Северин Наливайко

Перша згадка про Северина Наливайка належить до 1593 р. Тоді він очолив на Південному Поділлі виступ невеликого загону нереєстрових козаків і повсталих селян, що піднялися на боротьбу за справедливість і волю.

Очевидно, народився він десь на початку 60-х pp., XVI ст. Одні історики місцем народження вважають Кам'янець-Подільський і зазначають, що батько був чинбарем. Інші, також ґрунтуючись на документах, вважають, що народився Северин у Гусятині, де батько мав садибу з невеликою ділянкою й займався кушнірством. Очевидно, друга версія більш вірогідна, оскільки частіше вживається при описанні біографії нашого героя.
Змужнівши в батьківській оселі і отримавши непогану освіту, Северин подався до м. Острог і деякий час жив у свого брата Дем'яна.
Тут, у Острозі, Северин за допомогою брата продовжив своє навчання. І якщо старший брат більше цікавився філософією, релігією і, очевидно, немалих у цьому досяг успіхів (адже посада священика у Острозі — тогочаснім центрі богослов'я і освіти в Україні — вже сама по собі свідчила про немалу освіченість), то Северин більше захоплювався військовою справою, історією козаччини. Втім обидва вони відчували душу народу, вболівали за нього. Голобуцький у своїй книзі «Запорозьке козацтво» відзначає, що «Важкий гніт, якому піддався український народ, сповнював Наливайка почуттям ненависті до поневолювачів. Сильне враження справило на нього повстання 1591 — 1593 pp. Наливайко був свідком поразки козаків під П'яткою і бачив криваву розправу панів із беззахисним мирним населенням». Повстання, як відомо, очолив Косинський, і Наливайко ставився до нього доброзичливо. Починаючи з юнацьких років, Наливайко брав участь у відбитті татарських орд на Поділлі і Брацлавщині, ходив у походи проти турків і татар до Криму, Молдови, був з козаками на Чорному морі. Це загартувало його, збагатило досвідом як справжнього воїна. Та й, зрештою, не раз бувавшій на Січі, жив там, ділив з козаками їхню долю, переймався їхніми турботами.

Він не втрачав зв'язку з Січчю і тоді, коли опинився на службі у магната К. Острозького, де служив ротмістром особистої охорони князя.

У цей час у південних районах Поділля і Брацлавщини діяли кілька повсталих селянських і козацьких загонів. Подавшись у ці краї, Наливайко приєднується до одного з найбільших загонів і скоро стає його ватажком.

У цей час козаки обирають гетьманом Григорія Лободу. Виходець з давнього козацького роду, що не відзначався багатством, він пройшов довгий шлях реєстрової служби від козака до отамана, сотника і нарешті полковника, користувався неабиякою популярністю серед товаришів.

Лобода добре знав Северина Наливайка і поважав його за розум, освіченість і хоробрість, вважав добрим політиком і організатором. І коли Наливайко в очікуванні набігу татарської орди восени 1594 р. почав збирати під свою руку козаків і селян, гетьман приєднався до нього.

Уже в червні 1594 р. вони разом вирушають до гирла Дніпра. Однак орда виявилася чималою і, щоб розгромити її, навіть об'єднаних сил не вистачало. Втім пощипали вони кримчаків добряче. До того ж, дізнавшись про те, що проти татарської орди виступили повстанці, підтримані козаками, проти турецького панування піднялося населення Молдови й Валахії. Повстанці й козаки прийшли їм на допомогу — нападали на турецькі гарнізони, діяли активно і наполегливо, і, зрештою, татар і турків охопила паніка — вони почали залишати фортеці, тікаючи в свої краї. Вже через кілька тижнів Наливайко і Лобода повернулися в Україну з великою здобиччю, захопивши до 4 тис. коней і багато зброї.

На початку вересня татарські орди вдерлися через Буковину в галицькі землі, чинячи лихо. Наливайко на чолі великого козацького загону кинувся на допомогу галичанам. Однак, хоча й татарву було відігнано, та немало загинуло козаків, як оповідали — до півтори тисячі.

А тут ще польська шляхта, зібравшись у Брацлаві, вирішила й собі розправитися з наливайківцями, дії яких «бунтували народ» і виводили з-під панської покори. Та повстанців вчасно попередили місцеві жителі.

У ніч на 16 жовтня 1594 р. козаки разом з наливайківцями напали на Брацлав, де зібралася шляхта, і перебили її.

