УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО В 1917-1920 РОКИ

 Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР, де сформувалась і зміцнилась радянська форма державності. Після стрімкого дипломатичного прориву 1921 р., коли було укладено ряд угод з країнами Прибалтики та Польщею, активність УРСР на міжнародній арені поступово затухає. Це зумовлювалося як небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, так і зміцнен-ням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви. Восени 1919 року Червона Армія повністю очистила всю лівобережну Україну від денікінців. З тих пір у селах Кременчуцького повіту остаточно утверди­лась Радянська влада.

 У січні 1919 року в селі Мануйлівка  був організований комітет бідноти, який знову приступив до розподілу землі, худоби та інвентарю. Але наступ білогвардійських банд Денікіна призупинив радянське будівництво. Тільки в кінці 1919 року, після звільнення села від денікінців, було продовжено роботу щодо наділення землею безземельних і малоземельних селян. 5 серпня 1920 року в селі був організований комітет незаможних селян. Активістами комнезаму були М. Москаленко, Ф. Оробець, П.Верец. Мануйлівська селяни повернулися до мирної праці. Але на заваді на дорозі радянського будівництва став бандитизм. В районі бешкетували банди Махно, Келеберди та інших. Є в Мануйлівці братська могила. Тут поховані герої: 16-річний комсомолець І.В. Попов, Ю.В. Дьяченко, П.А. Гричук, Д.С. Калашник, А.Ф. Хлистун, Т.М. Третьяк.

 У 1920 році біднота Піс­ківської волості вперше за­сіяли одержану від Радянсь­кої влади землю. Гуляли банди Махна по Україні. Жахливі, нечувані чинили вони над мирними людьми. Не мину­ли анархісти і  села Кременчуцького повіту. На по­чатку літа на сінокосі, де працювали пісківські  комунари, банда схопила і по-звірячо­му закатувала Семена Івано­вича Паськевича.  У першотравневі дні 1921 року геройські загину­ли: народний учи­тель і агроном Роман Митрофанович Таран, завідую­чий продвідділом Олексій Тимофійович Діденко, комі­сар Червоної Армії Антон Григорович Михайленко, мі­ліціонер Пісківської волос­ті Артем Пилипович Геращенко. Загинув від бандитсь­кої кулі і герой громадянсь­кої війни Федір Володимирович Омеляненко.

 На селі почалося будівництво нового життя. 11 січня 1920 року відбулися загальні збори жителів Манжеліївської волості. Збори одностайно висловились за підтримку Радянської влади. 5 квітня 1920 року в Україні відбулися перевибори Рад. В прийнятій резолюції вказу­валось на неминучість класової боротьби в умовах боротьби за владу Рад. У цьому ж році в селі Манжелія організувався і комітет незаможних селян (КНС).    Першим його головою став П.І. Білогуб, а з 1921 року — М.Н. Шутка. З ініціативи парторганізації в 1920 році в селі створюється комсомольська організація. Секретарем її став Г. І. Омельяненко, пізніше — М. В. Козаченко. Партійний осередок Манжелії разом з комнезамом та комсомолом, крім госпо­дарських питань, велику увагу приділяли культурно-освітній роботі на селі. Тут відкрили клуб, бібліотеку-читальню.

 7 березня  1923 року було  створено  Манжеліївський  район.  До  його  складу увійшли  колишні  Манжеліївська,  Пісківська  та Федорівська (Фидрівська) волості.

У селі Піски значно зміцні­ли сили партійного і радян­ського активу. Волревком очолив Дем'ян Андрійович Хоменко, партячейку — Ро­ман Гнатович Бардаченко, комітет незаможних селян — Микола Іванович Рибка. Були створені комсомольсь­ка ячейка, профспілкова організація, жінвідділ. Від­новили свою роботу і зміц­нились кредитне і споживче товариства.

 Драматичними й радикальними були перетворення на селі.  "Друга революція" супроводжувалася такою, жорстокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії. Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлю-вали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадій-ливою - до них вступило лише 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворен-ням сільського господарства.  Катастрофічна посуха та неврожай 1921 р. різко загострили ситуацію з хлібом у найважливіших зернових районах Росії, Поволжі, Північному Кавказі та на Півдні України. Особливої гостроти голод набув у 1922р.

