Широкі шаровари часто були одного кольору з каптаном, і обкладались по шву золотим галуном – своєрідним прототипом лампасу.

Саме на Запоріжжі склався класичний тип козацької шапки – гострої, з високою смушевою околицею і довгим шликом, обшитим навхрест галуном і прикрашений китицею. Колір шлика визначався по куренях. Поширеними були шапки «кабардинки» - з низькою смушевою околицею та низьким дном. Пояси запорожці носили шовкові широкі довжиною до 10 аршин (планшет III).

Озброєння запорожців теж зазнало сильного східного впливу. Серед вогнепальної зброї переважали більш легкі, порівняно з мушкетами фузеї та яничарки.

Починаючи трохи не з свого заснування Січ була центром повсталого козацтва і зберегла це становище аж до свого скасування в 1775 році.

РЕЄСТРОВІ КОЗАКИ

Боротьба козаків із татарами принесла Україні велику славу. У ХVІ столітті починаються спроби Польщі взяти козацтво під свій контроль, залучивши його до оборони південного кордону польської.

Польський уряд сподівався залучити до себе на службу городове козацтво або певну його частину. В 1572 році король Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським ватажком, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоча цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом. Вперше польський уряд визнав козацтво як окрему соціальну верству, що мала право на самоврядування. Друга більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце в 1578 році. Польський король Стефан Баторій приймає на службу козацький відділ із 500 чоловік для охорони своїх кордонів. Усі козаки були записані у реєстр. Заведений таким чином реєстр дав початок реєстровому козацтву, що отримувало платню, одяг і зброю. Козакам дозволено розташовувати в місті Трохтемирові свій арсенал і шпиталь. За це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів. Завдання цих негайно внесених до реєстру козаків полягало в охороні кордонів та в контролі за нереєстровими козаками. До 1589 року реєстрових козаків налічувалося 3 тисячі. В основному це були вихідці з місцевих жителів. Вони мали значну власність. Один реєстровий козак мав маєток, ставок для риби, ліс і пасовисько, вулики, золото. Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше ніж прості селяни. Реєстрові козаки мали великий вплив на рішення ради в Січі. Тому стосунки між 3 тисячами і близько 40-50 тисяч нереєстрових козаків часто досягали крайнього напруження.

Реєстрові полки за Стефана Баторія під час свого створення організовувались на зразок угорської піхоти польської армії, що в Польщі вважалась за найкращу. Полк поділявся на сотні на чолі з сотником, а сотні в свою чергу на десятки на чолі з отаманами (мал. 3). Всі козаки були озброєнні вогнепальною зброєю і не поділялись на пікінерів і мушкетерів.

В поході військо пересувалось на конях, але бій зводили в пішому порядку. Перейнявши найкращі тактичні прийоми європейських армій і вдосконаливши власні бойові традиції реєстрове козацтво стає найкращою піхотою Речі Посполитої. На зразок реєстрового козацтва почала реорганізовуватись решта козацького війська.

Чіткої організації реєстровому війську надав гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, який за десять років гетьманування систематично проводив реформи з реорганізації війська. У війську заведено військове навчання та впроваджена сувора військова дисципліна.

Кожен реєстровець крім плати за службу отримував сукно на жупан. Хоча про централізований пошив однострою мова не йде, вже можна говорити про певний однострій (планшет ІV 2,4). Жупани хоч і шились в різних майстрів, все ж відповідали моді того часу і саме тому вже можна говорити про їх подібність, принаймні в кольоровій гаммі. А за тих часів для однострою це більш ніж потрібно. Решта елементів одягу і спорядження не регламентувалася і тому вибиралась на смак господаря (планшет ІV 1). Старшина, як і офіцери тогочасних армій, вдягалась за своїм смаком і в цілому була зовні схожа на польську шляхту (планшет ІV 3).

Озброєння реєстровців було більш європейським. Вогнепальна зброя була представлена в основному важкими мушкетами, що мали більшу дальність стрільби і кращу пробивну силу, порівняно з іншою тогочасною стрілецькою зброєю.

