ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В СЕЛАХ КРЕМЕНЧУЦЬКОГО ПОВІТУ 1917-1920 РОКАХ
Коли в травні 1918 року білогвардійці i німецькі окупантн увірвалися на землю України, сільські активісти та бідняки пішли в партизани і з гвинтівками в руках мужньо стали на захист своєї влади. На репресії карателів партизани відповідали відчутними ударами. У вересні 1919 року денікінці захопили Полтавщину i центр свого удару перемістили на Орловсько - Курський напрямок. Партизани Кременчуцького повіту внесли значний вклад в організації визволення сіл від окупантів.
Біднота Мануйлівки, Пісок і Манжелії повстали на боротьбу. Пішли в ліси пісківці: активісти, колишні фронтовики, незаможники. Надзвичайно велике значення для розвитку партизанської боротьби проти окупантів і буржуазних націоналістів мало те, що проходячи через територію Манжеліївської волості частини 12-го корпусу, залишили селянам частину зброї.
На початку травня 1918 року в села Кременчуцького повіту керівництвом країни був направлений військком 12-го корпусу Федір Всеволодович Попов для налагодження партизанського руху і організації в селах повіту бойових партизанських груп. Одна з таких груп на чолі з Михайлом Павленком була створена і в Манжелії. До її складу ввійшли місцеві бідняки І.О. Верховський, І. С. Загорулько, Д. П. Загорулько, Д. Д. Козаченко, С. І. Назаренко, Й. Ф. Михно, А. Н. Жадан, М. Н. Шутка, Ф. М. Шутка та інші. . У Пісках була створена бойова група партизан, командиром якої став Семен Іванович Паськевич. До групи увійшли Р.Г. Бардаченко Т.Ю. Григоренко Л.Д. Долинський 3. П. Зіненко А. Д. Кальницький та інші. Мануйлівську групу, яка утворилася в травні, очолив місцевий активіст Роман Бардаченко.
Партизанські групи Манжелії, Піски, Мануйлівки та інших сіл, об'єдналися у партизанський загін на чолі з Ф. В. Поповим. Партизани брали участь у великих операціях, які проводив партизанський загін. Партизани руйнували колії, мости, нападали на бандитів, які отаборились на станції Гребінка. Діяли вони й в Оболонському і Чорнобаївському районах, діставали аж до Києва.
Коли Україні почала загрожувати навала денікінців, з допомогою Кременчуцького партійного комітету більшовиків і політвідділу 60-ї дивізії в Манжелії в липні 1919 року сформувався кінно-піхотний артилерійський загін в кількості понад 500 чоловік. Він дістав назву Кременчуцького. Загін назвали пізніше червонокозачою кавалерійською бригадою, якою командував Федір Попов. Командирами полків і ескадронів були старі кадрові робітники, що пройшли революційну школу на заводах і шахтах. Серед цих легендарних командирів були уродженці Пісок: С.І. Паськевич, Р.Г. Бардаченко, О.Г. Романко, Л.П. Геращенко. Командирами окремих його підрозділів були і манжеліївці Федір Омельяненко, Сава Назаренко. Значну частину його становили колишні фронтовики, партизани 1918 року. Штаб загону розмістився в Манжелії.
« На початку травня 1918 року після передачі радянському командуванню в районі Бєлгорода частин 12 армійського корпусу, в якому я був головою Військово-революційного комітету, - згадує Федір Всеволодович, я повернувся на Полтавщину для організації партизанської війни проти німецьких окупантів і гетьманщини. Час був тяжкий. Старости, спираючись на багнети окупантів і куркульської банди, чинили звірячі розправи над робітниками і селянською біднотою. Вони відбирали у селян землю і повертали її поміщикам, окупанти забирали все, що можна було забрати, і вивозили в Німеччину. Міста і села «прикрашались» шибеницями. Більшовики і радянські активісти були оголошені поза законом. Мені швидко вдалося організувати першу зустріч з місцевими активістами: матросом Савою Пилипейком (з Омельника), Семеном Паськевичем, Андрієм Тимошенком, Степаном Литвиненком (з Пісок), Леонтієм Геращенком (із Василівки), Іваном Налісним, Романом Бардаченком, Вірою Вощинською, Тимофієм Сьомиком і Василем Литовченком (з Мануйлівки), Федором Білогубом, Іваном Омеляненком (з Манжелії) та інші. З цими товаришами, які склали ядро Кременчуцького партизанського загону, ми і почали створювати бойові партизанські групи. Спершу ці групи обмежувались «малими» діями. Вночі нападали на штаби каральних загонів, підривали склади і залізничні ешелони, протидіяли збору і вивозу в Німеччину продовольства, машин і сировини. Багато операцій аж до осені 1918 року ми здійснювали малими групами партизан, які жили в селах, як звичайні селяни, і тільки вночі по наказу свого командира збиралися у визначеному місці, де одержували інформацію і бойові завдання. В своїх бойових справах ми керувалися вказівками Кременчуцького підпільного комітету».
Восени 1918 року на Україні створилася сприятлива обстановка для масових повстань робітників і селян. Регулярні українські частини Червоної Армії наступали зі сходу, а партизани вдарили по тилах гетьманців і німецьких окупантів, а потім - і петлюрівської Директорії і в кінці 1918 року звільнили від них Полтавщину. Партизанський загін разом з радянськими військами брав участь у звільненні Кременчука.