Тим часом Наливайко дізнається, про те, що волоський господар знову зійшовся з татарами й турками і підбиває їх на новий похід в Україну. Наливайко звертається до Григорія Лободи, і в другій половині жовтня вони разом виступають у похід.

Похід був вдалим. Він суттєво вплинув на відносини між Туреччиною й Польщею, підніс авторитет повстанців. Повернувшись з походу, Наливайко і Лобода зібрали у Барі раду керівників загонів, видали універсали, якими закликали селян та міщан озброюватися й повставати проти магнатів. Наливайко і Лобода вирішили підняти повстання по всій Україні, щоб дощенту винищити на ній польсько-шляхетське панування.

Навесні 1595 р. в Україні діяло вже кілька десятків загонів, що нараховували близько 12 тис. повстанців. Полум'я повстання охопило Київщину, Переяславщину, Поділля, Волинь. Цьому значною мірою сприяло те, що польське військо у цей час перебувало в Молдові, де саме вирішувалася доля престолу. Польська шляхта вирішила посадити на молдавський трон свого ставленика Ієремію Могилу, але її інтереси зіткнулися з домаганнями угорських та турецьких феодалів. Острозький, який очолював похід шляхти, запрошував навіть узяти в ньому участь Лободу, і той погодився. Та не погодились козаки, які змусили його йти до Черкас. Таким чином, повстанське військо поділилося на дві частини. У той час як козаки на чолі з Лободою рушили до Черкас, решта під проводом Наливайка пішла на Полісся, де також розпалювалося повстання і потрібна була поміч.

До цього Наливайко зі своїми загонами побував на Семиградді й Закарпатті, пройшовши через гори в Галичину. Полишивши цей край, наливайківці рушили на Поділля і Волинь і наприкінці жовтня 1595 р. з'явилися біля Луцька.

Після того Наливайко з загонами вирушив у Білорусь, також охоплену повстанням, і за допомогою селян здобув з боями Слуцьк, Бобруйськ та Могильов (на Дніпрі). На противагу Наливайкові його побратим Григорій Лобода діяв на Подніпров'ї в'яло і неохоче. Багатьом його соратникам те було не до вподоби. Відокремився й пішов до Наливайка отаман Матвій Шаула. його приклад наслідував Федір Полоус, що воював спільно з Оришевським і під рукою якого було низове козацтво.

В Мінську в цей час зібралося велике шляхетське військо, готове вирушити на повстанців, але Наливайко ухилився від зустрічі з ним.

Проте в середині грудня 1595 р. королівська кіннота таки настигла наливайківців. Після кількагодинного бою козаки зуміли відірватися від ворога і, утворивши рухомий табір, пішли на Бихов.

Відірвавшись від королівських військ, Наливайко з загонами рушив на Пінськ, а звідти на Волинь. В середині січня 1596 р. він прибув до Острога.

Стурбований подіями в Україні і розмахом повстанського руху, король Сигізмунд відкликав з Молдови війська гетьмана Жолкевського і кинув їх на Україну. Наливайко вирішив рушати з Волині на Брацлавщину, де сподівався збільшити свої сили, звернувшись до Лободи і Шаули по допомогу.

Не сидів без діла і Жолкевський. Оцінивши обстановку, він вирішив розправитися з наливайківцями, перетнувши їм шлях біля Синіх Вод, що близько уманських лісів. Однак Наливайкові вдалося оминути польських жовнірів, які чисельно перевищували сили повстанців. Як і раніше, велику надію він покладав на Шаулу і Лободу. Однак, якщо Шаула стрімко рухався на виручку товаришеві, то Лобода не дуже прагнув до цього. Повернувшись до Білої Церкви, він одержав листа від Жолкевського, у якому той пропонував відійти від повстанців, залишити Київщину й відступити на Запорожжя. Козаки хотіли розправитися з посланцем, та Лобода взяв його під захист і, хоча й без відповіді, відпустив живим назад.

У двадцятих числах березня 1596 р. до Трипілля, де перебував з козаками Лобода, підійшов Шаула. Сили двох проводирів об'єдналися в загін, здатний нанести нищівну поразку королівському війську. Однак Лобода і тут не ви-явив рішучості. Обурені козаки полишили Лободу гетьманства, а на його місце обрали Шаулу.

