На початку XVIII ст. Російська імперія стала одним із головних центрів європейської еміграції.
Чільне місце в еміграції європейців  належало вихідцям з Балканського півострова: болгарам, сербам, чорногорцям та грекам. Це створювало передумови для еміграції саме до земель своїх одновірців. На сьогодні історикознавці налічують до 200 тільки дворянських грецьких родів, представники яких мешкали в Україні. Найстаровиннішими та найзнаменитішими серед старшинських родів грецького походження є Капніссіси (Капністи). Походять вони з острова Занте в Середземному морі. За родинними переказами, Капніссіси належали до найвпливовіших родів острова. Перші вірогідні відомості про представників роду датуються серединою ХV ст.
 Так, із глибини віків постають імена кавалера св.Марка Андрія Капніссіса, який на боці Венеції брав участь у війнах із турками, Федора Капніссіса (займався виведенням нових сортів винограду), Петра Капніссіса. Останній відзначився у війні з турецьким султаном Баязетом і був за це щедро нагороджений Венеційською республікою. Неодноразово Капніссіси жертвували своїм життям заради звільнення батьківщини від турецького поневолення.

 Українська гілка роду Капніссісів іде безпосередньо від полковника венеційської служби Петра (с. ХVІІ ст.). Його син – кавалер св.Марка Стомателло – відзначився у 1684 році у бою при о.Левкада. За військові заслуги грамотою дожа Венеції Алоїзія Моченіго від 6 січня 1702 року йому надано спадковий графський титул. Онук Стомателло – Петро Христофорович, незважаючи на заборону венеційського уряду, озброїв загін добровольців для допомоги російському імператору Петру І під час Прутського походу 1711 року. Після невдачі цієї кампанії Петро Христофорович з сином Василем втекли під захист російського уряду.  За родинними переказами, Петро помер під час переселення, а його малолітній син залишився в Україні, якого найменували Василем Петровичем Капністом. Відомо, що Василь нібито був усиновлений ізюмським сотником (за іншими даними полковником) Павлюком, який заповів названому сину своє майно, бо був бездітним. Гроші Павлюка дали змогу юному греку зайнятися торгівлею і нажити значний капітал. Цьому сприяв і вдалий шлюб із дочкою заможного грецького купця М.Согдена – Марією.
 Однак Василь у своєму житті обрав військову кар’єру, оскільки успадкував від своїх предків військові таланти. Вже у 1737році за атестацією фельдмаршала Б.К.Мініха він отримує чин миргородського полковника. Василь Капніст був учасником ледь не всіх військових кампаній того часу. У 1743 році імператриця Єлизавета нагородила його великими земельними володіннями. У 1751 році Василь Капніст отримує чин бригадира (генерала) російської армії і командує слобідськими козацькими полками.
 Про життя та долю дітей від першого шлюбу (грецької гілки) відомо небагато: Данило Васильович ( ? – близько 1759р., шосте коліно) навчався у Київській Академії мав, кількох дітей. Ця грецька гілка роду Капністів обривається на онуках Данила – Автономію та Калістрату. Друга дружина Василя Петровича – Софія Андріївна Дуніна–Борковська поріднила Капністів майже з усією тогочасною вищою українською старшиною (Апостоли, Марковичі, Домонтовичі, Забіли, Дублянські, Лизогуби, Скоропадські та інші). Від другого шлюбу у Василя Капніста було чотири сини: Микола, Андрій, Петро і Василь.
 Всі вони у майбутньому відіграють помітну роль у су-спільному і культурному житті України. Останній, наймолодший син Василь Васильович Капніст (1758-1823рр.) став відомим російським поетом, у своїх творах «Ябеда» і «Ода на рабство» висловив протест проти політики російського царизму на українських землях та закріпачення селянства. Нащадки братів Капністів також залишили помітний слід у громадсько-політичному та культурному житті Росії та України.
Свідченням цього є царські укази 1876р., 1877р. про підтвердження їхнього права користування спадковим графським титулом. Найвизначнішими у роду Капністів були дві гілки від братів Василя Васильовича та Петра Васильовича.

Джерело: Берков П./ В.В. Капнист. М.―П. 1950; Оглоблин О./ Василь Капніст. Літ.-Наук.Зб.,УВАН. 1952