КУЛЬТУРНА ТА ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА НА СЕЛІ 1920-2930 років

 Освітня політика в  Україні у 1920 - 1930-ті роках відзначалася суперечливими тенденціями. Заходи з піднесення освітнього рівня широких народних мас, в тому числі селянства, супроводжувалися спробами не лише просвітити, а й переробити традиційні світоглядні константи людей. Освіта повинна була наповнювати свідомість всіх здобувачів знань політико-ідеологічними цінностями суто радянського ґатунку, прищеплювати їм більшовицькі принципи класової моралі, забезпечувати комуністичний напрямок духовного розвитку.

 В культурному будівництві 1920-х і 1930-х років існують істотні відмінності. Цей процес в Україні був таким потужним, що його справедливо називали культурною революцією або цілим етапом національного відродження.

 У травні 1921 року Раднарком УРСР прийняв постанову, за якою всі неписьменні громадяни віком від 8 до 50 років зобов'язувалися навчитися грамоті. Ліквідацією неписемності займалася освічена частина населення в порядку трудової повинності. У поширенні освіти активну участь брали не лише навчальні заклади, а й культурно-просвітницькі установи, профспілки, комітети незаможних селян тощо.

 В Україні з початку 20-х років розгортається велика робота по ліквідації неписьменності. Це було пов´язано з тим, що єдиний перепис населення у 1897 р. показав, що в українських губерніях налічувалося лише 27,9% письменних. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність». Застосовувалися різноманітні форми організації навчання дорослих — від збирання добровільних внесків до мобілізації всіх письменних під гаслом «Кожний письменний має навчити грамоті одного неписьмен-ного».

Як у ліквідації неписьменності, так і в організації навчання дітей багато робила молодь України. Комсомольські мобілізації молоді, здатної працювати в школах, короткокурсова підготовка вчителів сприяли подоланню кадрової кризи в системі народної освіти. Вже у 1925 р. діяло 18 тис. шкіл. У 1931-1932 навчальному році майже повністю виконувався всеобуч. Переважна більшість випускників початкової школи (95%) продовжували навчатися в школах-семирічках. В Україні з 1932 р. діяла єдина структура загальноосвітньої трудової школи: початкова (I-IV класи), неповна середня (I-VII) і середня (1-Х класи). Кількість середніх шкіл безперервно зростала. За роки другої п´ятирічки їх кількість збільшилася із 261 до 2531. Відбувався перехід до обов´язкової середньої освіти. Понад 80% дітей навчалися в українських школах. Але найбільша частка цієї діяльності лягла на плечі українського вчителя, який після робочого дня в школі вів по кілька годин групи неписьменних. У 20-х роках кількість неписьменних зменшилася з 76 до 43% дорослого населення.

 На початку 1921 року пісківські комсомольці створили  сільсь­кий клуб і хату читальню, організували самодіяльний театр. Клуб і комсомольсь­ку ячейку очолили:  Се­мен Романко і Андрій Троїць­кий.

 Коли керівництво країни ки­нули клич: «Геть непись­менність», за букварі в школі лікнепу сіли і пісківці. Учні, серед яких були 40-50 - річні селяни, на клаптиках паперу виводили олівцем, зробленим із свин­цю, літери і цифри. На весь лікнеп був лише один буквар. Він переходив з рук в руки. На стінах клубу, хати - читальні, крамницях висіли яскраві плакати: «Непись­менність - ворог Радян­ської влади», «Письменний, навчи неписьменного». Велику роботу по лікві­дації неписьменності і орга­нізації в селі першої семи­річки проводив завідуючий відділом освіти при волвиконкомі Тимофій Павлович Біланенко, народний учи­тель  Роман Мит­рофанович Таран, керівник всеобучу  Андрій Семенович Троїцький. Значну допомогу молодим митцям з сільського клубу подавали вчителі: Роман Митрофанович Таран, Федо­ра Павлівна Покотило, Оле­на Михайлівна Первак, Дарія Василівна Романко, Варвара Купріянівна Вощинська,  Поліна Морозова. Ставили спектаклі, і то не тільки в своєму селі, але і в сусідніх — Манжелії, Олсксандрівці, Мануйлівці, Пісківських хуторах. Ус­піх був величезний.   Квитки продавали не за гроші   бідняки (тоді  були  мільйони),  а за госп.хліб,  зерно. Весь  збір  від­правляли до млина, а  звід­ти - в дитбудинок.

 Не останню роль в боротьбі з неграмотністю на селі у міжвоєнний період відігравали і профсоюзи. Так, в 1928 році внаслідок "шефської роботи заводських профорганізацій" грамоті було навчено 350 тисяч сільських жителів, а вже в 1929 році їх кількість зросла ще на 600 тисяч осіб.