Упорядкувавши своє військо, Шаула вирушив на допомогу Наливайку, котрий підходив до Білої Церкви. Туди ж йшов і Жолкевський, прагнучи не допустити об'єднання повстанських загонів.
Глибокий сніг заважаз швидкому просуванню як козацьких, так й королівських військ. Проте авангардний загін королівської піхоти під начальством князя К. Ружинського швидше дістався Білої Церкви й захопив її. Шаула та Наливайко мусили розміститися табором під стінами міста. Дізнавшись, що Жолкевський у цей час перебуває за чотири милі, вони вирішують розбити Ружинського до його підходу.

Залежно від джерел, що використовувалися дослідниками, бої під Білою Церквою описуються по-різному. Однак очевидним лишається те, що козацько-повстанські війська зуміли перехитрити Ружинського, виманивши його з білоцерківської фортеці, проникли туди й винищили весь гарнізон. А коли Ружинський повернувся до Білої Церкви, розгромили і його. Врятувалася лише невелика частина війська разом з князем.
Коли Жолкевський дістався-таки Білої Церкви, все було скінчено. Козаки, оцінивши свої сили, відійшли від міста й попрямували на Трипілля, яке ще перебувало в руках повстанців. Вони сподівалися, що Жолкевський не наважиться тут їх переслідувати.

Оточений возами у п'ять рядів козацький табір просувався повільно. Поранені вояки, жінки й діти, що тікали разом з козаками, рятуючись від кари шляхетського війська, вози з порохом, зброєю, продовольством — все це був немалий тягар для повстанців, позбутися якого вони, однак, ніяк не могли.

Жолкевський наздогнав козацький табір 24 березня на відстані восьми миль від Білої Церкви, в урочищі Гострий Камінь. Бій був жорстокий і кровопролитний. Перемоги він не приніс ні тій, ані іншій стороні.

Козаки, як і поляки, зазнали чималих втрат. Загинув їхній улюбленець полковник Сасько Федорович, ядром одірвало руку Шаулі, було поранено й Наливайка. Немало було забито й поранено іншої старшини та козаків.

Вночі відбулася рада. І поранені Шаула з Наливайком, і гранично виснажений Лобода вирішили не випробовував ти марно долі й, поки є можливість, відірватись від Жолкевського і відійти за Дніпро. Замість тяжкопораненого Шаули обрали гетьманом (тепер уже козацьким складом]п Наливайка.

Тієї ж ночі, полишивши позиції, рушили на Трипілля, Жолкевський цього разу не переслідував повстанців, а по! вернувся до Білої Церкви, де в очікуванні підмоги заходився упорядковувати своє пошарпане військо.

Скориставшись з цього, повстанці без перешкод подолали Дніпро й розташувалися табором, готові до подальшої боротьби. Однак час уже грав проти них.

У таборі повстанців не було одностайності. Більшість, особливо селяни з сім'ями, воліли якнайшвидше дістатися російських кордонів, сподіваючись на порятунок і притулок. Інші не бажали лишати рідну землю, хотіли йти у південні степи Переяславщини, а за необхідності навіть і далі, щоб продовжити боротьбу проти магнатсько-шляхетського ярма. З цими останніми поділяли свої плани Наливайко, Шаула, Кремпський. Багаті ж козаки, особливо реєстрові, до яких тяжів і Лобода, прагнули до перемир'я з польським командуванням і припинення боротьби. Лобода навіть розпочав відповідні переговори, направивши до Жолкевського сотника Козловського з листом, у якому пропонував припинити війну і укласти мир. Після цього Наливайко і Лобода зібрали загін і також рушили у Переяслав. Ледве вони відійшли від Дніпра, як розпочали переправу поляки.

Ватажки повстанців добре розуміли, що стара зруйнована переяславська фортеця не захистить від шляхетського війська, і тому вважали за краще рухатися в глибину Задніпров'я. 

Так, пройшовши Яготин і Пирятин, козацькі загони дісталися Лубен і 15 травня переправилися через Сулу. На все про все пішло чотирнадцять діб. За цей же час королівські війська поповнилися свіжими силами, подолали Дніпро й рушили далі. Оцінивши сили і можливості обох сторін, Жолкевський впевнився, що тепер може побороти і остаточно розгромити повстанців.

Намагаючись відсікти шляхи відступу повстанців на лівий берег Сули, куди Жолкевський все-таки не наважувався йти, побоюючись підмоги повстанцям з Низу, він посилає в обхід їм великий загін Струся.

У цей час повстанці підійшли до р. Солониці і в одному з її урочищ заходилися обладнувати укріплення. Оточені зусибіч, вони вирішили битися до останку. Табір розташували таким чином, щоб тил впритул примикав до правого берега Солониці, убезпечивши один бік від нападу. З трьох інших боків було встановлено кілька рядів возів, оточених валами і лінією шанців.