Хоча реєстровці вважались оплотом Польщі серед козацтва реєстрові полки, перебивши польську старшину, приймали активну участь у повстаннях під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Т. Федоровича, Д. Гуні, П. Бута, Я. Острянина. І саме реєстровці стали елітою козацько-селянського війська Б. Хмельницького, залишившись захисниками українського народу.

КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО ПЕРІОДУ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ

1648 року весь український народ піднявся на боротьбу з національно-релігійним і соціально-економічним гнобленням Речі Посполитої. Очолило цю боротьбу козацтво під керівництвом Богдана Зіновія Хмельницького. Перший відділ повсталих нараховував не більше 500 чоловік і складався в основному з запорожців та виписщиків – реєстровців, що після зменшення реєстру були виписані з ньго і переведені в ранг селян. Після нападу на Січ, реєстровий полк, що стояв там залогою, перейшов на бік повсталих. Сподіваючись нападу поляків, Хмельницький почав укріплювати фортифікакію і закликати до війська охотників. Одночасно почалися переговори з татарами. Під Жовтими Водами на бік Хмельницького перейла решта реєстрового війська.

Підійшовши з Корсуня до Білої Церкви Хмельницький дав війську відпочинок і почав його реорганізовувати. Реєстрове військо швидко почало зростати за рахунок залучення випищиків та городових козаків. Кількість реєстрових полків зросла до 36. Козакам було повернуто їх давні вольності і вони, фактично, стали превілегійованим станом в Україні.

Після перших перемог повстанський рух з надзичайною швидкістю почав поширюватись по всій Україні. До зброї стало майже все населення - селяни, міщани, дрібна шляхта і навіть духовенствою. Повстання швидко переросло в національно-визвольну війну. Польскі війська було відкинено з території України.

Реєстрові полки Хмельницького, порівняно з попередніми часами, чисельно зросли. Тепер вони налічували близько 5000 - 20000 чоловік. Полки мали від 11 до 22 сотень які нараховували пересічно 200 козаків. Сотні в свою чергу поділялись на курені на чолі з отаманами. Всі козаки були озброєнні вогнепальною зброєю і не поділялись на пікінерів і мушкетерів.

Еліта гетьманського війська – старі реєстрові полки носили короткі чорні жупани, округлі шапки з роз’єднаною над чолом смушевою оторочкою, шаровари та чоботи сап’янці (планшет VІ 7). Повстанські загони носили свій звичайний одяг. Як правило то були сірі свитки і рідко коли зустрічались кольорові речі (планшет VІ 2,3).

Однією з особливостей збройних сил нової держави була наявність найманого війська. Використання найманих

підрозділів широко практикувалось в усій Європі і тому не було чимось надзвичайним. Деякі джерела вказують, що число найманців сягало 100 тисяч чоловік. Були це і польські драгуни, вихідці з України (планшет V 6), були і цілковито іноземні частини (планшет ІV 1). Особливо гетьман намагався затягнути до війська гармашів, інженерів та інших високопрофесійних спеціалістів.

За часів Хмельниччини українське військо значно зросло, отримавши розвиток всіх родів і видів військ.

ГЕТЬМАНЩИНА

В другій половині ХVІІ ст. за гетьмана Богдана Хмельницького козацьке військо сягнуло свого апогею, але відгреміли гармати і велике військо стало непотрібним. Почалося скорочення реєстрових (городових) полків. Гетьмани вбачали в реєстровцях свою підтримку і тому воліли бачити в їх рядах більш заможне козацтво. Зубожіле козацтво залишилось поза реєстром. Граючи на соціальних аспектах, заручившись підтримкою різних правителів, почалась війна за булаву а не за Україну. Почалась Руїна. Гетьманщина поділилась на Правобережжя і Лібобережжя. Військо почало занепадати. Так було до 1704 р., коли правобережні полки визнали владу гетьмана Мазепи. Втім 1711р., згідно прутському мирному договору Петро І зрікся Правобережжя і козацькі полки перейшли на лівий бік Дніпра. За Самойловича, Многогрішного та Мазепи козацьке військо, не змінюючи основних структурно-організаційних принципів, прийняло закінченої тривкої форми й почало розвиватись і зростати.