В період боротьби з денікінщиною загін, при допомозі кременчуцьких партійних і радянських органів, а також командування 14 Армії, штаб якої розміщався в Кременчуці, перетворився в крупне кавалерійське з'єднання, громив білогвардійців в районі Кременчук – Хорол - Золотоноша, аж до Чернігова.
На початку вересня 1919 року, коли центр другого походу Антанти проти молодої української республіки перемістився на Орловсько-Курський напрямок і створилася безпосередня загроза Москві, загін був переправлений під Орел. Тут він був перейменований в червоно - козачу кавалерійську бригаду. Командиром бригади було призначено Попова Ф.В., командиром першого кавполка - партизана з с. Омельник, учасника штурму Зимового палацу Саву Івановича Пилипейка, командиром другого-партизана з Пісок Федора Олександровича Омеляненка, командирами ескадронів і взводів були призначені головним чином кременчуцькі партизани.
З наступом денікінців загін вийшов до ст. Гребінка і разом із 3-ю бригадою 60-ї дивізії здійснив ряд бойових операцій. На початку вересня 1919 року Кременчуцький партизанський загін, за наказом командування, вийшов до Орла. 20 жовтня бригада першою увійшла в Орел, а 17 листопада — в Курськ. Незабаром влилася до складу Першої кінної армії С. М. Будьонного і з боями пройшла аж до Кубані. Пізніше вона громила Врангеля в Криму.
Але у волості і в селах Кременчуцького повіту було ще не спокійно — лютували куркульські банди, яких непокоїли успіхи радянського будівництва на селі. У зв'язку з цим 16 липня 1920 року комсомольська організація Манжеліївської волості в повному складі відправилась на боротьбу з бандитизмом. Для охорони громадського порядку і боротьби з бандитизмом в Манжелійовському повіті було створено волосну міліцію на чолі з Іваном Верховським.
Недобитки банд Скирди, Кикотя, Мошенського і Левченка 17 липня 1920 року напали на Манжелію. Місцеві активісти стали на захист села. В нерівному бою загинули Ф. Білогуб, К. Самійленко, П. Губина, С. Кривонос і волвійськом Д. Чмокаленко. Захопивши в полон непритомного Федора Білогуба, бандити вчинили над ним звірячу розправу. Бій ішов вісім годин. Банда налічувала сотні багнетів і ескадрон кавалерії. Наших же зібралося жменька. Очолював загін Іван Опанасович Верховський. На самій вершині «Церковної гори», червоні зуміли відбити не тільки багато численні атаки противника, але й примусили бандитів відступити.
В період громадянської війни в селі Василівка на боці червоних діяла партизанська група уродженця с. Василівка Геращенко Левка Пилиповича. У 1920 році біля села відбувся бій червоноармійців з загоном батька Махна, а згодом - з загоном отамана Мошенського. Під час останнього бою Геращенко загинув. У ті Першотравневі дні 1921 року також геройські загинули пісківські комуністи: народний учитель і агроном Роман Митрофанович Таран, завідуючий продвідділом Олексій Тимофійович Діденко, комісар Червоної Армії Антон Григорович Михайленко, міліціонер Пісківської волості Артем Пилипович Геращенко. Загинув від бандитської кулі і герой громадянської війни, вірний син партії Федір Володимирович Омеляненко.
Під час звільнення Донбасу від білогвардійців бригада Попова ввійшла до складу Першої кінної Будьонівської армії. Після завершення громадянської війни, кременчуцькі партизани, які залишились в живих, повернулися до рідних місць, продовжували знищувати багаточисельні куркульсько-махновські банди, а пізніше взяли активну участь в радянському і колгоспному будівництві. В одному з боїв у районі Манича були поранені Попов, Паськевич, Геращенко, Бардаченко. Деякий час вони лікувались у Ростові, а поправившись від ран, повернулися в рідні місця. Попов став командувати , експедиційним загоном по боротьбі з бандитизмом на Полтавщині, Паськевич і Геращенко спочатку працювали політруками в цьому загоні, а згодом, за рішенням партійних органів, керували зміцненням Радянської влади в рідних селах. Вони були уповноваженими Кременчуцького повітового парткому, а пізніше очолили земельний відділ Пісківської волості. . Героїчні подвиги кременчуцьких партизан на фронтах громадянської війни описано в IV томі «Історії громадянської війни в СРСР», а також в багатьох виданнях про ті буремні часи, в тому числі і в книгах «Розповідь про незабутнє», «Розгром денікінців під Орлом», «Богатирі Сиваша і Перекопу» та інших.
Після завершення громадянської війни, кременчуцькі партизани, які залишились в живих, повернулися до рідних місць, продовжували знищувати багаточисельні куркульсько-махновські банди, а пізніше взяли активну участь в радянському і колгоспному будівництві.
Відтоді минуло багато часу. Багато кременчуцьких партизанів не повернулося з походів.
Села Полтавщини нарешті приступили до мирного будівництва та до налагодження нового життя.
Джерело: Історія малих сіл Української РСР. Полтавська область. Київ 1967
Источник: http://www.litmir.net/ |