16 травня 1596 р. поляки рушили у перший наступ. З цього часу протягом двох тижнів приступи не припинялися. З обох сторін гинули люди. У повстанців закінчилася їжа, почався голод. Терпіли й королівські війська, особливо від нестатку води.

Стало очевидно, що подальша облога неможлива. До •того ж у козацькому таборі почалися суперечки. Щоб поглибити їх, Жолкевський знову посилає до Лободи посланця з пропозицією видати Наливайка* та інших керівників повстання і здатися «на ласку короля».

Про це дізналися в таборі. Зібралась рада, під час якої між прихильниками Лободи і Наливайка спалахнула сварка. Лободу звинуватили в зраді. Той з обуренням відмовився. Тоді на нього напали і тут же зопалу відрубали голову. Реєстровики принишкли, але затаїли на нереєстровиків люту злобу. Останні ж, звинувативши Наливайка у тому, що завів повстанців у прірву, скинули його з гетьманства й обрали свого ватажка Криштофа Кремпського.

Тоді Наливайко зі своїм загоном кинувся з табору, прагнучи пробитися крізь військові заслони. Та це йому не вдалося.

Після жахливих двох днів, протягом яких у козацькому таборі було вбито до двохсот чоловік, козаки захвилювалися. Вранці 7 червня вони зібралися на раду, волаючи, що їм усім приходить остання година, згодилися віддати полякам Наливайка та інших начальників, аби лише поляки випустили решту на волю. Наливайко зібрав своїх прибічників і хотів утекти, але вискочити було неможливо. Цілий день вирував табір, доки, нарешті, до вечора зробилася міжусобиця. Наливайко відстрілювався від своїх побратимів, захищаючи життя. Шум досяг поляків. Дізнавшись, у чому справа, пішли на приступ... раптом козаки дають знати, що все буде, як вони хочуть. Наливайка осилили, схопили й привели зв'язаним до Жолкевського...

Разом з Наливайком було схоплено і його найближчих соратників — Шаулу і Шостака, кількох інших старшин.

8 червня 1596 р. повстанці, повіривши Жолкевському, припинили опір і вийшли з окопів, та на них раптово напали жовніри, й почалося жорстоке знищення безоружних, знесилених людей. Польський історик Бельський писав, що «на протязі милі" чи більше труп лежав на трупі, бо всього у таборі з черню і з жінками їх було до десяти тисяч».

СТРАТА НАЛИВАЙКА: 

На початку липня Жолкєвський прибув до Львова, де йому влаштували пишну зустріч. Тут він офіційно передав бранців канцлеру Яну Замойському. У Львові Наливайка та його друзів протримали біля трьох тижнів. Жолкєвський, який після праведних трудів відпочивав у своєму маєтку не забував про бранця. Одного разу гетьман приїхав до Наливайка у в'язницю і забрав його до себе для розмови в приміське село Мелихів.

До Варшави Наливайка з товаришами привезли аж 12 серпня. По дорозі процесія спеціально завернула до королівської резиденції Уяздов, де на Наливайка хотіла подивитися стара королева. Наливайко, піднявшись на возі, шляхетно привітав королеву, яка стояла на балконі палацу. Присутній при цій події німецький торговий резидент з Данцігу так описав Наливайка: "З вигляду гарний чоловік, сильний і стрункий, з вихованим і одвертим обличчям, та ні одним рухом не виказує малодушності або страху, і так багато хто шкодував, що він свою чесноту і мужність замість на користь батьківщині (малась на увазі, звичайно, Річ Посполита — С. Л.) обернув їй на згубу". Цікаво, що таким справді було загальне враження варшавської публіки від Наливайка, бо ще одну подібну блискучу характеристику козацького ватажка залишив нам польський хроніст: "Була то особа красна, муж, яких небагато, був би на добре обертав, що йому бог дав, до того ж пушкар знаменитий".