Після полтавської катастрофи козацька держава а разом з нею і козацьке військо потрапило в повну залежність від Москви. Козаки беззастережно використовувались на будьякі військові вимоги від бойових дій до роботи на фортифікіційних лініях. Царат, ще з часів Хмельницького, намагався перевести козаків на регулярний стан, втім так до скасування козачини регулярства і не завели.

Лише за останього гетьмана – Кирила Розумовського 1763 року козаки отримали однаковий однострій. Він складався з темносинього суконного каптана з червоними вилогами, підперезаного червоним поясом; під ним білий піджупанок і штани; шапка – мерерка, з чорною смушевою околицею й низьким дном, у кожного полку свого кольору. Чоботи вільного крою. Плащі сині (планшет VIІ 4).

Одяг сотника вирізнявся золтим плетеним погоном на лівому плечі черкески та золотим поясом (планшет VIІ 3). Полковники та генералина старшина носили кунтуш з розрізними рукавами без пояса(планшет VIІ 1,2). Коомпанійці тоді ж отримали зелені черкески з червоними вилогами і такі ж червоні каптани (планшет VIІ 5).

Саме військо було поділено на виборних козаків та підпомічнків. Виборні козаки займались виключно військовою справою, підпомічники – господарськими справами. Такий поділ існував здавна, втім офіційно це було запроваджено тільки тепер.

Під кінець свого існування реєстрові (городові) козацькі полки через утиски з боку царату поступово занепали, збідніли і вже не представляли реальної бойової сили. 1783р. козаки були позбавлені своїх прав і були переведені в ранг державних селян, отримавши назву «малоросійські козаки».

НАЙМАНЕ  ВІЙСЬКО  ГЕТЬМАНІВ
В другій половині ХVІІ ст. гетьман Богдан Хмельницький для охорони української столиці Чигирина та власного конвою сформував кілька «охочих» сотень, які згодом звів у так звані сердюцькі полки. Сердюцькі полки централізовано споряджались одягом та зброєю і підпорядковувались безпосередньо гетьману. Окрім бойових завдань сердюки виконували і поліційні функції.

В часи Руїни чисельність сердюцьких полків зростає. Реєстр 1663 року нараховує на Лівобережжі три кінних сердюцьких полки, а на Правобережжі один кінний та чотири піших полки. Як правило, полки були невеликими за чисельністю і нараховували 500 - 600 чоловік.

В 1668 році сердюцькі полки переформовуються в компанійські. Вводиться уніформа та військові ранги. Втім, за десять років частину полків знову буде переформовано в сердюцькі.

Однострій сердюків виготовляли на мануфактурах і централізовано постачали. До однострою входив червоний сердюцький, простьобаний бавовною жупан, який давав додатковий захист від стріл і холодної зброї, і дулама, яку одягали як плащі. Чоботи і шапки чітко визначених фасонів і кольорів не мали (планшет VІІ 4).

Компанійці замість однострою отримували гроші на його придбання і виглядали більш строкато (планшет VІІ 1,5,6).

На початку ХVІІІ ст. основним одягом компанійців став білий жупан – габ'як .

В середині ХVІІІ ст. в гетьманському війську починає запроваджуватись уніфікований одяг. зелена черкеска, червоний спідній каптан, шапки мегерки, білі штани заправлені в чоботи. Одяг сотника вирізнявся золтим плетеним погоном на лівому плечі черкески та золотим поясом.

Старшина, як і в усьому світі, вдягалась за своїм смаком.

Піхотинець озброювався потужним мушкетом, кіннотник легким карабіном і пістолетом, для ближнього бою була шабля яка за обставинами доповнювалась списами топорами і бойовими молотками - клепами.