 Партійна і комсомольська організації с.Мануйлівка стали ініціаторами і організаторами суботників і недільників. У вільний від польових робіт час мануйловци працювали на будівництві початкової школи. Селяни подружилися з працівниками Кременчуцької тютюново-махоркової фабрики, які часто приїжджали в село, виступали з антирелігійними лекціями і бесідами, розповідали про успіхи соціалістичного будівництва в молодій країні. Шефи привозили книги, журнали, допомогли обладнати хату-читальню.

 Навчання в школах велося  рідною мовою. І хоча досягти грамотності всього населення у 20-30-х роках не вдалося, все ж результати були вагомими: перепис 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.

 Перше десятиріччя радянського правління в Україні відзначилось швидким поширенням пунктів лікнепу. Вже на листопад 1927 року процент писемних по республіці зріс на селі - з 15,5 % (довоєнний час) - 50 %".

КОЛЛЕКТИВІЗАЦІЯ СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ 1928-1933 років

 Особливий етап у розвитку селянського землекористування становить період безпосередньої підготовки колективізації, т. е. період  кінця 1927 р. до раніше виникнененого масового колгоспного руху восени 1929 р. Передача колгоспам, біднякам і малоімущним середнякам кращих земель і відсування кулака на незвичні йому гірші землі під час землеустрою було рівносильне нового і глибшого соціальному перерозподілу землі, б свідчило про що починається корінній ломці общинних традицій, зв'язків і норми, пов'язаний насамперед із переходом на курс суцільний колективізації.

 Роки безпосередньої підготовки колективізації сільського господарства (1928-1929) становлять особливий етап у розвитку поземельних відносин селянства, й радянської політики. Як вже було сказано перехід до суцільний колективізації сільського господарства означав корінну ломку всіх одноособових форм землекористування, у цілковитій ліквідації старої системи земельних відносин. На погляд це виразилося на стисненні таку групу населення як куркульство.

Вже при першій погляді в розвитку села передусім привертає увагу зростання чисельності селянських дворів, яке свідчило про дрібноті сільськогосподарського виробництва.

22 вересня 1937 року з утворенням Полтавської області Козельщанський район був віднесений до останньої в склад якого ввійшли колишні Пісківська та Мануйловська волості,  30 грудня 1962 року після розформування району  його територію включено до Кременчуцького та частково до Кобеляцького районів, а 8 грудня 1966 року після відновлення Козельщанського  району села Василівка,  Мануйлівка, Піски та прилеглі хутори входили знову  в склад останнього.

У 1928 р Манжеліївський район було розформовано.  До вересня 1930 р.- село входило до складу Велико-Кринківського району, а з 2 вересня 1930р.- до Глобинського району. У 1928 році в селі виникло перше товариство спільного обробітку землі. У нього об'єдналися 14 бідняцьких господарств. Організаторами ТСОЗ були сільські активісти Х. Ступенко, І. Григоренко, Ф. Радчіч, Е. Нілісний, М. Дьяченко та інші. ТСОЗ отримав допомогу від держави через сільськогосподарську кооперацію - кредит на придбання трактора, худоби та сільськогосподарського обладнання.

 У 20-х роках в Мануйлівці організувався також колгосп «Червоний Незаможник», якому в 1937 році, в річницю смерті О.М. Горького, присвоїли ім'я великого письменника. Керівником артілі став Т.Г. Кочубей.

 Весною 1930 року пісківські селяни - створили колгосп, організаторами його стали А. П. Тимошенко, І. І. Черкас, С. П. Литви­ненко, П. П. Троцький, А. В. Мохтан, Р. Г. Бардаченко.

 Першими членами колгос­пу стали: О. А. Корецька, П. П. Мусієнко, М. П. Паськевич.

 Колгосп назвали «Черво­ний партизан» на честь за­гиблих партизанів у роки громадянської війни. Пер­шим його головою став С. П. Литвиненко. На час засну­вання колгосп об'єднував 33 господарства.

 Повна колективізація була за­кінчена у 1933 році. Колгосп мав міцну мате­ріальну базу. Однією з най­більших в районі була коне­ферма, молочнотоварна фер­ма, свиноферма.

 З 1932 по 1933 рр. значна частина населення села помирає від голоду, не було такої хати, яку оминула б смерть. Люди помирали навіть цілими сім’ями.

Джерело: Історія малих сіл Української РСР. Полтавська область. Київ 1967