Пятница, 29.03.2024, 03:48


Приветствую Вас Гость | RSS


Главная | Каталог статей | Регистрация | Вход
Меню сайта

Категории раздела
ІСТОРІЯ СЕЛА ПІСКИ [22]
СПОГАДИ ПРО ВОВ [8]
ІСТОРІЯ НАВКОЛИШНІХ СІЛ [14]
З ІСТОРІЇ КОЗЕЛЬЩАНСЬКОГО РАЙОНУ [10]
ФАКТИ З ЖИТТЯ ОДНОСЕЛЬЦІВ [7]

Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 103

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Главная » Статьи » ІСТОРІЯ СЕЛА ПІСКИ » З ІСТОРІЇ КОЗЕЛЬЩАНСЬКОГО РАЙОНУ

Історія міст і сел Кременчуцького повіту (1917-1920)

ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В СЕЛАХ  КРЕМЕНЧУЦЬКОГО  ПОВІТУ 1917-1920 РОКАХ

  Коли в   травні 1918 року білогвардійці  i   німецькі окупантн увірвалися на землю України,  сільські активісти та бідняки пішли  в партизани і з гвинтівками в руках мужньо стали на захист своєї влади.   На репресії   карателів партизани відповідали відчутними ударами.  У вересні 1919 року денікінці захопили Полтавщину i центр свого удару перемістили на Орловсько - Курський напрямок. Партизани Кременчуцького повіту внесли значний вклад в організації визволення сіл від окупантів.

 Біднота Мануйлівки, Пісок і Манжелії повстали на боротьбу. Пішли в ліси пісківці: акти­вісти,  колишні  фронтовики, незаможники.  Надзвичайно велике значення для розвитку партизанської боротьби проти окупантів і буржуазних націоналістів мало те, що проходячи через територію Манжеліївської волості частини 12-го корпусу, залишили селянам ча­стину зброї.

 На початку травня 1918 року в села Кременчуцького повіту керівництвом країни був направлений  військком 12-го корпусу Федір Всеволодович Попов для налагодження партизанського руху і організації в селах повіту бойових партизанських груп. Одна з таких груп на чолі з Михайлом Пав­ленком була створена і в Манжелії. До її складу ввійшли місцеві бідняки І.О. Верховський, І. С. Загорулько, Д. П. Загорулько, Д. Д. Козаченко, С. І. Назаренко, Й. Ф. Михно, А. Н. Жадан, М. Н. Шутка, Ф. М. Шутка та інші. .  У Пісках була створена бо­йова група партизан, коман­диром якої став Семен Іва­нович Паськевич. До групи увійшли Р.Г. Бардаченко Т.Ю. Григоренко Л.Д. Долинський 3. П. Зіненко А. Д.  Кальницький та інші. Мануйлівську групу, яка утворилася в травні, очолив місцевий активіст Роман Бардаченко.

  Партизанські групи Манжелії, Піски, Мануйлівки та інших сіл, об'єдналися у парти­занський загін на чолі з Ф. В. Поповим. Партизани брали участь у великих  операціях,   які  про­водив   партизанський загін.  Партизани руй­нували   колії,   мости,   напа­дали   на  бандитів,     які  ота­борились на станції Гребін­ка.  Діяли вони й в Оболонському  і    Чорнобаївському районах,  діставали    аж   до Києва.

 Коли Україні почала загрожувати навала денікінців, з допомогою Кре­менчуцького партійного комітету більшовиків і політвідділу 60-ї дивізії в Манжелії  в липні 1919 року сформувався кінно-піхотний артилерійський загін в кількості понад 500 чоловік. Він дістав назву Кременчуць­кого. Загін назвали пізніше червонокозачою кавалерійською брига­дою, якою командував Федір Попов.  Командирами полків і ескадронів були старі кадрові робітники, що пройшли революційну шко­лу на заводах і шахтах. Се­ред цих легендарних командирів були уродженці Пісок: С.І. Паськевич, Р.Г. Бардаченко, О.Г. Ро­манко, Л.П. Геращенко. Командирами окремих його підрозділів були і манжеліївці Федір Омельяненко, Сава Назаренко.  Значну частину його становили колишні фронтовики, партизани 1918 року. Штаб загону розмістився в Манжелії.