Однак, каральна машина держави, звичайно, не приймала до уваги ці емоції. Почалися тортури і страти повстанців, які розтяглися до осені. Для збереження історичної пам'яті назвемо всіх соратників Наливайка, які пройшли з ним дорогу до Варшави: Кособуцький, Павловський, Шкарпетка, Островський, Івашко, Коршеловський, Шаула, Шостак, Дука, Оливка, Микитка, Івашко. Цікаво, що перші двоє були польськими шляхтичами і католиками (можливо і Коршеловський теж). Це є ще одним підтвердженням, що козацькі рухи кінця XVI ст. не мали яскраво вираженого національного і релігійного спрямування, а, головним чином, соціально-станове. Приведені тут імена і прізвища розташовані в порядку розправи з ними. Дуку і Оливку король неждано помилував, віддавши їхньому пану, якого ті пізніше вбили і знову втекли на Запорожжя. Було також помилувано останнього, хто підлягав карі, — другого Івашка — з умовою, що він піде на Україну і розкаже, що чекав на бунтівників.

Особлива доля чекала Семерія Наливайка, його неодноразово піддавали тортурам, у тому числі психологічним — тижнями не давали спати. На допити приходили високопоставлені чиновники країни і всі свідчення переказували королю. Цікавити поляків могло дуже багато — відносини Наливайка з австрійським правлячим домом, володарями придунайських держав, з магнатами Речі Посполитої, особливо князем Острозьким, місце цих стосунків у діяльності Наливайка та багато іншого. Приїжджали також шляхтичі, які вимагали, щоб Наливайко повернув речі, що їх забрали свого часу козаки. Навколо особи Наливайка почали плести різні інтриги. Деякі представники знаті навіть виступили на його захист. Можливо, руку до цього приклав князь Костянтин Острозький. Було в козацького ватажка і чимало щирих друзів, які намагалися влаштувати йому втечу. З цією метою до Варшави спеціально пробрався його вірний джура, молодий козак. Він зумів передати в тюремну камеру пилку. Наливайко перепиляв колодку, але сторожа помітила спробу втечі.

Страта Наливайка затягувалася. Швидше всього, він був потрібен правлячим колам, як цінний свідок внутрішніх і міжнародних інтриг. Коли ж навесні 1597 року у Варшаві зібрався сейм, то шляхта почала рішуче вимагати негайної страти козацького ватажка. Один із депутатів звинувачував уряд: "А Наливайка чому до сейму тримаєте? Чи атаман невинен, що землі коронні на кількасот миль повоював? Що хорогв і зброю королівську в битвах брав? Людей уражав? Піхоту вибив? Чи сейм тільки з-за нього зібрався, а не з-за важливіших справ?" Шляхтичі зачитували вимоги своїх воєводських сеймиків про негайну страту Наливайка. Його доля була вирішена остаточно. Останній допит вчинили 9 квітня в будинку коронного маршалка в присутності декількох високопоставлених чиновників Речі Посполитої. Цілком можливо, що короткий протокол цього допиту, який писар назвав "Повість Наливайкова", і є інтригуючою "сповіддю Наливайка", з якою потім було ознайомлено багатьох сенаторів Речі Посполитої. З цього приводу литовський гетьман Криштоф Радзивілл писав до Льва Сапіги у Варшаву: "Дякую за прислану сповідь Наливайка, яку відразу по прочитанню я спалив". Якщо це так, то в ній міститься невелика інформація про взаємовідносини Наливайка з К. Острозьким і про плани Наливайка, що ми вже розглядали вище. Хоча цілком можливе існування іншої сповіді Наливайка, оскільки відомо, що полонений ватажок декілька разів намагався писати листи до різних впливових осіб Речі Посполитої.

Останнім днем життя Семерія Наливайка стало 11 квітня 1597 року. В центрі Варшави, на очах у великого натовпу, йому відрубали голову. Потім тіло четвертували, тобто розрубали на декілька частин і по шматках порозвішували по місту.

Смерть, як і життя козацького ватажка полишила в народній пам'яті яскравий слід. Пізніші козацькі літописи розповідали про незвичайну страту Наливайка в розпеченому "мідяному бику", або на розпеченій залізній кобилі із залізною короною на голові. Корона в переказах з'явилася, можливо, тому, що ще за життя його нерідко називали "царем Наливаєм".

ВИСНОВКИ:

Ім'я Наливайка жило в народі, поки події Визвольної війни і Руїни не приглушили його звучання. На початку XVII ст. з'явилося навіть декілька козацьких ватажків-самозванців, які називали себе Наливайками. До 1848 року слово "Наливайки" нерідко вживалося противниками православ'я, як синонім назви українсько-руської народності.

Діяльність Северина (Семерія) Наливайка об'єктивно відображала зрослу силу козацтва, яке наприкінці XVI ст. безжурно розгулялося на волі. За життя він мав широку підтримку серед населення, а після смерті став одним з улюблених народних героїв України.