Закінчують свою історію полки в 1775 р., коли царським урядом були перейменовані в легкокінні полки.

СЛОБІДСЬКІ ПОЛКИ

Після важкого Білоцерківського договору Б.Хмельницький дозволив людям тікати від утисків поляків на землі від Київщини до Дону. На нові землі козаки принесли свій лад. Було утворено п’ять слобідських полків. Всі козаки поділялись на компанійців і підпомічників. Компанійці несли службу а підпомічники забезпечували їх провіантом.

Царат був зацікавлений у збільшенні мобільності своїх військ і тому не потребував від козаків піхоти. Всі Слобідські полки були кінними.

Козаки приймали активну участь в боях і походах російської армії. Користуючись козацькими навичками і прийомами вміло виконували бойові задачі. Не дивлячись на це, царат постійно обмежував права козаків і нещадно їх експлуатував. Тисячі козаків було залучено до будівництва Української лінії, за власний рахунок та до утримання регулярних підрозділів царської армії. Все менше і менше козаків могло дозволити собі утримувати коня і зброю.

Козаки мали своїм коштом одягатись і споряджатись. Одяг їх був традиційно козацький. Лише 1743 р. козаки вперше отримали однострої. Черкеска була синього сукна з срібним оздобленням, а каптан та шаровари встановлювались для кожного полку окремо. Так Сумський полк отримав блакитні, Ізюмський – червоні, Острогозький – померанцеві, Охтирський – зелені, Харківський – жовті (планшет IX 1,2).

Озброювались козаки рушницями, пістолями, шаблями та короткими списами, якими вправно володіли не лише верхи, а й в пішому порядку.

Постійне збільшення регулярства, участь в довгочасних війнах і відсутність турботи з боку держави призвели до зубожіння козаків і втрати бойової спроможності слобідських полків. 1765 р. їх було переформовано в регулярні гусарські полки.

ЧУГУЇВСЬКІ ПОЛКИ

Гетьман Ясько Острянин із 800 козаками в 1638 р. оселився в околицях укріплень Чугуєва. Ця фортеця з багатонаціональним населенням була далеко висунутим на південь московським форпостом. З приходом козаків українське населення почало домінувати і асимілювало населення Чугуєва. З 1689 р. чугуївські козаки становили Чугуївський козацький корпус і в реєстрах російської армії значились як іррегулярні частини. За звичай чугуївці виставляли 2 - 3 кінні полки. 1749 р. поруч з іррегулярними полками створено регулярний кінний козачий полк. 1776 р. з їх числа, як власний конвой цариці, було створено конвойну козачу команду.

Спочатку козаки носили свій національний одяг, який мали купувати за власний рахунок. З переведенням полку на регулярну основу козаки отримали і нову форму: каптан з стоячим коміром і вильотами, напівкаптан та шаровари червоного кольору, жовтий пояс та високу смушеву шапку з червоним плескатим дном. Одяг старшини обшивався золотим галуном. Такий же галун хрестоподібно нашивався на дно шапки а пояс був з додачею золота. Рядові козаки носили чорні чоботи, старшина – жовті (планшет IX 3).

Створена з чугуївців лейб-козача конвойна команда отримала власний однострій. Поверсі білих каптанів, з стоячим комірцем, одягали червоні черкески, рукава яких, за давньою козацькою традицією, зав’язувались за спиною. Зелені шаровари мали широкі червоні лампаси, обшиті, як і черкеска, срібним галуном. Висока смушкова шапка з шликом мала невеликий султан і етишкет (планшет X 2,3).

Офіцери носили доломани, рясно розшиті шнурами на гусарський кшталт, поверсі якого носили чорні, обшиті галуном кунтуші. Штани, на відміну від козаків, не мали лампас і носились на випуск (планшет X 1).

До озброєння козака входила шабля, спис і рушниця. Спорядження російське, кавалерійського зразку.

Свою історію чугуївські козаки продовжували в Чугуївському уланському полку в який 1808 р. вони були переформовані.