« На початку травня 1918 року після пере­дачі радянському командуванню в районі Бєл­города частин 12 армійського корпусу, в яко­му я був головою Військово-революційного комітету, - згадує Федір  Всеволодович,  я повернувся на Полтавщину для організації партизанської війни проти німець­ких окупантів і гетьманщини. Час був тяж­кий. Старости, спираючись на багнети окупан­тів і куркульської банди, чинили звірячі роз­прави над робітниками і селянською біднотою. Вони відбирали у селян землю і повертали її поміщикам, окупанти забирали все, що мож­на було забрати, і вивозили в Німеччину. Міста і села «прикра­шались» шибеницями. Більшовики і радянсь­кі активісти були ого­лошені поза законом.   Мені швидко вдалося організувати першу зу­стріч з місцевими ак­тивістами: матросом Савою   Пилипейком (з Омельника), Семеном Паськевичем, Андрієм Тимошенком, Степаном Литвиненком (з Пі­сок), Леонтієм Геращенком (із Василівки), Іваном Налісним, Романом Бардаченком, Ві­рою Вощинською, Тимофієм Сьомиком і Ва­силем Литовченком (з Мануйлівки), Федором Білогубом, Іваном Омеляненком (з Манжелії) та інші. З цими товаришами, які склали ядро Кременчуцького партизанського загону, ми і почали створювати бойові партизанські гру­пи. Спершу ці групи обмежувались «малими» діями. Вночі нападали на штаби каральних загонів, підривали склади і залізничні ешело­ни, протидіяли збору і вивозу в Німеччину продовольства, машин і сировини. Багато операцій аж до осені 1918 року ми здійсню­вали малими групами партизан, які жили в селах, як звичайні селяни, і тільки вночі по наказу свого командира збиралися у визначе­ному місці, де одержували інформацію і бойо­ві завдання.  В своїх бойових справах ми керувалися вказівками Кременчуцького підпільного комі­тету».  

  Восени 1918 року на Україні створилася сприятлива обстановка для масових повстан­ь робітників і селян. Регулярні українські частини Червоної Армії наступали зі сходу, а партизани вдарили по тилах гетьманців і ні­мецьких окупантів, а потім - і петлюрів­ської Директорії і в кінці 1918 року звільнили від них Полтавщину. Партизанський загін разом з ра­дянськими військами  брав участь у звільненні Кременчука.

  В період боротьби з денікінщиною  загін, при до­помозі кременчуцьких партійних і радян­ських органів, а також командування 14 Ар­мії, штаб якої розміщався в Кременчуці, перетворився в крупне кавалерійське з'єднан­ня, громив білогвардійців в районі Кременчук – Хорол -  Золотоноша, аж до Чернігова.

  На  початку вересня 1919 року, коли центр другого походу Антанти проти молодої української рес­публіки  перемістився    на   Орловсько-Курський напрямок і створилася безпосередня загроза Москві,  загін  був   переправ­лений   під Орел.    Тут він   був перейменований в червоно - козачу кавалерійську   бригаду. Командиром     бригади було призначено Попова Ф.В., командиром     першого кавполка - партизана з с. Омельник, учасника   штурму    Зимового  палацу Саву Івановича Пилипейка, командиром другого-партизана з Пісок Федора Олександровича  Омеляненка, командирами ескадронів і взводів були при­значені головним чином кременчуцькі парти­зани.  

 З наступом денікінців загін вийшов до ст. Гребінка і разом із 3-ю бригадою 60-ї дивізії здійснив ряд бойових операцій. На початку вересня 1919 року Кременчуцький партизанський загін, за наказом командування, вийшов до Орла.  20 жовтня бригада першою увійшла в Орел, а 17 листо­пада — в Курськ. Незабаром влилася до складу Першої кінної армії С. М. Будьонного і з боями пройшла аж до Кубані. Пізніше вона громила Врангеля в Криму.

 Але у волості і в селах Кременчуцького повіту було ще не спокійно — лютували куркульські банди, яких непокоїли успіхи радянського будівництва на селі. У зв'язку з цим 16 липня 1920 року комсомольська організація Манжеліївської волості в повному складі відправилась на боротьбу з бандитизмом. Для охорони громадського порядку і боротьби з банди­тизмом в Манжелійовському повіті було створено волосну міліцію на чолі з  Іваном Верховським.

 Недобитки банд Скирди, Кикотя, Мошенського і Левченка 17 липня 1920 року напали на Манжелію. Місцеві активісти стали на захист села. В нерівному бою загинули Ф. Білогуб, К. Самійленко, П. Губина, С. Кривонос і волвійськом Д. Чмокаленко. Захопивши в полон непритомного Федора Білогуба, бандити вчинили над ним звірячу розправу.  Бій ішов ві­сім годин. Банда налічувала сотні багнетів і ескадрон ка­валерії. Наших же зібрало­ся жменька. Очолював за­гін Іван Опанасович Верховський. На самій вершині «Церковної гори», червоні зуміли відбити не тільки багато численні    атаки противника, але й примусили бан­дитів відступити.

В період громадянської війни в селі Василівка на боці червоних діяла партизанська група уродженця с. Василівка Геращенко Левка Пилиповича. У 1920 році біля села відбувся бій червоноармійців з загоном батька Махна, а згодом - з загоном отамана Мошенського. Під час останнього бою Геращенко загинув. У ті Першотравневі дні 1921 року також геройські загину­ли пісківські комуністи: народний учи­тель і агроном Роман Митрофанович Таран, завідую­чий продвідділом Олексій Тимофійович Діденко, комі­сар Червоної Армії Антон Григорович Михайленко, мі­ліціонер Пісківської волос­ті Артем Пилипович Геращенко. Загинув від бандитсь­кої кулі і герой громадянсь­кої війни, вірний син партії Федір Володимирович Омеляненко.

 Під   час   звільнення   Донбасу      від      білогвардійців бригада   Попова  ввійшла  до складу  Першої   кінної     Будьонівської армії.  Після завершення громадянської війни, кременчуцькі партизани, які залишились в живих, повернулися до рідних місць, продов­жували знищувати багаточисельні куркуль­сько-махновські банди, а пізніше взяли ак­тивну участь в радянському і колгоспному бу­дівництві. В одному з боїв у районі Манича бу­ли   поранені   Попов,   Паське­вич,    Геращенко,    Бардачен­ко. Деякий час вони лікува­лись у Ростові, а поправившись   від   ран,   повернулися в   рідні  місця. Попов став   командувати , експедиційним   загоном     по боротьбі  з  бандитизмом   на Полтавщині, Паськевич і Геращенко спочатку працюва­ли політруками в цьому за­гоні, а згодом, за рішенням партійних органів,  керували зміцненням  Радянської вла­ди  в    рідних  селах.     Вони були   уповноваженими   Кре­менчуцького повітового парткому, а пізніше очолили зе­мельний відділ    Пісківської волості. .   Героїчні подвиги кременчуцьких партизан на фронтах громадянської війни описано в IV томі «Історії громадянської війни в СРСР», а також в багатьох виданнях про ті буремні часи, в то­му числі і в  книгах «Розповідь про незабутнє»,   «Розгром денікінців   під Орлом», «Богатирі Сиваша і Перекопу» та інших.

  Після завершення громадянської війни, кременчуцькі партизани, які залишились в живих, повернулися до рідних місць, продов­жували знищувати багаточисельні куркуль­сько-махновські банди, а пізніше взяли ак­тивну участь в радянському і колгоспному бу­дівництві.

  Відтоді минуло багато часу. Багато кремен­чуцьких партизанів не повернулося з походів.

Села Полтавщини нарешті приступили до мирного будівництва  та до налагодження нового життя.

         

 

     Джерело: Історія малих сіл Української РСР. Полтавська область. Київ 1967               



Источник: http://www.litmir.net/
Категория: З ІСТОРІЇ КОЗЕЛЬЩАНСЬКОГО РАЙОНУ | Добавил: Profesor (22.11.2016) | Автор: Омельяненко В.А.
Просмотров: 385 | Теги: Село Манжелія, Село Мануйлівка, Село Піски, Полтавська губернія, Кременчуцький повіт, Кременчуцькі партизани 20 років | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Вход на сайт

Поиск

Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz


  • Copyright MyCorp © 2024   Бесплатный конструктор сайтов - uCoz